Мешканка Волноваської громади Інна (ім'я змінене з метою безпеки) востаннє бачила свій рідний дім 28 лютого 2022. Через російську агресію вона була змушена покинути власне житло та евакуюватися у більш безпечне місце з усією своєю великою родиною... Сьогодні жінка виховує двох дітей, платить за оренду квартири у Дніпрі більше, ніж заробляє, і з болем згадує свою малу Батьківщину. У розмові з Волноваха.City вона поділилася своєю історією, складнощами адаптації переселенців та розповіла про те, чому життя в окупації для неї табу.
Втрачений рай: ремонт, який не знадобився
Будинок у Волноваській громаді був весільним подарунком для Інни та її чоловіка ще у 2013. Дев’ять років родина вкладала у нього душу та кошти, крок за кроком створюючи затишок.
“Ми щойно закінчили ремонт. У грудні 2021-го купили останні шафи у залу. Ми планували там жити, виховувати дітей, будувати майбутнє. У нас було все для щастя”, — згадує Інна.
Зараз жінка бачить свій дім лише на відео, які зрідка надсилають знайомі. Будинок, хоч і був пошкоджений, вцілів. Його відремонтували чужі люди, і тепер там живуть сторонні.
Порятунок життів та допомога незнайомців
Евакуація 28 лютого перетворилася на квест із виживання.
“Ми їхали через Велику Новосілку. Поліція та місцеві жителі показували дорогу, бо частину мостів вже зруйнували вороги. Один чоловік на велосипеді навіть поїхав поперед авто, щоб показати безпечний шлях. Люди щиро хотіли допомогти”, — ділиться спогадами переселенка.
Надвечір дісталися Дніпровщини. Зупинилися в одному з сіл у Синельниківському районі.
Стелла "Синельниківський район"Фото: petropavlivka.city
Пальне закінчувалося, ночувати було ніде. У місцевій сільраді розвели руками, сказали що їм дали вказівку навіть не розмовляти з "чужинцями"... Але допомога прийшла звідки не чекали. Інна наважилася заговорити з місцевою мешканкою.
“Я пояснила, що нас багато, з нами діти й дідусь, нам потрібні теплі комфортні умови. Жінка уважно вислухала і сказала: «А в мене є такий будинок». Я шукала якийсь підступ, не вірила вухам. Але вона відвела нас у порожній будинок свого чоловіка. За 40 хвилин ми отримали дах над головою”, — розповідає Інна.
Того вечора село зустріло перших переселенців із неймовірною турботою: несли продукти, городину, м’ясо. Інна згадує, як плакала мама, повторюючи: “У нас це все є вдома”. Тоді вони ще сподівалися, що покинули дім максимум на два тижні.
Булінг та вимушений переїзд
Родина прожила в селі рік, орендуючи той самий будинок. Проте ідилія розбилася об жорстоку реальність соціальної адаптації. Сина Інни почали цькувати місцеві діти — онуки тієї жінки, яка допомогла з житлом.
“Останньою краплею стало те, коли діти знімали булінг на телефон. Один знімав, а інший відверто ображав мого сина. Я спробувала поговорити з їхньою матір’ю, але натрапила лише на сильну агресію”, — із болем каже Інна.
Після конфлікту село, де “всі знають одне одного”, відвернулося від “чужинців”. Родина вирішила виїхати, аби захистити гідність дитини.
“Якби я тоді змовчала заради житла, я б себе не поважала як матір”, — твердо заявляє героїня.
“Амортизація меблів” та математика виживання ВПО
Переїхавши до Дніпра, Інна зіштовхнулася з новою проблемою — ринком нерухомості, який часто буває нещадним до переселенців. Жінка розповідає про дискримінацію: їй відмовляли в оренді житла через статус ВПО або через велику родину.
“Власники казали прямо: «Вас багато, меблі будуть швидше зношуватися, амортизація висока». Звісно, я розумію їхні побоювання, бо є історії про недобросовісних квартирантів. Але через одиничні випадки страждають порядні люди”, — пояснює вона.
Фінансовий тягар став критичним. Ціни на оренду злетіли.
“Я плачу за квартиру понад 11 тисяч гривень. Моя зарплата — 13 тисяч. Я отримую виплати ВПО на себе і дітей — це 8 тисяч. Тобто понад половину сукупного доходу йде просто на те, щоб мати дах над головою. А жити за що?”, — каже Інна.
Особливо болить їй за пенсіонерів.
“Дідусь, якому 85 років, усе життя працював на свій дім, щоб мати спокійну старість. А тепер він не може дозволити собі оренду з пенсії. Це трагедія цілого покоління”, — наголошує вона.
Одна з болючих тем для ВПО з Волноваської громади — неможливість отримати компенсацію за знищене або втрачене житло.
“Для людей з Волновахи це нереально. Підтвердити власність житла для деяких людей буває важко, бо БТІ не виїхали... Навіть маючи документи на руках, ми проходимо дев'ять кіл пекла в судах, і все одно можемо отримати відмову”, — констатує Інна.
“Повернемося, коли буде прапор України”
Попри фінансову скруту, Інна категорично відкидає можливість повернення в окупацію, хоча знає тих, хто наважився на цей крок через безвихідь.
“Там тепер інші люди, інша ідеологія. Мені з моїми поглядами там немає місця. Мій син каже: «Повернемося, коли буде прапор України». Це і моя позиція”, — запевняє жінка.
Вона розповідає про принизливу фільтрацію в аеропорту Шереметьєво, через яку росіяни не пропускають багатьох українців додому. Для Інни та її родини цей шлях закритий морально.
Сьогодні жінка вчиться жити наново.
“Я почуваюся як рослина, яку вирвали з коренем і намагаються посадити в новий ґрунт. Ми намагаємося вкорінитися, я навіть завела кімнатні квіти, але відчуття дому поки немає”, — зізнається вона.
Наостанок героїня звертається до законотворців із простим проханням:
Ця публікація була підготовлена в рамках проєкту «Посилення стійкості
українських медіа», який реалізується Фондом Ірондель (Швейцарія) та IRMI,
Інститутом регіональної преси та інформації (Україна). Фінансується Фондом
«Швейцарська солідарність» (Swiss Solidarity). Висловлені погляди є виключно
поглядами авторів і не обов'язково відображають позицію ФОНДУ ІРОНДЕЛЬ
або IRMI.
