Як релокованій громаді вести соцмережі та набирати мільйонні перегляди — досвід Олени Конюшок

Коли громада втрачає можливість збиратися на центральній площі, у будинку культури чи на міських/сільських святах, місцем зустрічі стають соцмережі.

Так трапилося й з Хлібодарівською громадою Волноваського району Донецької області. Після початку повномасштабної війни її жителі роз'їхалися по всій Україні та за кордон. Частина людей залишилася на тимчасово окупованій території. Але щодня вони відкривають Facebook, Instagram чи Telegram, щоб побачити знайомі обличчя та дізнатися новини рідної громади.

У соціальних мережах є такі люди, які майже ніколи не поставлять вподобайку. Не тому, що їм нецікаво. А тому, що це може бути небезпечно, бо вони на ТОТ... Знаючи це, хлібодарівська команда продовжує щодня публікувати новини, фотографії, відео, історії своїх людей тощо.

Начальниця відділу культури, туризму, молоді та спорту Хлібодарівської сільської територіальної громади, відповідальна за інформаційну політику громади Олена Конюшок уже понад десять років займається такими комунікаціями. Сьогодні вона веде сторінки громади, культурних закладів і громадської організації “Час вільних”. У розмові з Волноваха.City вона розповіла, як після релокації соцмережі стали способом не втратити громаду, чому люди важливіші за алгоритми та що насправді допомагає будувати сильну комунікацію.

Коли люди роз'їхалися, соцмережі стали місцем зустрічі

— Якщо говорити про цифри, то загальна аудиторія наших робочих сторінок — приблизно три тисячі підписників. Це Facebook, Instagram і Telegram. Особисті сторінки я зараз не враховую. Але ці цифри не показують реальної картини. Багато наших людей залишилися на тимчасово окупованій території. Вони майже не ставлять вподобайки й не коментують, тому що це може бути небезпечно. Ми це прекрасно розуміємо. Проте я знаю, що вони нас читають. Це дуже добре видно по статистиці. Переглядів у нас значно більше, ніж реакцій. Для мене це означає, що люди продовжують бути разом із громадою, навіть якщо не можуть цього показати відкрито.

За останні роки навколо сторінок Хлібодарівської громади сформувалася й нова авдиторія.

— На нас підписується багато людей з інших областей України. Особливо на сторінки Вільненського сільського будинку культури та Молодіжного центру “Вільні”. Це переважно наші колеги. Вони пишуть, що беруть з нас приклад, надихаються нашою роботою, хочуть працювати так само. Це дуже приємно. Але все ж ми працюємо насамперед для своїх людей, мешканців нашої громади. Для тих, хто став внутрішньо переміщеними особами. Для тих, хто виїхав за кордон. Для тих, хто залишився в окупації...

Нам дуже хочеться, щоб вони не забували: громада існує. Ми працюємо. Ми про них пам'ятаємо. І ми дуже хочемо повернутися додому.

Фото до благодійного заходу до Дня Конституції України та Дня села Кошманівка в межах національного проєкту «Пліч-о-пліч: згуртовані громади» (на фото ВПО та місцеві мешканці)Автор: Олена Конюшок

Після короткої паузи Олена додає:

— Але ми працюємо не лише для своїх людей. Ми працюємо для всієї України. Мені хочеться показати, хто ми. Показати, що люди Донеччини — це люди, які люблять Україну, працюють для неї й пишаються своїм походженням. Ми не ті, ким нас часто намагаються показати. Ми українці. І Україна для нас понад усе!

“...Донецької області” — це не просто слова в назві

На кожній сторінці громади Олена додала важливе уточнення, яке деяким людям може здатися дрібницею:

— Я спеціально всюди дописала "Донецької області": "Хлібодарівська громада Донецької області", "Молодіжний центр "Вільні" Хлібодарівської громади Донецької області", "Відділ культури Хлібодарівської громади Донецької області".

Я зробила це свідомо. Бо сама часто гортаю Facebook і бачу: Іванівська громада. А яка саме? Звідки? Щоб це зрозуміти, потрібно відкривати сторінку, шукати інформацію. Інколи її там навіть немає. Я хочу, щоб людина, яка вперше зайшла до нас, відразу бачила, звідки ми.

