Пані Олена прожила у Краматорську всі чотири роки повномасштабної російсько-української війни. Виїхала лише у листопаді 2025-го, коли щоденні атаки дронів стали нестерпними. Вибирала між Одещиною, Дніпровщиною та Західною частиною України, але довго вагалася через стереотипи про "недружніх західняків". Зараз живе у Калуші на Івано-Франківщині й каже, що жодного разу не зустріла поганого ставлення. Навпаки — отримала підтримку від незнайомих людей, яка перевернула її уявлення про регіон.
Краматорськ та роки обстрілів
Перші роки війни пані Олена не боялася обстрілів. Але восени 2025 року ситуація кардинально змінилася.
"Лише коли росіяни почали масово обстрілювати Краматорськ шахедами та дронами, мені стало дійсно страшно... Я щовечора лягала в ліжко і боялася спати, весь час чекала, поки щось упаде у мій двір", — згадує жінка.
Останньою краплею стало те, що прямо через дорогу від її будинку, влучив російський дрон на оптоволокні. Тоді Олена зрозуміла — треба виїжджати. Додатковим стимулом евакуюватися для неї став її літній батько, якому 78 років.
"Залізничний вокзал закрили, перенесли до Барвінкового. Якби почалася масова евакуація, батькові було б дуже складно виїхати. Я впевнена у собі, що зможу вибратися сама, але з ним це були б величезні проблеми", — пояснює переселенка.
Про стереотипи
У пані Олени був вибір, куди виїхати. Розглядала Одещину та Дніпровщину, проте врешті-решт опинилася на Заході України.
"Я багато разів була тут у відрядженнях, і тут мене ніхто ніколи не ображав. Але ж про Захід України розповідають такі історії! Одну я чула двічі за кілька днів від різних людей: нібито чоловік зі Сходу купив будинок на Заході, розмовляв російською, і йому за це спалили хату. Я навіть жартувала тоді — якби так справді палили, не залишилося б жодної хати", — посміхається Олена.
Її знайома, яка живе у Калуші з 2022 року, попереджала, що перший рік їй робили зауваження через російську мову. Це додатково насторожувало переселенку.
У спортзалі, куди Олена ходить у Калуші, вона познайомилася з чоловіком з Херсона. Йому 65 років, він розмовляє російською скрізь і каже, що ніде не зустрічав негативу чи дискримінації.
"Найбільше мене вразила його розповідь про життя під окупацією. Вони з дружиною садили город у бронежилетах і касках. Дрони літали над головою, чули, як вони жужжать — відходили під навіс, потім знову працювали. Одного разу йому навіть довелося поїхати на город у касці, на яку натягнув в'язану шапку, щоб не провокувати окупантів", — розповідає Олена.
Вирішили виїхати після того, як дружина ледь встигла вскочити у хату — дрон вдарив, побив вікна, поранило сусідів через дорогу.
"Садити город у броніку — це можуть тільки українці. Я просто захоплююся цими людьми", — каже жінка.
Житло для ВПО та чуйні незнайомці
З пошуком житла допомогла знайома Карина, яка переїхала до Калуша ще на початку повномасштабної війни. Олена з подругою вирішили разом винаймати будинок — так виходило економніше.
"Карина о дванадцятій ночі скинула нам оголошення з Telegram-каналу. Десь о десятій ранку ми подзвонили, за годину зняли будинок онлайн. Карина приїхала, зняла відео, показала нам. Власники не проти котів, ціна — 7000 гривень на місяць плюс комунальні послуги", — розповідає пані Олена.
Місцеві мешканці казали, що до повномасштабної війни будинок можна було зняти за 4000 гривень. Але навіть зараз, з урахуванням інфляції та великої кількості внутрішньо переміщених осіб, ціни залишаються демократичнішими, ніж у Києві чи інших великих містах.
Після евакуації жінку почало вражати ставлення місцевих мешканців до ВПО. Перший тиждень після переїзду до Калуша вона поїхала у шестиденне відрядження, залишивши літнього батька вдома самого.
"Дзвонить сусідка і каже — бачу, ти поїхала, у тебе дідусь сам залишився, може йому хліба треба? Я зараз збігаю в магазин, принесу все, що потрібно. Чому ти не дзвониш, коли щось треба? Я взагалі не розраховувала на чиюсь допомогу, але мені було так несподівано приємно", — згадує переселенка.
Ще одна цікава історія сталася на ринку. Жінка регулярно купувала овочі в одного продавця. Якось випадково сказала щось російською — чоловік одразу запитав, звідки вона.
"Коли я відповіла, що з Донецької області, його обличчя змінилося. Знаєте, як на похороні, коли людина не знає, що сказати — таке розгублене, заклякле обличчя. Їм і шкода, і вони не знають, як реагувати на чужу біду. Він запитав, чи знайшла роботу, чи винаймаю житло. Коли дізнався, що винаймаю, сказав — якщо раптом не буде грошей, приходьте, у мене є де жити, я вас поселю безплатно. Я просто не повірила своїм вухам", — ділиться Олена.
Таких людей вона зустріла багато. Пані Олена хоче, щоб люди з Донеччини знали правду про Західну Україну і не боялися виїжджати, якщо є така потреба.
Жінка переконана — те, що людей роз'єднує, це не мова чи регіон, а відсутність взаєморозуміння та віра у фейки замість особистого досвіду.
