Тисячам дорослих, чиї міста та села окупувала російська армія, довелося робити складний вибір: як діяти далі, де і як жити. Цей вибір дався набагато важче дітям, які мають власну політичну позицію, проте в силу свого віку часто не мають вирішального голосу в своїх родинах. Через рішення батьків багато дітей вимушені залишатися в окупації до свого повноліття.
Як впливає окупація на світогляд дітей, наскільки складно зберегти себе в ворожому середовищі, і що робити, якщо батьки не підтримують - про це в історіях трьох юних українок, які жили в окупації, а зараз вступили до українських вишів.
“Я заховала документи, щоб не йти в російську школу”. Історія Даші із Бердянська
Дар’я пробула в захопленому Росією Бердянську півтора року. Каже, що на той час окупація була схожа на купол тиші, який накрив місто, розповідає “Бердянськ24”
“Ти відчуваєш напругу, ти відчуваєш цей тиск, як наче перед зливою, тобто щось намічається, щось накаляється, ти ніколи не можеш розслабитися, але у цього немає грому, він вже пройшов”. Така гнітюча атмосфера залишилася в пам’яті у дівчини про рідне місто.
Коли почалася повномасштабна війна, Бердянськ був окупований в перші ж дні. В місті стали зникати продукти. На вулицях з’явилися російські солдати. А серед людей оселився страх.
Через півтори роки окупації з продуктами вже ситуація стабілізувалась, але військові РФ - нікуди не поділися. Місцеві виїжджали із Бердянська. Залишилися або ті, хто не міг покинути місто з різних причин, або фанатики “руського міру”.
“В ті часи я йшла вулицею і не знала, з ким можу говорити. Була оця постійна напруга в контролі того, що та кому ти можеш сказати”, – згадує окупацію Даша.
Разом із тишею до дівчини прийшов страх. Вона боялась російських військових і того, що вони можуть з нею зробити.
«Представників різних народів Азії стало дуже багато, було страшно ходити містом. Кадирівці могли їхати на військовій машині з кулеметом і просто по приколу на тебе наставляти зброю, кричати щось, показувати знаки, ти не розумієш їх, тобі страшно. Коли чоловіки підходять на вулиці, щоб познайомитись фактично до дитини, це дуже страшно. Тому з часом я перестала виходити на вулицю та відгородилась від улюбленого Бердянська, який я знала іншим», – розповідає дівчина.
На думку Даші, єдиним незмінним у Бердянську залишалось море. Зараз Дар’я дуже за ним сумує.
Дівчина не відвідувала російську школу, але багато її знайомих пішли до навчальних закладів, які відкрили окупанти. Даша пояснила, що їх батьків просто залякали.
«Погрожували, що можуть відібрати батьківські права, якщо ті не віддадуть дітей до російських шкіл, залякували великими штрафами. Натомість дітям, які пішли в ці школи, нараховувалися щомісячні грошові бонуси, їм надавалась канцелярія, були якісь подарунки», – розповіла дівчина.
Дівчина зізналася, що батьки теж хотіли віддати її до російської школи. Злякались, що доньку заберуть насильно. Але дівчина змогла цього уникнути.
«Я заховала документи й відстояла своє право вчитися в українській школі. Я була категорична у цьому виборі. Це було те право, яке я мусила перед ними відстоювати, виборювати. Власне, я це і зробила. Тут суто мій підлітковий максималізм, бунтарство зберегли мою українську ідентичність в окупації. Тому що, дійсно, якби я себе тоді не відстояла, якби я не заховала свої документи, то підозрюю, що зараз я не вчилася б в українському університеті, що я зараз не була б в Україні», – запевнила Дар’я.
Вона розповідає про своїх друзів, які спочатку теж не хотіли йти вчитися до російської школи.
«Вони казали, що їх змусили батьки. Але в кінці року вони вже вступили до ростовських університетів, і їм було з цим абсолютно окей. Їх вже ніхто не змушував. Тобто за цей рік, який вони провели в російських школах, пропаганда змінила їх настільки, що вони стали казати мені, як вони чекають студентського життя в Ростові», – розповіла Дар’я.