Для нас це ще й питання ідентичності. Ми — з Донеччини. І ми цим пишаємося.

Ця ідентичність, говорить Олена, проходить через кожен допис. Не тому, що так вимагають правила комунікації, а тому, що після вимушеної евакуації людям особливо важливо не втратити відчуття приналежності.

“Якщо ти щось зробив і про це не написав — значить, ти цього не робив”

За понад десять років роботи Олена Конюшок виробила правило, яке сьогодні вважає чи не найважливішим для будь-якої громади, закладу культури чи громадської організації. Вона переконана: люди повинні бачити, чим живе громада. Інакше навіть найкраща робота залишиться непомітною.

— Якщо людина заходить на сторінку громади, а останній допис там був п'ять днів тому, у мене відразу виникає питання: а що, громада ці п'ять днів не працювала? Нічого не відбувалося? Не було про що розповісти? Я в це не вірю. Якщо громада живе, якщо працюють заклади, якщо є люди, то інформаційні приводи є щодня. Потрібно лише навчитися їх помічати.

Олена КонюшокАвтор: Олена Конюшок

Саме тому команда Хлібодарівської громади намагається оновлювати свої сторінки щодня.

— Для мене регулярність — це основа. Я стараюся, щоб мінімум один допис на день про життя людей/громади обов'язково був. Бо сьогодні соцмережі стали частиною нашого життя. І якщо ти щось зробив, але не розповів про це людям, вони просто не дізнаються.

Я ще десять років тому казала колегам: якщо ти щось зробив і про це не написав — значить, ти цього не робив. Багато хто тоді сміявся, говорив: "Навіщо стільки писати? Ви тільки й робите, що хвалитеся." Але зараз усі бачать, що епоха соцмереж змінила правила.

Олена переконана, що ведення соціальних мереж для адміністрацій та організацій (особливо релокованих) — це не про самовихваляння, а про повагу до людей, для яких працює громада.

— Ми фотографуємо кожен захід. Знімаємо відео з концертів, репетицій, тренувань, майстер-класів. Наприклад, наші заняття з фітнесу. Ми показуємо їх не тому, що хочемо похвалитися. Ми показуємо їх, щоб люди побачили: такі заняття існують. Саме після таких відео до нас приходять нові учасники. Люди дивляться сторінку, бачать знайомі обличчя і вирішують: "Я теж хочу." Якби ми цього не показували, багато хто навіть не знав би, що така можливість є.

За словами жінки, часто інформаційним приводом стає щось буденне.

— Не потрібно чекати великого фестивалю чи масштабного заходу. Іноді достатньо одного фото із заняття. Кількох секунд відео з репетиції. Посмішки дитини після майстер-класу. Чи історії людини, яка прийшла до нас уперше. Саме з цього і складається життя громади.

Водночас Олена не приховує: постійно вести сторінки непросто.

— Це дуже велика щоденна робота. Спочатку ти проводиш захід, там знімаєш та фотографуєш, потім обираєш світлини, пишеш текст, публікуєш... Відповідаєш на коментарі. І чим більше ти працюєш, тим більше про це треба розповідати... Іноді здається, що це замкнуте коло. Але без цього вже неможливо. Єдине, що я дозволяю собі, — якщо дуже втомилася, можу відкласти написання тексту до ранку. Проте він однаково має бути якісним.

Олена говорить, що за роки роботи навчилася не гнатися за кількістю дописів чи охопленнями. Для неї значно важливіше, щоб сторінки залишалися живими.

— Я не люблю сторінки, де тільки чужі перепости. Заходиш, а там повідомлення міністерства, потім — обласної адміністрації, потім ще якогось відомства і все. А де життя самої громади? Де її люди? Де її діти? Де її творчість? Звичайно, важливу інформацію потрібно поширювати, але сторінка громади має передусім розповідати про громаду. Інакше люди не відчуватимуть, що вона живе.

Найкращі відео народжуються не за сценарієм

За роки роботи Олена Конюшок переконалася в тому, що алгоритми соцмереж часто живуть за власними правилами, тому замість погоні за переглядами вона просто намагається показувати життя громади таким, яким воно є.

