23 лютого 2022 року у хореографки Надії Дудки була вечірня генеральна репетиція. Три номери, міжнародний фестиваль хореографічної майстерності в Києві, квитки на потяг на 25-те – вісімдесят вісім штук, за кількістю дітей. Через день почалася повномасштабна війна, а ще через чотири – російські танки в рідному селищі Донське. "Не можна так казати, але я рада, що війна почалась 24-го", – каже вона тепер, - "Якби 25-го, то вісімдесят вісім дітей були б у дорозі".
Сьогодні пані Надія живе у Горішніх Плавнях, де відкрила власну танцювальну студію, але досі не може спокійно дивитися на сцену. Свою історію переселенка розповіла для Волноваха.City.
Танки замість фестивалю
До 2022 року хореографія була для Надії не роботою, а життям. Донецьке вище училище культури, потім театр танцю "Віста", де Надія стала педагогом-репетитором і отримала власну групу. Далі – два зразкові танцювальні колективи одночасно: у Волноваському центрі культурних послуг і "Фієста" в Донському. Вона навчала хореографії всього 8 дитячих груп. Сцена, куліси, костюми, фестивалі. Паралельно вона займалася спортом та навчалася на реабілітолога в дніпровській спортивній школі.
24 лютого 2022 мирне життя скінчилося. Початок повномасштабного вторгнення росії в Україну Надія зустріла вдома, у Донському. 25 лютого окупанти розбомбили волноваську залізницю – виїзд закрився. 27-го до Донського вдерлися російські танки.
За словами жінки, 28-го російська техніка ставала під житлові будинки, і "прилітало" по будинках. Світло, газ і вода зникли. Магазини в Донському розграбували за кілька днів.
– Коли бомбили, було страшно, ми сиділи в підвалах – мої думки були лише про те як вижити та як нагодувати дітей.
Свободне
Родина вирішила виїздити на дачу в село Свободне — за п’ять кілометрів від Донського.
Село допомогло пережити перші тижні окупації. Дрова, колодязь і баня стали справжньою розкішшю в умовах, коли у селищі вже зникли світло, газ і вода. Їжу доводилося шукати будь-де: у сусідів купували сало, молоко та яйця, а в магазині, який раніше спеціалізувався на кормах для тварин, брали крупи — пшеничну та ячну, які раніше майже не готували.
Гроші швидко закінчувалися. Ціни на продукти зросли у кілька разів, а за зняття готівки з банківських карток брали близько 10 % комісії. Водночас родина опинилася фактично в інформаційній ізоляції. Виїхати на підконтрольну Україні територію тоді було практично неможливо — усі доступні маршрути вели лише через тимчасово окупований Донецьк.
17 березня Надія побачила, як її син, одинадцятикласник, плаче через те, що не може скласти пробний НМТ і не має можливості продовжувати навчання в Україні. Саме тоді вона пообіцяла йому, що вони будь-що виїдуть, він закінчить школу та вступить до українського університету.
Паралельно життя в окупації ставало дедалі небезпечнішим. Російські військові заселялися до покинутих будинків місцевих мешканців, вибиваючи двері, проводили перевірки жителів, затримували чоловіків, перевіряли документи й татуювання. Одного разу один з окупантів, дізнавшись, що Надія працювала у Волноваському районному центрі культури, з усмішкою сказав: "ДК в Волновахе? Ну, мы вас освободили от работы", адже саме російські війська зруйнували цю будівлю.
Про те, що відбувається з людьми, які відмовляються співпрацювати з окупаційною владою, у селищі теж знали. За словами Надії, лікар з сусіднього населеного пункту, який не погодився працювати на росіян, безслідно зник.
– У мене дуже велике питання: це точно люди? Здається, що ні. Вони десь свою душу загубили. Я зрозуміла одне: вони прийшли на нашу землю нас вбивати.
Переломним моментом стала історія зі свекрухою Надії — лікаркою, яку окупанти примусили вийти на роботу до амбулаторії. Повернувшись додому, вона кілька годин мовчки лежала під ковдрою, не маючи сил навіть говорити.
Згодом вона лише тихо сказала слова, які Надія пам'ятає й досі:
Саме тоді Надія остаточно зрозуміла: залишатися більше не можна. Родина вирішила ризикнути й шукати шляхи евакуації на підконтрольну Україні територію.
Евакуація
Виїжджали через Бердянськ, дванадцять російських блокпостів; маршрут підказали люди. 27 березня 2022-го родина дісталася Василівки на Запоріжжі. У перші місяці великої війни саме через це місто люди намагалися виїхати з тимчасово окупованих територій Запорізької, Херсонської, Донецької та Луганської областей на підконтрольну Україні територію.
– Ми їхали в машині всією родиною і почали плакати, бо небо стало наше. Я розумію, що ми виїжджаємо в чуже місто, а небо – наше.
Деякі знайомі дорікали жінці за те що покинула вціліле майно у Донському.
– Я не могла залишатися в окупації, мені там було погано. Я пережила там цілий місяць. І весь цей час гасила в собі емоції, розуміючи що отак наживають рак.
