Вікторія Сарбаш працювала у волноваському районному суді. Вона займалася спортом у місцевому фітнес-центрі. Полюбляла бігати та подорожувати. 24 лютого внаслідок нападу військових рф на Україну, Волноваху було зруйновано та окуповано. Наприкінці березня Вікторія вирішила їхати до Німеччини. Про свій досвід вона розповіла Волноваха.Сіty.
"Вони прийшли вночі. Ми до останнього сподівались, що війни не буде. Ми обговорювали можливість нападу на нас з друзями, але казали один одному: "Ні, це вже не 2014-й, такого більше не буде, таке неможливо". Коли 24 лютого о 4:20 пролунав вибух, я прокинулась одразу і побачила в телефоні, що в мережі майже всі мої друзі. Я зрозуміла, що почалося. Я молила Бога, щоб я помилялася, що це лише разовий вибух, що це навчання, але кожне повідомлення в мережі руйнувало мої сподівання", - згадує події 24 лютого Вікторія Сарбаш з Волновахи.
З того часу минуло понад 100 днів. Вікторія з родиною багато усього пережили, як і кожна сім’я країни, особливо Донеччини. Бо на Донеччині люди жили в цьому з 2014 року і що таке війна знали не з чуток.
Далі пряма мова Вікторії
Шлях емігрантки
Після зміни восьми місць проживання з початку війни, наприкінці березня прийняли швидке рішення тимчасово їхати до Німеччини й так почався мій важкий шлях емігрантки.
Ніякого розуміння, що та як у мене не було. Знала лише трохи англійську і то розуміти розуміла, але розмовляти соромилася. Для українців тут розроблена спеціальна програма, але не все так красиво та легко, як пишуть в інтернеті та соціальних мережах.
Усе покроково та самостійно, хоча на шляху зустрічаю добрих німців, які допомагають інтегруватись. Тому я вирішила, якщо вже потрапила сюди, то треба отримати максимум. Почала активно вивчати мову, бо без знання мови можна працювати лише на важкій роботі та й то початковий рівень мови повинен бути.
З 19 років не було жодного дня, щоб я не працювала. Працювати то не соромно, соромно сидіти вдома чи на чиїйсь шиї та чекати допомоги, жити коштом інших. То не про мене. Я завжди не розуміла людей, особливо чоловіків, які не працюють, бо платять мало. Тут такого немає, працюють усі.
Одразу після отримання дозволу на проживання я пішла працювати: помічником на кухню ресторану - піцерії та на завод з виготовлення мила, шампунів. І блін, так воно важко, працювати на двох роботах одночасно, бо вранці ще маю курси німецької. На вихідних можна підзаробити на полуниці, чи прибиранням будинків, готелю. Платять звісно не мільйони, але з чогось треба починати, чекати допомоги мені нема від кого.
Німецька полуниця
Поки я не володію достатнім рівнем мови, хоча б В1, я лише мрію про престижну роботу, але ми, українці, народ наполегливий та працьовитий, з усіма складнощами впораємось. Так, це дуже важко, кожного дня збираю себе по шматочках, беру силу зі спогадів, як би то дивно не звучало - з минулого, зі сподівань, з віри.
Волноваха, Україна, 2021 рік
Складати руки я просто не маю права, я мушу бути сильною, в мене немає підтримки, я сама є підтримкою для своєї доньки, матері. І як я завжди кажу: "Не шукай причину, а шукай можливість". Все буде добре. Слава Україні! Слава нації!