Соціальний захист, який працює
У Калуші добре налагоджена робота соціального захисту населення. Пані Олена отримала довідку внутрішньо переміщеної особи на другий день після приїзду. А через кілька днів їй самостійно зателефонували зі служби соцзахисту.
"Є благодійний фонд, який надає матеріальну допомогу переселенцям по всій країні, які виїжджають вперше. Дають 10 800 гривень одноразово. Моя подруга в Одеській області навіть не знала про таку програму — їй там сказали, що нічого такого в них немає. А тут мені самі подзвонили і запросили написати заяву", — розповідає жінка.
Нещодавно у Калуші запрацював новий проєкт для переселенців. Благодійна організація викупила дитячий садок і переробила його на квартири. Житло надається за орендну плату плюс комунальні послуги. У першу чергу квартири отримують багатодітні родини та люди з інвалідністю.
"Багато хто не знає про такі можливості у приймаючих громадах. Схожі програми є у Хмельницькій та інших областях — там надають житло для переселенців на пів року. Можна приїхати, влаштуватися на роботу за цей час, стати на ноги", — каже Олена.
Наглі перевізники, або виїзд, який не всім по кишені
Не всі мають можливість виїхати. Одна з найбільших проблем — вартість перевезення речей. Чим ближче до лінії фронту, тим дорожчі послуги вантажних машин.
"Середня ціна зараз — 50 000 гривень. Ми з подругою на двох знайшли за 30 000. Але влітку з Костянтинівки просили 100 000 гривень. В Краматорську одна компанія запросила 90 000 за машину. Далеко не кожна родина має такі гроші, особливо якщо це пенсіонери", — розповідає пані Олена.
Вона знає історії, коли люди виїжджали, витрачали всі заощадження на оренду житла, але не змогли знайти роботу. Гроші швидко закінчувалися, і їм доводилося повертатися назад під обстріли — просто тому, що не було коштів для існування.
Друга серйозна проблема — багато готелів не беруть гостей з тваринами. Олена везла з собою кота, і жоден готель в Олександрії не погодився надати їм номер, навіть з доплатою та гарантією компенсації можливих пошкоджень.
"Менеджерка сервісу бронювання обдзвонила всі готелі в місті. Відмовили всі без винятку. Довелося спати в машині з батьком і котом на узбіччі біля далекобійників. Я фізично не могла залишити живу істоту в машині на холоді", — згадує жінка.
16-річний кіт пані ОлениФото: Фото з особистого архіву пані Олени
За словами пані Олени це проблема для багатьох переселенців, у яких є домашні улюбленці. Люди не хочуть кидати тварин, але і влаштуватися з ними дуже не просто.
Компенсація за зруйноване житло
Тема компенсації за зруйноване чи пошкоджене житло непроста. Законодавство недосконале і має багато підводних каменів.
"Моя знайома з сусідньої громади через суд домоглася компенсації за повністю зруйнований будинок. Спочатку адвокат просив 80 000 гривень за ведення справи. Але вона сама зібрала всі документи і докази — врешті обійшлося близько 20 000", — розповідає Олена.
Її іншій знайомій натомість відмовили у компенсації за зруйнований будинок. Причина — у власності нібито є ще два об'єкти нерухомості... Зруйнували саме той будинок, який повністю належав їй, але через наявність часток у материній квартирі та ще в одному будинку компенсацію не виплатили.
"У законодавстві прописано — якщо є інше житло у власності, компенсацію не виплачують. У мене теж є дача, оформлена як житловий будинок, хоч фактично там неможливо жити — немає води, туалет надворі, це просто звичайна дача. Якщо щось станеться з квартирою в Краматорську, мені теж можуть відмовити через це", — каже жінка.
Квартира пані Олени у Краматорську поки що ціла, проте жінка готова і до найгірших сценаріїв...
"Я попрощалася зі своєю квартирою ще під час окупації Авдіївки. Якось саме в той момент щось у мені перемикнулося...", — каже вона.
Олена розуміє, що ситуація в регіоні дуже складна. Вона вважає, що якщо росіяни візьмуть Покровськ, вони розгорнуться на Краматорськ. Поки там йдуть бої, місту дихається трохи легше, але це, на її думку, лише питання часу.
"Наші військові роблять титанічні зусилля, але фізично складно стримувати такий натиск ворога. Єдина реальна надія — на перемовини. Але я все ж таки вірю, що все буде добре. У мене по життю таке ставлення — все складеться, головне не здаватися", — говорить жінка.
Пані Олена сподівається, що її історія надихне й інших не боятися змін і не вірити стереотипам, які можуть коштувати життя.
"Все буде добре. Головне — не сидіти під обстрілами, коли є можливість виїхати у безпечніше місце. Життя одне, і воно цінніше за будь-яке майно", — підсумовує жінка.
Ця публікація була підготовлена в рамках проєкту «Посилення стійкості
українських медіа», який реалізується Фондом Ірондель (Швейцарія) та IRMI,
Інститутом регіональної преси та інформації (Україна). Фінансується Фондом
«Швейцарська солідарність» (Swiss Solidarity). Висловлені погляди є виключно
поглядами авторів і не обов'язково відображають позицію ФОНДУ ІРОНДЕЛЬ
або IRMI.