На її думку, підхід окупантів до старшокласників і дітей молодшого віку відрізнявся.
«Вони (окупаційна влада – ред.) розуміли, що старшокласники більшу частину свого життя провели в Україні. Вони вже мають певні принципи, установки. І конкретно вчителі моєї школи не намагалися їх суттєво перенавчати. Тобто в них щопонеділка мав бути «разговор о важном» - виховна година, де мали вмикати російський гімн, розповідати про «визволителів святої СВО» та наскільки всі мають бути вдячними. Конкретно цим дітям не проводили, так і пояснювали, що ви дорослі, вам не треба переписувати свідомість», – розповіла Даша.
За її оцінками, з місцевих вчителів на співпрацю з окупантами пішло близько 30%. Решту псевдовлада добирала кадрами з окупованих раніше Криму, Донеччини, Луганщини та безпосередньо Росії.
Всі півтора року в окупації Даша навчалася в українській школі онлайн. Дівчина згадує той час з сумом, бо постійно вимушена була сидіти вдома. Вона боялася кудись ходити вдень через «полювання» окупантів на школярів.
«Військові могли підійти до дітей на вулиці, запитати, де ти вчишся. Якщо виявляли, що ніде: штраф, санкції, викрадення. Тобто ми боялися всього. Тому я дуже повільно, але адаптувалась до того, що просто сиділа всі ці півтора року вдома. Я боялась відкритих хвірток і дверей, я боялась, що мене хтось підслуховує. Сиділа, трусилася, що я говорю українською та це почують сусіди. Так і пройшов випускний клас онлайн-освіти», – згадала Дар’я.
Дівчині довелось буквально зникнути з поля зору людей та стати невидимкою. Вона майже не виходила на вулицю, щоб її ніхто не побачив.
«Ми всім сусідам брехали, що я поїхала. Одним сказали, що мама відвезла мене до Запоріжжя та повернулась. Іншим – що я десь у селі Бердянського району. Типу в мене не все добре зі здоров'ям, повезли на природу лікуватись. Було таке, що зустрічали вчителів з моєї школи (які пішли на співпрацю з окупантами – ред.), батьки відповідали, що я в Запоріжжі. Причому я думаю, що всі сусіди та вчителі знали, що я в місті, бо мене все одно було видно, але вони обрали не звертати увагу. І мені з цим дуже пощастило», – наголосила бердянка.
Даша зазначила, що навчання було чи не єдиною її активністю в окупації. Це дозволило дівчині зосередитися і добре скласти іспити.
«Мої батьки, близькі ходили на вулицю, вони все одно сприймали інформацію, яку чують, бачать. І я помічала, наскільки за цей рік ми вже відрізняємось від самих себе до повномасштабної війни. Через те, що я не виходила з дому, я змогла захиститися від впливу російської пропаганди», – зауважила дівчина.
Перебуваючи в окупації Дар’я навіть взяла участь у конкурсі «Малої Академії Наук». Її робота була присвячена бердянським тг-каналам в окупації.
«Порівнювала між собою українські та проросійські телеграм-канали. Я пишаюсь цією роботою. Це було про те, що українські канали, не маючи джерел інформації, не перебуваючи безпосередньо в місті, беруть її з відкритих бердянських чатів, де люди пишуть «умовний вибух». Але інформація доходить дуже повільно. І це те, що мене певною мірою дратувало в окупації. Я не любила російські пропагандистські канали, але була змушена на них підписуватись, щоб дізнаватись хоч якусь інформацію. Бо ми жили в інформаційній ізоляції та в бульбашці», – пояснила Дар’я.
Під час роботи над МАН вона відчувала страх, але продовжувала працювти. В день презентації наукової роботи про тг-канали в окупації, у сусідів згори ФСБ проводили обшук. Ось такі реалії.
Даша розповіла, що конфлікти між дітьми, які залишилися в окупації, і тими, хто виїхав, - трапляються.
«Я пам'ятаю, що дітей, які пішли до російських шкіл (але продовжували онлайн навчання в українській школі – ред.) дуже булили. Їм писали, що «ви взагалі тут ніхто, ви не варті української освіти, йдіть у свою російську школу», – поділилася бердянка.
