Про те, де у Волноваському районі захований справжній скарб, чому не можна приносити додому скіфську бабу, та які страшні історії переповідають один одному мешканці Донеччини, знає Анатолій Томченко. Він вчитель фізкультури й краєзнавець, який понад 20 років мандрує з дітьми з Волноваського району усією Україною, та який з 1980 року займається розвитком туризму на Донбасі. Для Волноваха.City він поділився міфами нашого краю, таємничими та моторошними історіями, які він розповідає дітям у довгих походах біля вечірнього вогнища.
Чумацький скарб
Фото: pinterest.com
— Давно це було, не те, що згадати, так де там згадати — діда мого діда тоді ще не було. Але кажуть люди, що колись, де зараз наша траса Донецьк-Маріуполь, проходив Чумацький шлях. І вів він через такі місця, де зараз стоїть наше місто Волноваха. Зранку до вечора, запряжені двома парами волів на кожен віз, у Крим за сіллю їздили наші чумаки. До речі вони були одними з перших туристів. Хтось скаже, що вони були перші купці — теж буде правдою.
Але як їх не називай, вони були сильні люди. Ось уявіть собі — дощ, вітер, комахи, спека, бували й поламання в дорозі, підйоми та спуски — йшли вони впевнено за своєю метою. І везли вони з півночі на південь, аж до самого Криму, який раніше мав назву Таврида, на продаж коноплі, конопляні мотузки, тканини для вітрил, дьоготь та ще багато чого.
Фото: soundcloud.com
У Криму Чумацький шлях сходився з Великим шовковим шляхом, який йшов з Китаю до Риму… Тому товарів там було на будь-який смак. А на зворотному шляху, після вдалого продажу, чумаки везли додому наповнені гаманці та сіль. Тоді сіль була в нашому краї у дефіциті — Бахмута ж ще не було.
Валка возів в волових упряжках. Село Шевченкове, Черкаська область, початок XX століттяФото: amazing-ukraine.com
Втомлені навантаженні воли, запряжені у дерев’яні тяжкі ярма, потребували частого відпочинку. І ось одного разу, компанія чумаків залишилася на ночівлю біля однієї кринички, що поблизу сучасної Волновахи. Набрали вони тоді собі смачної води, розпалили багаття та приготували вечерю. На світло багаття прийшли і непрохані гості.
Привал обозу чумаків в степу. 1867 Саврасов А.К.Фото: prolviv.com
А вийшло так, що неподалік блукали племена ногайців та половців, які ще здалеку помітили чумацький обоз та вирішили на нього напасти. Але не такою вже легкою здобиччю виявилися наші чумаки. Вчасно приховавши всі свої гроші, у запеклій бійці, вони дали відсіч своїм ворогам. А щоб нові “друзі” не встигли прийти до тями, швиденько зібралися та поїхали, забувши про свої гроші.
Ось так і зараз, проїжджаючи повз цього місця, люди дивляться у вікно і навіть не здогадуються, що десь тут і досі лежить прихований той чумацький скарб.
Фото: azov.in.ua
Крадій
— 60 років назад поряд з будинком моєї родини, по вулиці 1 травня, мешкав сусід — дід Микола Войтенко, якому вже тоді років 60 було. Був він кремезний, сильний чоловік, з довгими вусами.
Фото: nlviv.in.ua
Знатний казкар він був — знав легенд та історій безліч. Збиралися до нього діти з усієї вулиці, щоб ті історії послухати. Одну я пам’ятаю й досі.
У давні часи у пана почали зникати свійські тварини. То курочка зникне, то гусочка, то кролі. Почали люди помічати, що залишки пуху та пір’я до сусіднього лісу ведуть. Ну і зібралися тоді чоловіки, щоб крадія того знайти. І пішли вони до того лісу. І багато звірів зустрічали на шляху — зайців, вовків, кабанчиків, косуль тощо.
І тут бачать, посередині лісової галявини, у купі пір’я, на великому камені розкинувся величезний жовточеревий полоз. Він як махне хвостом. Від того свисту аж вуха заклало, а всі лісові птахи у небо злетіли.
Полоз жовточеревийФото: redbook-ua.org
Почали чоловіки думати — гадати що з цим змієм далі робити. Вирішили того гада ловити. Тихенько підкралися з різних боків, та накинули на крадія тенета. Перша сітка не втримала змія, друга — порвалася. Але за допомогою третьої все ж таки відловили полоза. До селища п’ятеро чоловіків його тягнуло. Але змій був прудким та гнучким — втік від людей. Після цього випадку крадіжки припинилися. А у Волноваському районі й досі можна зустріти діточок того полоза — живуть собі тихо й мирно, в гармонії з природою та людей більше не чіпають, якщо тільки ті першими не нападають.
