Вікторія (ім'я змінено) — мешканка Маріуполя яка провела місяць в окупації, а потім дев'ять днів добиралася до безпечної території. Сьогодні вона живе в Неаполі (Італія). Для Волноваха.City вона розповіла свою історію війни та поділилася реаліями життя української біженки в Європі.
Життя до "повномасштабки"
24 лютого 2022 Вікторія, як і мільйони інших українців, не вірила, що повномасштабне вторгнення росії в Україну стане реальністю. Каже що навіть "тривожної валізки" в неї не було. Запасів палива теж.
— Ми не були готові. Ми не вірили, що буде саме так. 24 лютого ми з родиною вирішили перечекати бойові дії в Мангуші, сподівалися що там нам буде спокійніше... Проте ці очікування не виправдалися, — згадує вона.
28 лютого зникли електрика, газ і вода. 1 березня зв'язок обірвався повністю — залишилося лише іноді вловлювати якусь радіохвилю.
— Перший час ми їли сухарики, варили яйця, потім і яйця закінчилися... Ми не знали де брати їжу і питну воду, голодували... Я пила зелену, коричневу воду — яку у звичайному житті не можна використовувати навіть для миття ніг. Але вибору не було: або ти п'єш її, або не п'єш нічого, — розповідає Вікторія.
За словами біженки Мангуш був окупований без бою.
— Місто тупо по-свинськи здали. З одного боку, Мангуш не бомбили так, як наш Маріуполь. З іншого — ти сидиш і чуєш, як літаки летять бомбити твоє рідне місто... Кожні десять хвилин, — каже вона.
"Нас опишуть і прийдуть знову"
За словами жінки, приблизно через два тижні після початку окупації озброєні "деенерівці" почали обходити будинки — перевіряли документи, оглядали приміщення, цікавилися, хто і чим займається.
— Вони відкривали всі шафи, роздягали нас, дивилися, чи є в когось проукраїнські татуювання чи синці, які могли б з'явитися від взаємодії зі зброєю тощо. Телефони переглядали і ставили на "прослушку". Для мене ці смердючі окупанти були мерзенні аж хотілося блювати, і це, мабуть, читалося і на моєму обличчі... Наступного дня сусіди передали батькам: ті, хто приходив, сказали, що мене "треба перевиховати". Мама прийшла додому ледь жива. І з того моменту я чекала, коли за мною прийдуть, — розповідає жінка.
Цієї миті Вікторії остаточно стало зрозуміло, що залишатися критично небезпечно.
Дев'ять днів невідомості
Рішення виїжджати далося важко — насамперед через батьків, які не хотіли їхати далеко від Маріуполя через проблеми зі здоров'ям. Зрештою Вікторія виїхала сама — спочатку до Запорізької області, а потім мала долучитися до гуманітарного коридору. Але ці коридори постійно скасовувалися.
— Вся інформація змінювалась щогодини. Сьогодні ця дорога відкрита, завтра — замінована. Перевіряти правдивість чуток "сарафанного радіо" на собі не хотілося... Водії відмовлялися вивозити людей не лише через небезпеку життю, але й через брак палива. Адже воно було на вагу золота. Наприклад, бензин продавали по склянках, — згадує вона.
Зрештою вдалося сісти в автобус гуманітарного коридору. Колона пройшла понад п'ятнадцять блокпостів — на деяких розвертали назад, змушували роздягатися до пояса, перевіряли на ознаки участі в бойових діях, шукали військових. Когось знімали з автобуса, і ті люди потім більше не поверталися.
— В автобусі були всі підряд: немовлята, тварини, люди похилого віку, хворі, виснажені. Люди сиділи не лише на сидіннях, а і на своїх речах, на підлозі. Всі брудні, смердючі, бо місяць без нормальної води. Але ніхто нікого не засуджував, і навіть намагалися підтримувати один одного.
Поруч зі мною їхала молода жінка-породілля з маленьким немовлям — хлопчиком. Разом із ними була її мама. Малюк, звісно, плакав. Йому був десь місяць, може трохи більше — зовсім маленький. А мама була дуже знервована й виснажена. Її мама теж нервувала. Вони між собою сварилися, а ми намагалися їх якось заспокоїти, бо розуміли: усі на межі.
Хлопчик постійно плакав, а мама намагалася його заколисати, заспокоїти, хоча їй самій уже був потрібен спокій. Ми дивилися на це немовля і думали: за що йому така доля — бути тут, у цьому автобусі, серед нас усіх.
І ще один щемкий момент: вони були також з Маріуполя, а цього маленького хлопчика звали Марік. Річ у тім, що місцеві часто називають місто Маріуполь — "Марік". Для мене це було дуже щемким, але водночас добрим знаком, який давав надію. Я не знаю, куди вони поїхали далі, і дуже сподіваюся, що в маленького Маріка, його мами й бабусі все добре. Що в нього складеться доля.