Після евакуації до Горішніх Плавнів старший син Надії закінчив школу, склав НМТ і вступив на медичний факультет. Молодший також поступатиме на навчання до українського вищого навчального закладу.
Відродження
Минуло чотири роки життя у новій громаді. За словами переселенки перші тижні їх родину "лікував" ліс: ходили туди з чоловіком і дітьми зранку до обіду й з обіду до вечора, просто щоб подихати лісовим повітрям.
У палаці культури місця для хореографки з Донеччини не знайшлося – там вже були свої колективи. Надія пішла до спортклубу. У місто вона приїхала 1 квітня, а 8-го вже вийшла на роботу.
– Перші пів року були думки, що я живу чуже життя. Мені весь час снилося як я чекаю своїх дітей на репетицію. Було важко пережити стан втрати роботи, улюбленої роботи, моїх рідних дитячих колективів, виступів.
Мрія про заснування власної хореографічної студії не залишала переселенку. Проте щоб орендувати приміщення, потрібна була юридична підстава. Тож Надія оформила ФОП. Так з'явилася Dudka Dance Studio. Тут навчають таких напрямків як: хореографія, фітнес, йога, стретчинг, пілатес, реабілітація. Місцеві мешканці та ВПО танцюють: модерн, контемп, класичні та народні танці.
Dudka Dance Studio.
– Мене питають: чому "денс", якщо в тебе стільки всього? Тому що на фестиваль ти не повезеш фітнес. На фестиваль ти повезеш хореографію.
За чотири роки постановки пані Надії брали перші місця на конкурсах в Києві, Львові, Полтаві, Дніпрі тощо.
Дистанційно Надія продовжує працювати з Волноваським районним центром культури й дозвілля та з театром танцю "Віста". Займаються в неї діти з Волновахи, Краматорська, Бахмута, Харкова, Запоріжжя.
Одного дня в спортклуб до Надії прийшли військові на ротації й запитали, чи зможе вона їх тренувати.
– Я була лише рада почати співпрацю! До того ж вони були з Донбасу.
Три місяці вони вчилися підтягуватися, відтискатися, правильно присідати – базова фізична форма. Потім хлопці запросили її до себе на полігон: на тренування у бронежилетах та з автоматами.
– Ми не вдарили обличчям у багнюку, впоралися, відстрілялися. Я цим дуже пишалася. Вони нас захищають – і завдяки цьому ми дихаємо, можемо робити свою справу, ходити на роботу, просто жити життя.
Жінки, які плачуть після репетиції
Більшість учасниць студії зараз – дорослі жінки. Є три вікові дитячі групи, але жінок більше.
– Я розумію, що зараз на часі жінки, їхня душа, їхній спокій.
Найстаршій з групи, яку Надія повезла на фестиваль до Полтави, було 58. Наймолодшій – 40. Вони взяли перше місце.
– Жінки плакали: я б ніколи не повірила, якби ще кілька років тому мені хтось сказав, що я почну займатися в 50 з чимось і через рік поїду на фестиваль і буду така щаслива.
Окремий напрям роботи Надії – реабілітація хребта. Жінки, і чоловіки виправляють з тренеркою вади постави, працюють з хронічними захворюваннями, грижами, протрузіями.
– Кажуть, що всі хвороби від нервів. Так воно і є, і все лягає в хребет. Через тіло лікується й душа.
Люди приходять не тільки за здоров'ям.
– Мені кажуть: Надю, ми економитимемо на всьому, але приходячи до тебе на заняття, ми забуваємо про свої проблеми. Наразі моя задача – це щастя моїх клієнток та клієнтів.
При цьому за чотири роки сама Надія жодного разу не змогла спокійно сісти в глядацьку залу.
– Не можу, починаю плакати. Хочеться як дитина топати ногами і кричати: поверніть мене в минуле життя, я хочу на сцену, багато дітей, колектив, виступати.
Про працівників культури, які залишилися на тимчасово окупованих територіях і проводять концерти для окупаційної влади, Надія говорить так:
– Це зрада і крапка.
Що допомагає триматися після евакуації?
– Мені допомагає сила духу. Я ніколи не була слабкою і ніколи не сумнівалася в тому, що робила. У мене була можливість виїхати за кордон, але я знаю, що я потрібна тут і зараз. Я люблю свою землю, я люблю свою країну та вірю в неї.
Надія ДудкаФото: Надія Дудка
Вона не опускає рук, бо за її словами, просто не може це собі дозволити.
– Коли я раптом хочу розслабитися, я пригадую історії моїх друзів, які втратили близьких. Попри цей біль вони продовжують жити, намагаються радіти. То нам сам Бог велів рухатися вперед.
Цей матеріал став можливим за підтримки програми “Голоси України” / SAFE, що координується Європейським центром свободи преси та медіа спільно з Лабораторією журналістики суспільного інтересу. “Голоси України” / SAFE реалізується в рамках ініціативи Ганни Арендт за підтримки Федерального міністерства закордонних справ Німеччини. Програма не впливає на редакційну політику, а даний матеріал містить виключно погляди та інформацію, отриману редакцією.