Даша зізналася, що отримувала такі образи і на свою адресу також. Адже вона хоч і не пішла навчатися до російської школи, але залишалася в окупованому місті.
«Мені було образливо читати, що всі, хто залишився в Бердянську, зрадники, що вони всі чекали русню, наші батьки чекали русню, коли насправді це не так. І тому я певною мірою відстоювала цих дітей, а потім побачила, що вони вступали до ростовських університетів і засумнівалася у своєму виборі. Вже після виїзду я зрозуміла і ту, і іншу сторони», – зізналася дівчина.
Шлях до України не був для Дар’ї легким. Ще перебуваючи в Бердянську, дівчина вступила до Запорізького вишу. Щоб виїхати з окупації, Дар’я збрехала батькам, що навчання можливе лише офлайн. Вона навіть накопичила гроші на дорогу та знайшла перевізника до Запоріжжя.
«Батькам довелося змиритися з тим, що це вже не просто мрія, а план. Їм довелось мене відпустити», – наголосила Даша.
Вже під час навчання в університеті, Даша стикнулась з упередженнями до внутрішньо переміщених осіб. Це було в гуртожитку, де жили як ВПО, так і студенти з вільних міст України.
«Звучало, що умовно ви приїхали на все готове, іншим якось треба себе утримувати, а у вас є виплати, вам допомагають волонтери. Вам взагалі не треба паритися, у вас є 3 тисячі, а мені треба ходити на роботу. Я відповідала: ми можемо помінятися місцями. Поживи в окупації, відчуй, як це, коли ти не можеш побачити близьких, повернутися додому на вихідні. Проте в тебе будуть три тисячі та ноутбук», – зазначила переселенка.
Попри складнощі, Дар’я вважає, що рішення виїхати з окупації – найкраще рішення в її житті.
«Це як скинути з плечей тягар, розбити купол тиші та подивитися на світ тверезо. Тут реально і повітря, і небо - інші», – впевнена дівчина.
«Я бачу своє майбутнє лише в Україні». Історія Ксенії Конюшок з Волноваського району
Ксенія Конюшок родом з села Вільне Волноваського району, із дитинства має два захоплення, які й досі лишаються важливою частиною її життя — книги та танці, розповідає “Волноваха.City.
«Танцюю на сцені з трьох років і обожнюю сам процес виступу, відчуття натхнення й наповненості. А книжки — це тисячі прожитих життів у фантастичних і реальних світах. Особливо люблю наукову та аналітичну літературу про українців і наш історичний досвід», — ділиться дівчина.
Повномасштабна війна змінила її життя так само, як і життя мільйонів українців. Родині Ксенії довелося евакуюватися.
«Виїхали тоді всі, окрім бабусі з дідусем. Вони залишилися в окупації й пережили страшні речі. Ми ж наївно думали, що через два-три тижні повернемось. Пам’ятаю той день: сиділи в напівтемряві без світла й інтернету, обговорювали, чи треба виїжджати. У той день я узагалі не плакала, хоча плакали навіть дорослі».
У важкі моменти Ксенії допомагала родина: «Ми підтримували один одного й навіть у стресових ситуаціях багато сміялися. Жили дев’ятеро в маленькому будинку на дві кімнати, і все одно знаходили сили для гумору».
У майбутньому Ксенія мріє стати журналісткою: «Хочу вступати до Києва й працювати в класній редакції або на “Суспільному”. А ще — вести Нацвідбір на Євробачення», — сміється вона.
Дівчина активно долучається до проєктів, а часто сама є їх ініціаторкою у селищі на Полтавщині, де проживає нині: популяризує українські книги у «Читалці вільних» та створює хореографію для підліткового колективу.
«Молодь має ключову роль у розвитку України. Саме ми будемо голосувати, виховувати дітей, впливати на процеси. Тому важливо виховувати в собі національно-патріотичні цінності», — переконана вона.
Для Ксенії бути українкою — це сила й почуття гумору: «Ми здатні жартувати навіть у найважчі моменти. Дивимося на карту повітряних тривог і бачимо зайчика з “червоних” областей. Гумор рятує».