— Насправді ніхто не знає, що "зайде" людям. Можна кілька днів працювати над одним відео. Написати сценарій, усе красиво змонтувати, продумати кожен кадр. А воно набере кілька десятків вподобайок. А можна просто під час репетиції дістати телефон, записати тридцять секунд відео — і воно несподівано набере мільйони переглядів.

Саме так сталося з одним із відео, які я фільмувала для Instagram-сторіс на сторінку Вільненського сільського будинку культури. Ми просто репетирували танець. Я дістала телефон, записала невелике відео й виклала його. Спочатку у соціальні мережі будинку культури, а потім і на свою особисту сторінку. Це зайняло буквально пару хвилин. Я навіть не думала, що воно чимось відрізняється від десятків інших. А потім почалося: понад мільйон сімсот тисяч переглядів у TikTok, близько семисот тисяч — у Facebook, ще сотні тисяч — в Instagram. Для нас це була повна несподіванка.

Після цього випадку команда перестала шукати універсальний рецепт популярності.

— Ми зрозуміли одну дуже просту річ. Не потрібно постійно думати, що саме "залетить". Потрібно чесно показувати те, чим ти живеш. Якщо людям це відгукнеться — вони самі поширять відео. Іноді найкращий контент народжується саме тоді, коли ти нічого спеціально не вигадуєш.

У колективі навіть з'явився жарт, який уже встиг стати крилатою фразою:

— Коли ми зі Світланою (Ред. Колежанка та родичка Олени) щось довго знімаємо, особливо в спеку чи холод, і ніяк не виходить так, як задумали, вона завжди сміється: "Оце зараз стараємося заради тридцяти лайків".

Люди хочуть бачити людей

Попри розвиток штучного інтелекту й величезну кількість готових шаблонів, Олена переконана: жодна технологія не замінить реальність.

— Нехай фотографія буде не ідеальною. Нехай це буде звичайний момент із життя громади. Але якщо на ній справжні люди — вона працюватиме. Коли ми публікуємо світлини з заходів, наші земляки починають шукати на них себе, своїх друзів, сусідів, знайомих. Їм приємно бачити одне одного.

Особливо добре, каже Олена, реагують на фотографії не сильно медійних людей.

— Це можуть бути наші вчителі. Родини військових. Діти. Люди, які рідко потрапляють у кадр. Такі фотографії завжди викликають дуже багато теплих реакцій.

Водночас наші артисти теж мають багато прихильників. Особливо коли ми викладаємо записи концертів чи виступів. Останнім часом саме живі відео з концертів почали набирати дуже великі охоплення. І це теж закономірно. Люди скучили за справжніми емоціями. Вони хочуть бачити не бездоганну картинку. Вони хочуть бачити життя.

Олена переконана, що основу контенту громади повинні складати не красиві шаблони, а справжні історії її мешканців.

— Наш контент-план дуже простий. Ми показуємо життя громади. Показуємо, що вона жива. Що вона єднається. Що вона підтримує своїх людей. Ми ні про кого не забули. І хочемо, щоб люди це відчували через кожен наш допис.

Хороший текст починається не з красивих слів, а з поваги до читача

За словами Олени Конюшок, навіть найцікавішу новину можна зробити нечитабельною. Причина часто не в темі, а в тому, як вона подана.

— Я завжди звертаю увагу на оформлення тексту. Для мене це дуже важливо. Насамперед допис не має бути довгим лише заради того, щоб бути довгим. Людина відкриває публікацію в телефоні. Якщо бачить суцільне полотно тексту без абзаців, найчастіше просто закриває його. Тому я завжди розбиваю текст на невеликі абзаци. Це набагато легше читати.

Переселенка зізнається, що майже після кожного написаного тексту повертається до нього ще раз. І не для того, щоб щось додати, а навпаки — щоб прибрати зайве.

— Я дуже люблю короткі речення. Якщо можна обійтися без складних конструкцій — значить, потрібно без них обходитися. Ми пишемо для різних людей. Наші сторінки читає молодь, читають люди старшого віку, переселенці та люди в окупації. Тому текст має бути простим і зрозумілим кожному.

