Дитина Другої світової, будівничий повоєнного Донбасу, заступник голови Волноваської райдержадміністрації чверть століття — у свої 90 років Георгій Поляков робить щоранку зарядку, читає книжки запоєм і займається реабілітацією онука. З 5 березня 2022 року він живе в Кременчуці. Без саду, без пасіки, без бібліотеки у 1500 томів. Але з тією самою сталевою волею, яку не зламала війна.
Життя як мить
Георгій Степанович Поляков народився 28 квітня 1936 року в селі Тали Кантемирівського району Вороніжської області. Він належить до покоління, яке зустріло Другу світову дітьми — і яке потім десятиліттями відбудовувало мирне життя. Після закінчення війни його родина переїхала до Докучаєвська Донецької області, де Георгій закінчив школу та Докучаєвський гірничий технікум.
Трудовий шлях розпочався в 1957 році на "Старобешівському кар'єрі". Після строкової служби в армії (1957–1960) він повернувся до Докучаєвська і до 1965 року працював інженером з устаткування на Докучаєвському флюсо-доломітному комбінаті. Паралельно здобував вищу освіту — у Харківському інженерно-економічному інституті. Цей вибір визначив подальшу кар'єру: з 1969 по 1972 рік — заступник голови виконкому Докучаєвської міської ради.
"У 72-му йому запропонували працювати заступником голови Волноваської райдержадміністрації, і ми всі переїхали до Волновахи. Я тоді була ще маленька", — розповідає його донька Марина.
На цій посаді Георгій Поляков пропрацював до 1994 року — понад двадцять років. До його відання належали медицина, освіта та охорона природи.
"Він вибивав проєкти, завдяки яким у нашому місті будувалися школи", — згадує донька.
Після виходу на пенсію Поляков долучився до становлення незалежної держави: у 1990-х роках вів реєстрацію юридичних та фізичних осіб у системі ЄДРПОУ.
За роки служби Георгій Степанович був відзначений багатьма відзнаками та нагородами.
Георгій Степанович ПоляковФото: Родинний архів
Підвал, волонтери та дорога через Бахмут
Повномасштабне вторгнення росії в Україну 24 лютого 2022 року назавжди змінило усталений світ пенсіонера. З 28 лютого по 5 березня, під час обстрілів Волновахи родина Полякових — Горбанів (частина близьких родичів пана Георгія носить прізвище Горбань) ховалася у підвалі статистичного управління. Одного дня вони почули як українські військовослужбовці ходять вулицями міста з оголошенням про евакуацію, тоді й прийшло рішення — виїздити.
"Куди їхати — не знаємо. Поїхали за волонтерами", — розповідає пані Марина.
Кілька волонтерських машин довезли волноваських переселенців до Вугледара, а далі родина вирушила до Бахмута. Але вже за два-три тижні й там почалися обстріли. Тож наступним прихистком Полякових став Кременчук Полтавської області, де родина мешкає і нині.
Сад, пасіка і город
В орендованому житлі часто згадується рідний дім. У пана Георгія був великий двір, сад, город та виноградник.
"Він закохувався в кожну гілочку, кожну рослиночку. О четвертій ранку він уже був на подвір'ї — і повертався до хати лише коли повністю темніло", — каже донька.
Чоловік також мав невеличку пасіку.
"Мед у нас був чудовий. Я жартувала, що він поки кожну бджілку в попку не поцілує, не заспокоїться", — згадує донька.
Георгій Поляков з дружиною у дворі свого будинку у ВолновасіФото: Родинний архів
Коли вік "узяв своє", бджільництвом стало займатися важко, тож Георгій Поляков почав приділяти більше часу оновленню саду — садив невисокі дерева, щоб яблука, груші та черешні можна було збирати руками, без драбини.
Тепер того саду немає, а рідний будинок зруйновано та пограбовано.
Режим переселенця: зарядка, каші та онук Дмитро
Пані Марина каже, що секрет довголіття її тата у дотриманні режиму, любові до життя та наявність мети.
"Вийшовши на пенсію, він узявся за себе. Щоранку — зарядка і розтяжка. Взимку, ще у Волновасі, виходив у двір у солдатських чоботях, натягував куртку — і робив вправи просто на снігу. Сталева воля, просто сталева.
Харчування — збалансоване. Каші, білки, жири — за суворим розпорядком. Мені вже від тих каш нудить. Але прагнення тата до правильного харчування та здорового способу життя ми всі підтримуємо", — сміється донька.
У Кременчуці до звичного режиму додалося нове завдання — онук Дмитро, який має інвалідність другої групи з дитинства: нерозвинена дрібна моторика, порушена координація. Дідусь взяв реабілітацію на себе. Щоранку — зарядка разом, розтяжка, вправи з гумовим еспандером.
"Він сказав: з цим ніхто не впорається так, як я. Залиште це мені", — переповідає пані Марина.
Спроби навчати онука геометрії й англійської зрештою залишили — не пішло. Але ранкова зарядка і щоденні прогулянки на півтора-два кілометри тривають.
Георгій Поляков з дружиною та онуком у дворі свого будинку у ВолновасіФото: Родинний архів
"При своєму розумі" у 90 років
Вдома у Полякових було близько 1500 книжок. Забрати їх під час евакуації не було змоги. Проте любов родини до читання змусила їх у Кременчуці також почати збирати бібліотеку: їздили за літературою на букіністичний ринок. Шаф і стелажів у знімній квартирі немає — книжки лежать на підвіконнях і на підлозі. Георгій Степанович читає "запоєм".
Кілька років тому йому зробили операцію з видалення катаракти на одному оці — і це повернуло йому повноцінне читання.
"Він не зламався — і це дає нам сили"
Пані Марина підбирає слова обережно, говорить з теплотою: "Ми вдячні йому за те, що в такий страшний час він не зламався і не впав духом. В нього нема депресії, нема істерики. Він завжди рівний. Непохитний абсолютно".
За її словами, саме ця стійкість тримає родину.
"Коли поруч така непохитна людина — це дає можливість і самій втриматися".
Сам Георгій Степанович живе з однією твердою впевненістю: він повернеться додому. Ця надія дає йому сили вставати кожного дня о четвертій ранку і далі — жити.
Сьогодні, 28 квітня 2026 року, Георгію Степановичу Полякову виповнюється 90 років. Родина Полякових, Горбанів та редакція "Волноваха.City" вітає його з Днем Народження та бажає міцного здоров'я, ясного розуму і — найголовніше — мирного неба та повернення до рідного дому після деокупації.
Цей матеріал став можливим за підтримки програми “Голоси України” / SAFE, що координується Європейським центром свободи преси та медіа спільно з Лабораторією журналістики суспільного інтересу. “Голоси України” / SAFE реалізується в рамках ініціативи Ганни Арендт за підтримки Федерального міністерства закордонних справ Німеччини. Програма не впливає на редакційну політику, а даний матеріал містить виключно погляди та інформацію, отриману редакцією.
