Світлана Багрєй — багатодітна мама та переселенка з Миколаївки Волноваського району. Після окупації села російськими військами, жінка пережила арешт, катування, полон, проте їй вдалося втекти від загарбників на територію вільної України. Для Волноваха.City вона розповіла про ціну свободи та силу української жінки.
Будинок, який став спогадом
Вулиця Степова, 24 у Миколаївці. У 2019 році родина Світлани придбала тут будинок, переїхавши з сусідньої Прохорівки. За словами жінки, хотіли кращих умов для дітей — у Миколаївці була більша школа та доброзичливі сусіди. Та найбільше жінку вразило інше.
“Україномовні, майже всі. Ну, суржик, але українська мова — для мене це було приємною несподіванкою”, — згадує пані Світлана.
Родина зробила ремонт, посадили фруктовий сад. У родині на той момент було четверо дітей, і кожна дитина саджала тут своє дерево, мріяли, що коли виростуть, будуть показувати сам своїм діткам.
Пані Світлана зізнається, що зараз на місці їхнього дому, — лише руїни. Двором їздили танки та бронетранспортери, а у стінах їх родинного гніздечка чинили гармидер ворожі солдати.
“Іноді спілкуюся з місцевими… Там жили чеченці, дагестанці, бойовики так званої "днр". Навіть уявити не можу, що залишилося від того дому”, — каже переселенка.
“Вторгнення, яке почалося 18 лютого 2022 року”
Для мешканців Миколаївки повномасштабне вторгнення російських військ почалося не 24 лютого, а 18 лютого 2022. Жінка бачила це на власні очі, бо в цей час спілкувалася телефоном зі своїм чоловіком, який на той момент знаходився по роботі у Вінниці.
“Десь о третій ночі почали обстрілювати край Миколаївки, бити по ангарах, де стояли наші хлопці, українські захисники. Я просто побачила, як усе летить, свистить, вибухає, люди кричать”, — розповідає жінка.
Вранці вчительки з місцевої школи зателефонували батькам школярів із пропозицією евакуювати дітей до дитячого табору “Смарагдове місто” у Святогірську. Батьки погодилися. 20 лютого пані Світлана востаннє бачила своїх дітей перед довгою розлукою. Наступна зустріч відбулася лише за два місяці.
“Я навіть не можу передати як за них хвилювалася… Я не знала, чи живі вони, де вони, що з ними. Зв'язку не було. Це найгірше, що можна уявити для матері”, — ледь стримує сльози пані Світлана.
Діти за цей час також пережили багато непростих випробувань. Молодша донька, якій було вісім років, посивіла від пережитого.
7 березня. День, який міг стати останнім
7 березня 2022, коли Миколаївка вже була окупована, до подвір’я пані Світлани приїхали кілька машин з російськими окупантами. Місцеві мешканці, за словами жінки, показали ворогам її будинок як той, де допомагали ЗСУ. Родина справді підтримувала українських військових — давали воду зі свердловини, дозволяли прати в себе їхні речі, діти малювали малюнки для бійців.
“Ми з сусідкою Настею стояли на подвір’ї, ще було так тепло, сонце світило. І раптом — чотири машини. Вони вискочили з автоматами, з якимись датчиками, попадали в приціли, почали кричати. Я таке тільки в кіно бачила. Я навіть спочатку усміхнулася від шоку — кажу, там у хаті лише собака. А він як закричить на мене, назвав “укропшею” і вдарив. Маленьку, худеньку, жінку. Вони перевернули все в домі, порвали дитячі фотографії, шукали щось “укропське”. А потім нас вивезли на ферму й змусили йти по замінованому полю. Я тоді подумала — це мій останній день”, - згадує пані Світлана.
Покинута ферма, на яку російські солдати вивезли двох беззахисних мирних мешканок, знаходилась під Новогнатівкою.
“Нам сказали йти до ангарів, шукати все “укропське”. І додали — поле заміноване. Просто так, між іншим. Ми з Настею стали й пішли. Я їй сказала: йди слід у слід за мною, не відступай ні на крок. Бо якщо я підірвуся — ти маєш шанс вижити, тільки якщо підеш моїм слідом. Ми бачили розтяжки, бачили закривавлену форму. Серце билося так, що я його чула у вухах. Я розуміла: якщо впаду чи підірвуся — нас або доб’ють, або залишать стікати кров’ю. Але ми виявилися “фартовими”: дійшли туди й повернулися живими. І це було справжнє диво”, — розповідає жінка.