Тож коли перечитую текст, завжди думаю: чи можна прибрати якесь слово? Якщо можна — прибираю. Якщо зміст від цього не зміниться, значить, це слово було зайвим. Мені здається, що зараз люди цінують саме лаконічність.

Ще одне правило — публікація має відповідати на запитання: Хто? Де? Коли? Навіщо? Якщо текст відповідає на ці питання, значить, він уже виконує свою функцію. Не потрібно додавати абзаци лише для "води", щоб допис здавався більшим.

Олена КонюшокФото: Олена Конюшок

Менше прикрас — більше змісту

Олена каже, що ніколи не розуміла моди на емодзі, бо, на її думку, велика частина цих малюночків у тексті, "відволікають".

— Я можу використати один-два значки, щоб виділити важливий пункт або контактний номер телефону. Але коли весь текст складається з різноколірних символів, це виглядає непрофесійно.

Те саме, на її думку, стосується і хештегів.

— Зараз штучний інтелект дуже любить наприкінці тексту додавати до десятка хештегів. Я майже ніколи так не роблю. Використовую їх лише тоді, коли вони справді потрібні. Наприклад, якщо це обласна акція або потрібно об'єднати серію публікацій за однією темою. В усіх інших випадках вони просто не мають сенсу.

Штучний інтелект у роботі громад

Олена не приховує, що активно використовує ШІ, але застерігає: покладатися на нього повністю не варто.

— Сервіси, якими я користуюся, безоплатні. Найчастіше я використовую ChatGPT та різні програми для редагування відео. Рідше — Gemini чи Canva. До речі, Canva надає безоплатний доступ до своїх преміумінструментів для некомерційних організацій.

Здебільшого прошу ШІ допомогти зі структурою тексту або сформулювати якусь думку. Але жодного разу не було такого, щоб я просто скопіювала готовий текст і відразу його опублікувала. Обов'язково все перечитую, скорочую, переписую під свій стиль. Бо дуже часто штучний інтелект додає зайві слова або формулювання, які я сама ніколи не використала б. ШІ лише економить час, але останнє слово завжди залишається за людиною.

Олена переконана: технології можуть полегшити роботу, але не здатні замінити відповідальність автора перед читачем.

— Якісний контент завжди починається з поваги до людей, для яких ти пишеш.

Через соцмережі ми знаходимо тих, про кого не знали

— Нещодавно мені зателефонувала родина зі Стрітенки, яка зараз живе в Запоріжжі. У них є дитина, яку можна безоплатно направити на оздоровлення, є бабуся, яка за віком має право на матеріальну допомогу від громади. Вони знайшли сторінку Хлібодарівської громади, побачили мій номер телефону й вирішили звернутися.

Виявилося, що в громаді навіть не знали, що ця сім'я виїхала з окупації.

— Ми просто не знали про цих людей. Тепер знаємо. І це сталося саме завдяки соцмережам. До речі, дитина вже на оздоровленні, а бабуся отримала матеріальну допомогу за віком.

Олена говорить, що подібні історії трапляються регулярно.

— Ми дуже хочемо підтримати кожного нашого жителя, але після повномасштабної війни люди роз'їхалися по всій Україні та за кордон. Про когось ми можемо просто не знати. Саме тому ми так активно ведемо свої сторінки — щоб люди бачили що громада працює, знали, куди можна звернутися. Самі знаходили нас і щоб ми знаходили їх.

Комунікація потребує відповідальної людини

Ще до повномасштабної війни Олена говорила колегам, що інформаційна політика громади — це окрема робота.

— Я завжди вважала, що в громаді має бути людина, яка відповідає саме за комунікацію. Бо дуже часто хороших справ робиться багато, але про них просто ніхто не знає.

Якщо окремого комунікаційника немає, відповідальність усе одно має бути закріплена за кимось одним.

— Я не прихильниця того, щоб сторінку вели всі потроху. Коли один пише так, інший — інакше, третій узагалі не звертає уваги на грамотність, виходить дуже різний контент. Зникає стиль та впізнаваність. Підписник вже не розуміє, який голос має ця сторінка. Тому я за те, щоб відповідальний був один.

Переселенка додає, що присутність громади не варто обмежувати однією платформою.