Жахіття у “Сонячному”
У пам’яті Анатолія Томченка зберігаються не тільки казки та легенди — його життя з самого дитинства насичене реальними історіями та пригодами. Ось, наприклад, пам’ятаєте, колись у Волноваському районі був дитячий табір “Сонячний”? Так цю назву вигадав пан Анатолій, коли був дитиною та відпочивав там на першій в історії цього табору зміні. Його “сонячна” пропозиція перемогла на конкурсі назв для табору. А ще ця зміна запам’яталася пану Анатолію однією моторошною подією.
— На дворі було літо 1968 року. Я тоді був десь у сьомому класі. Вперше поїхав до нового дитячого табору, що був розташований на місці сучасного “Форест-парку”. Мене взяли у другий загін. А в цей час якраз з місцевої в’язниці втекли в’язні. І так вийшло, що ці злочинці вночі опинилися у лісі, якраз біля нашого табору. Вони були дуже агресивними та злими. Злочинці влаштували страшну бійку. Вожаті як могли захищали дітей. Старші діти також вирішили виділитися та йшли проти в’язнів на допомогу дорослим. Першими на захист табору стали наш фізорг Віктор Рогожинський (який був вчителем фізичної культури у Волноваській ЗОШ №5) та міліціонер Микола Байрачний (він на той час був старшим лейтенантом міліції). Як вони дралися — аж гай шумів. Я тоді вперше побачив, що люди вміють так гарно битися. Бах — і злодій впав, бах — наступний впав. Якщо навіть на них по два нападали — всіх розкидували. Зброєю для нас самих стали дерев’яні дрючки, які ми заздалегідь підготували для великого спільного багаття.
Дехто вирішив тікати — нашого кухаря зловили та побили прямо поруч з його кімнатою. Він, дяка Богові, вижив. А наша вожата в темряві бігла — шиєю на мотузку для білизни налетіла. Вона була бліда, як привид — той шрам від мотузки так в неї на все життя і залишився. Зрештою, деяких в’язнів вдалося затримати, дехто — втік. Але та ніч з року в рік поростала чутками та вигадками — з'явилися перші страшилки для відпочивальників. Ходять навіть чутки, що досі привиди тих самих злочинців блукають по тим лісовим стежкам, де колись стояв табір “Сонячний”.
Дивись, що несеш додому
На наших землях часто знаходять Кам’яні статуї Скіфських та Половецьких баб. Такі скульптури прикрашають і музеї Волноваського району. Але не треба їх тягнути до себе на подвір’я. Анатолій Томченко розповів чому.
— Взагалі вважається, що Скіфську бабу нести на подвір’я не треба. Це ж як могильний камінь. Один чоловік дуже цікавився цією культурою, не послухав людей та приніс собі таку додому. Невдовзі після цього помер один член його родини, потім — інший. Смерть одна за одною забирала його близьких людей, поки чоловік не відніс ту Скіфську бабу до лісу. Тільки тоді череда страшних подій припинилася.
До речі, по тій самій причині кажуть і про ковилу, що не треба, щоб ця рослина у домі стояла або біля дому росла.
Чорний альпініст
Пан Анатолій ділиться й історіями, які траплялися з волновасьцями під час туристичних мандрівок. Ось одна з таких.
— Були ми з дітьми Волноваського району у Криму. Приїхали підкорювати гору Еклізі-Бурун (1527 м).
Еклізі-БурунФото: of-crimea.ru
Коли ми до гори приїхали, вже вечір настав. Ми розповідали страшні історії, серед яких була і історія про Чорного альпініста, який загинув на цій горі, а його привид й досі збиває туристів з вірного шляху, запрошуючи всіх хто його побачить в останню путь.
Фото: negromanosphere.com
Ну розповіли й забулося. Наметове містечко утихло, багаття погасили та всі пішли спати. А на ранок погода була такою бридкою — дощ, туман. Ми поснідали, зібрали всі речі та сміття, та пішли вгору по гірському схилу. Через деякий час зробили зупинку, щоб відпочити — до верхівки залишалося вже недалеко. А деякі діти пішли подивитися скільки часу нам ще йти. Прибігають до мене, налякані, кажуть: “Анатолій Миколайович, ми бачили Чорного альпініста!”. Кажу, нумо подивимось. Привели мене до того місця. Бачу, а біля верхівки дійсно сидить спиною до нас кремезна людина, близько 2 метрів на зріст у чорному плащі, накинувши на голову капюшон. Діти налякані — кажуть, Анатолій Миколайович, підійди до нього. Я ж підійшов до того Чорного альпініста ближче. Чорний балахон на половину приховував його обличчя. Високі спортивні чорні чоботи доповнювали його таємничий образ. Привітався, познайомився, та дізнався, що цей чоловік родом з Дніпра. Присів на камінь пообідати. Як зараз пам'ятаю, в його руках був великий кусок хліба та шмат сала з цибулькою. Тут його і побачили наші діти. Він часто мандрує на самоті, але з Чорним альпіністом його сплутали вперше. Побажавши чоловікові гарного шляху, повернувся до дітей і ми пішли далі. Але ті емоції від зустрічі з Чорним альпіністом залишаться з нами ще надовго. Ось так несподівано можуть ожити старі легенди.