Перед її очима оживають старі спогади, ніби це сталося лише вчора… За те, що вижили, і за те, що відмовлялися розповідати про розташування українських військових, жінок били та стріляли їм під ноги.
Два тижні в Докучаєвську та втеча з полону
Незабаром Світлану забрали до Докучаєвська. Два тижні вона провела у ворожому полоні.
“Я тоді думала, що це кінець. Посадили в підвал — там було більше сотні людей. Щодня мене викликали на допити, били, питали, де стояли наші військові. Вибили зуби, зламали ніс. Водили до моргу, показували тіла й погрожували... Я чула крики військовополонених, але ми їх не бачили. Найстрашнішим особисто для мене було не побиття — я боялася, щоб не сталося ще гірше, щоб не ґвалтували, бо з іншими дівчатами ці нелюди таке робили… Мені тоді здавалося: краще нехай б'ють. Бо жити з тим, що пережили ті жінки, дуже важко. Два тижні я жила між страхом і надією. А потім одного вечора відкрили камеру й назвали моє прізвище. Я подумала — знову будуть бити. Але в коридорі стояла моя Настя. Мені сказали: “Ти їдеш додому, але з двору не виходь”. Я вийшла за ворота й не вірила, що я змогла пережити ці тортури. Це було як повернення з того світу”, - ділиться жінка.
Її відпустили, але наказали сидіти під таким собі “домашнім арештом”, заборонили виходити за ворота.
Кілька днів Світлана сиділа вдома, боячись вийти навіть до сусідки. Потім Настя прибігла з новиною: пара односельців запропонувала їм виїхати з ними з села через Мангуш на Бердянськ. Жінка вхопила із собою маленький рюкзачок із документами та вже була готова до втечі. Вона лише дуже шкодує, що улюблену німецьку вівчарку Герду взяти із собою не було можливості, тож довелося залишити її іншій сусідці.
“Перехрестилися й поїхали, — промовила переселенка, — це було 7 квітня, на Благовіщення. На останньому блокпості перед Мангушем російський військовий сказав, що без фільтрації нас не пропустить і треба їхати назад у Докучаєвськ. Я сіла на камінь і почала плакати. Сказала, що не знаю, де мої діти, чи вони живі, що я просто мама і хочу їх знайти. Йому було років двадцять. Він подивився на мене й несподівано дозволив їхати далі. У Мангуші ми пройшли фільтрацію, а до Бердянська йшли пішки. Кажу Насті: не встигнемо до комендантської години, нас просто пристрелять. Але їхав якийсь чоловік, підвіз трохи. Потім дід із бабою — підвезли прямо до Бердянська. Подумала: справді, Господь є. У дорозі я весь час чекала, що нас зупинять і повернуть. Коли ми нарешті доїхали до Бердянська, я не могла повірити, що ми змогли добратися. Відчуття було таким, що ми потрапили в інший вимір. Здавалося, що міста майже не торкнулася війна: люди у чистому одязі сиділи на лавках, усе було ціле, навколо було тихо та спокійно. А ми стояли — побиті, виснажені, але живі”.
Пані Світлана у Бердянську під час евакуаціїФото: Архівне фото
Боже провидіння, або ні — у Бердянську в цей час опинився і чоловік пані Світлани, Микола. Коли почалося повномасштабне вторгнення, він був на роботі у Вінницькій області. 24 лютого чоловік вирішив їхати на машині додому. Дорога була небезпечною. Він не зміг заїхати до Волновахи, бо місто вже палало. Тоді він поїхав у бік Маріуполя, у надії знайти спосіб вивезти родину з Миколаївки. Він не знав що з рідними та де вони, адже зв’язку не було. Діяв інтуїтивно. Але Маріуполь вже опинився в оточенні… Щоб врятувати сім’ю він був готовий пройти крізь пекло… З Маріуполя потім виходив вже пішки, під обстрілами, і дістався до Бердянська, де вирішив чекати. Каже, що просто знав, що Світлана зможе вибратися.