— Якби в мене було більше часу, ми окремо розвивали б YouTube, TikTok, Threads. Чим більше якісних майданчиків має громада, тим більше людей можуть її побачити. Зараз ми фізично не встигаємо адаптовувати контент під кожну платформу, тож у Facebook, Instagram і Telegram в нас виходять однакові тексти.

Але коли ти поєднуєш цю роботу з основними обов'язками, іноді доводиться обирати. І я обираю регулярність. Бо для мене важливіше, щоб інформація дійшла до людей, ніж ідеально відповідала алгоритмам кожної соцмережі.

Фото до благодійного заходу до Дня Конституції України та Дня села Кошманівка в межах національного проєкту «Пліч-о-пліч: згуртовані громади» (на фото ВПО та місцеві мешканці)Автор: Олена Конюшок

Десять років праці

Коли ми запитали Олену Конюшок про те, як створити успішні сторінки громади, вона відповіла, що найголовніше — бути готовими працювати довго.

— Дуже хочеться, щоб люди розуміли: результат не приходить за місяць чи навіть за рік. До того рівня, який ми маємо сьогодні, ми йшли десять років.

У 2015 році, пригадує вона, Facebook став для неї своєрідним щоденником роботи.

— Тоді я поставила собі просте правило — один день, то мінімум один допис. Я показувала все, що ми робили. Хтось казав: "Навіщо так багато? Ви тільки хвалитеся." Але я була переконана, що якщо люди не бачать роботи, вони не можуть її оцінити. Минуло десять років. Сьогодні на моїй особистій сторінці понад тринадцять тисяч підписників. Але це не сталося випадково. Це результат щоденної роботи.

Так само, говорить Олена, розвивалися і сторінки громади.

Неможливо за кілька місяців набрати активну аудиторію. Для цього потрібен час. Потрібно, щоб люди звикли до тебе, побачили, що ти не зникаєш через тиждень, регулярно працюєш, тобі можна довіряти

Саме довіра, а не кількість підписників, на її думку, є головним показником якісної комунікації.

Якісному контенту потрібно вчитися

Олена не погоджується з думкою, що для сторінок громади достатньо "написати для галочки" і "якось так сфотографувати".

— Я вважаю, що якісний контент працює краще. І цьому можна навчитися. Зараз є безліч безоплатних курсів, вебінарів, сторінок фахівців, які діляться досвідом. Потрібно дивитися, аналізувати, вчитися. Має бути "надивленість". Бо хороший текст, хороше фото чи відео не народжуються самі собою, вони теж є результатом роботи.

Свого часу багатьох професійних навичок Олена навчилася від колеги Сергія Усенка.

— Ми працювали разом ще до повномасштабної війни. У процесі роботи він пояснював, як краще фотографувати, як будувати кадр, як знімати відео. Це була постійна практика.

Згодом команда почала інвестувати й у техніку.

— Ми використовуємо хороші телефони, стабілізатор, петличні мікрофони, штативи. Тому що розуміємо: сьогодні відео — це величезна частина комунікації. Якщо вже знімати, то робити це якісно.

Не бійтеся починати

Після повномасштабної війни соцмережі стали для Хлібодарівської громади не просто місцем, де публікують новини, а простором, де люди продовжують зустрічатися, підтримувати одне одного й пам'ятати про дім.

— Я завжди раджу громадам не боятися починати. Не чекати ідеального моменту. Не думати, що спочатку потрібно купити дорогу техніку чи пройти десятки курсів. Потрібно просто почати. Поступово вчитися, помилятися, шукати свій стиль. І головне — не зникати. Бо якщо сторінка живе, то разом із нею живе й громада.

Хочеться, щоб люди відкривали наші сторінки й відчували гордість, кажучи: "Вау! Це моя громада!"

Цей матеріал став можливим за підтримки програми “Голоси України” / SAFE, що координується Європейським центром свободи преси та медіа спільно з Лабораторією журналістики суспільного інтересу. “Голоси України” / SAFE реалізується в рамках ініціативи Ганни Арендт за підтримки Федерального міністерства закордонних справ Німеччини. Програма не впливає на редакційну політику, а даний матеріал містить виключно погляди та інформацію, отриману редакцією.