Надихають Ксенію сучасні українські інтелектуали. Наприклад, вона стежить за книжковими порадами Емми Антонюк. А найбільше пишається не особистими, а родинними досягненнями: «Ми втратили практично все, але вистояли й почали заново на Полтавщині. І тепер маємо перемоги в конкурсах і проєктах. Головне — ми не втратили один одного».
На запитання, що б змінила в Україні вже зараз, відповідає без вагань: «Я зробила б усіх свідомими русофобами й дала б Україні багато зброї. Минуле й сьогодення доводять: покладатися ми можемо лише на себе».
Попри всі труднощі, дівчина свідомо хоче будувати майбутнє в Україні: «Я не бачу себе більше ніде. Навіть у Польщі, побувала там восени 2024 року, відчула — це не моє середовище. Я рада, що ми лишилися в Україні, бо наша місія — розбудовувати країну зсередини».
«Питали, чому не йду до російської школи». Історія Лізи
Єлизавета з батьками покинула окупований Бердянськ у серпні 2022 року. Тоді дівчині було 14 років і вона закінчила 8 клас. Навесні 22-го школа Лізи так і не відновила роботу, розповідає “Бердянськ24”.
«Звісно, мені, як і будь-якому підлітку, хотілося багато живого спілкування та ходити до школи. Але я, все ж таки, обрала свій рідний клас, свою гімназію, своїх вчителів. Ми виїхали в серпні, тож все літо мої однокласники та інші знайомі питали, чи йду я до російської школи. І відповідати «ні» було дуже небезпечно, але і брехати, що «так», суперечило моєму світогляду. Тому ми намагалися як скоріше виїхати, щоб до 1 вересня вже бути в Україні», – розповіла дівчина.
Ліза поділилася, що поки була в окупації, коло її спілкування сильно скоротилося. Переважна частина друзів виїхала з міста, а з тими, хто залишився, війну майже не обговорювали.
«Боялися, що, можливо, у нас і в наших сім’ях розходяться думки. Тож я можу лише здогадуватися, хто яку сторону обрав саме на той час. З людьми, які були моїми друзями, ми зараз вже не спілкуємось. Я навіть не знаю, чому вони залишилися там (в Бердянську – ред.). І буквально в перші місяці, як поїхала з Бердянська, я поглянула назад і зрозуміла, що не підтримую зв'язок ні з ким, з ким спілкувалася до війни», – зізналась бердянка.
Дівчина пояснила, що обрала Україну, бо тут народилась і завжди бачила своє майбутнє на Батьківщині. Ліза каже, що на момент виїзду Бердянськ був уже іншим: сірим і геть чужим.
«Повсюди висіли прапори РФ, ходили військові у формі. І я запам'ятала, що навкруги було дуже багато банерів з написами «з днем России». Тобто виїзд з Бердянська відчувався вже не як покидання рідного дому, а наче виїзд з чужого міста», – згадала бердянка.
Ліза каже, що не хоче згадувати Бердянськ окупованим, в її спогадах він назавжди вільний.
«Місто, яке я запам'ятала до 24 лютого 2022 року, дуже живе, яскраве, світле. Місто мого дитинства, моїх ранніх підліткових років з моїми друзями, поїздки на велосипедах по нашому бульвару Шевченка. І взагалі це дім, дуже тепле місто. Звісно, відвідати Бердянськ до деокупації я б не змогла. Це суперечить моєму світогляду і моїй свідомій позиції», – наголосила дівчина.
Вже перебуваючи в Запоріжжі, Єлизавета з відзнакою закінчила Бердянську гімназію №3 «Сузір’я». Цього року дівчина вступила до двох університетів, де планує навчатися паралельно. Водночас Ліза займається танцями. Одноліткам, які досі залишаються в Бердянську, хочуть, але з якихось причин не можуть зараз виїхати з окупації, дівчина радить почекати до повноліття.
«Просто дочекайтеся 18-річчя й виїжджайте до України. Країна наразі потребує молоді, яка пізніше буде її відбудовувати», – закликала дівчина.