“Коли ми дісталися Бердянська, я взяла у людей телефон і подзвонила братові. Сказала: “Я в Бердянську, не знаю, що робити далі”. А він відповів: “Коля там. Він тебе чекає”. Я не повірила. Набрала чоловіка — він підняв слухавку. Кажу: “Я на вокзалі”. А він: “У якому сенсі ти на вокзалі?” Він думав, що я ще в Миколаївці. За кілька хвилин він уже біг до мене. Ми стояли посеред вокзалу — я побита, виснажена, з одним рюкзаком, він після Маріуполя, після всього пережитого. Ми просто дивилися одне на одного і не могли говорити. Це була зустріч, у яку важко було повірити”, - розповідає українська жінка.
Більш як 40 блокпостів до свободи
Шлях до Запоріжжя став останнім випробуванням для родини Багрєй. Понад 40 блокпостів. Дагестанці, чеченці, російські військові, бойовики так званої "днр"...
“Днрівці нас ледь не розстріляли за неправильний погляд. Їдеш і очі опускаєш. Головне — не роздивлятися, де що стоїть, бо вб'ють як собаку й кинуть”, — розповідає жінка.
Коли колона з восьми машин проїхала останній окупаційний блокпост і побачила перший український, Світлана ледь стримала емоції.
“Хотілося вити, кричати, вибігти, розцілувати тих хлопців. Я була дуже щаслива, що ми вибралися, що ми живі”, — каже пані Світлана.
Зустріч із дітьми
Діти на той час перебували у Львові, у родичів. Молодший брат Світлани тихенько казав мамі: “Свєту вб'ють, вона ж патріотка”. Але Світлана приїхала.
“Бачили б ви емоції радості дітей! Це не передати словами. Діти часто згадують ті дні, питають одне одного: "А пам'ятаєш, як ми виїжджали? Як ховалися під час обстрілів?" Діти пам’ятають усе до дрібниць”, — розповідає мама.
Зараз родина живе на Кіровоградщині. Це вже третій дім за час евакуації — двічі доводилося виїжджати, бо власники продавали житло.
“Дуже важко. Робимо ремонт, облаштовуємося, а потім кажуть: виїжджайте. Іноді руки опускаються. На Донбасі так би не поступили з людьми”, — зізнається пані Світлана.
Ставлення місцевих теж непросте.
“Дивляться на нас, переселенців, зверхньо. Допомога закінчилася. Нічого не отримуємо, та й не чекаємо. Чоловік — колишній військовий, має поранення, інвалідність, але працює. Не може на одній роботі — шукає іншу. Не сидимо, не чекаємо, що хтось щось дасть”, — каже жінка.
У 2022 році в родині народилася п’ята дитина.
Про ситуацію у тимчасово окупованій Миколаївці
Жінка іноді спілкується зі знайомими, які залишилися в Миколаївці. Розповідають про суцільне беззаконня.
“У Миколаївці зараз люди працюють за копійки й не мають права голосу. Вони бояться навіть говорити телефоном на вулиці — у будь-який момент можуть підійти, забрати телефон, перевірити. Якщо щось не сподобається — одразу везуть у Докучаєвськ. Спокійного життя, яке було при Україні, там більше немає. Люди не можуть поскаржитися навіть на військових. Якщо хтось із них дозволяє собі зайве щодо місцевих дівчат — а таке трапляється, бо дівчата підростають, гарні — реакції немає. Скарги ігнорують. І я щоразу думаю: добре, що я виїхала. Бо в мене дві доньки-підлітки. Я краще житиму у землянці, ніж повернуся туди й житиму в постійному страху за дітей”, - підсумовує переселенка.
Ця публікація була підготовлена в рамках проєкту «Посилення стійкості
українських медіа», який реалізується Фондом Ірондель (Швейцарія) та IRMI,
Інститутом регіональної преси та інформації (Україна). Фінансується Фондом
«Швейцарська солідарність» (Swiss Solidarity). Висловлені погляди є виключно
поглядами авторів і не обов'язково відображають позицію ФОНДУ ІРОНДЕЛЬ
або IRMI.