По дорозі їхню евакуаційну колонну обстріляли з автоматів російські військові.
— Десь на середині шляху, приблизно на восьмому блокпості, нас обстріляли. Чому саме — я не знаю. Можливо, ми приїхали не в той час: трохи раніше чи трохи пізніше. Можливо, якась цивільна автівка хотіла обігнати автобуси. А можливо, причини не було взагалі. Але пролунали автоматні черги. Усі, хто міг, пригиналися. Я й до того сиділа або лежала на підлозі. Люди на сидіннях теж ховалися як могли. У той момент ти просто розумієш: немає жодних гарантій, що в тебе не влучить уламок чи не посиплеться скло. Це тривало недовго, але перестрілка була дуже страшною.
Після цього ми ще певний час стояли. Коли автобуси рушили далі, ми побачили, що деякі автівки повертають назад. Я пам’ятаю чоловіка з розбитим боковим і переднім склом. У нього була перебинтована голова, кров текла по обличчю й скронях — очевидно, щось влучило йому в голову. Він намагався їхати у зворотній від нашого маршруту бік. Більше подробиць я не пам’ятаю.
Вже в сутінках, коли здавалося, що коридор от-от закриють, в автобусі раптом запала тиша. Немолодий чоловік попросив дозволу прочитати вголос уривок зі Святого Письма.
— Він не був священником, але читав строки напам'ять. Темніло. З вікон було видно заграву. Хтось плакав тихо, хтось хрестився. Це було поза часом. Я досі пам'ятаю ту молитву, — ділиться жінка.
Коли колона нарешті перетнула лінію зіткнення і зупинилася біля першого українського блокпоста, в автобусі закричали: "Наші!"
— Я дивилася на тих хлопців-військових і думала: я зараз проїду, а вони залишаться тут. І хотілося передати їм всю свою силу та віру. Бо в той момент вони були єдиним, що мало сенс, — каже Вікторія.
У Запоріжжі переселенців зустріли волонтерки й волонтери. Нагодували гарячим. Надали прихисток.
Вона зізнається: майже не плакала за весь цей час. Організм був зайнятий виживанням. Сльози прийшли пізніше — від людяності тих запорізьких волонтерів.
— Ми звикли до страху та випробувань. А коли нам казали "ласкаво просимо" і обіймали — ось від цього з моїх очей пішли сльози.
Неаполь без романтизації
До Італії Вікторія потрапила майже випадково — як і більшість рішень у ті дні, це сталося хаотично, під тиском обставин. Їхала на місяць, а залишитися довелося на чотири роки.
Український прапор на тлі вулкана Везувій
— Я взяла з собою найгірші речі — ті, які не шкода викинути. Найкраще залишила вдома. Я ж думала — повернусь, — каже вона.
Неаполь виявився містом-сюрпризом: з власною мовою, власними правилами та суперечливою українською діаспорою. За її словами, частина тих, хто приїхав до Італії ще двадцять років тому на заробітки, сприйняли нову хвилю біженців з підозрою та навіть заздрістю — а подекуди й відвертою ворожістю.
— Вони не можуть пробачити нам того, що ми маємо інші амбіції, що хочемо легалізувати наші дипломи, вивчаємо мову та продовжуємо розвиватися, аби працювати на нормальних роботах. Ми для них — конкуренція, — пояснює жінка.
Вікторія підкреслює: Італія загалом є однією з більш проросійськи налаштованих країн Євросоюзу, і в такому контексті відстоювати українську позицію — окрема робота.
Проукраїнський мітинг в Італії. 24 лютого 2026
Несподівані союзниці й союзники
Наприкінці 2023 Вікторія потрапила на акцію, де українські активістки й активісти зіштовхнулися з проросійськи налаштованим італійським публічним діячем. Несподіванкою стало те, що більшість учасників акції — близько 90% — були самі італійці, представники лівих та антифашистських організацій.
— Я за чотири роки в Неаполі таких не знала. А вони — існують. І не просто на словах: роблять збори, мають волонтерів в Україні, пишуть про нашу війну своєю мовою для своєї аудиторії, — розповідає жінка.
Саме ця зустріч стала точкою відліку для нових контактів і нового розуміння: комунікація між проукраїнськими італійцями й українськими біженцями могла б відбутися значно раніше.
— Ми втратили роки. Вони відстоювали наші права — і ми один одного не знали, — зізнається Вікторія.
Жінка акцентує на тому, що спільно з місцевими італійцями вони не планують зупинятися та продовжуватимуть спротив російській пропаганді та ворожим наративам.
— Місцеві підтримують Україну і я пишаюся знайомством з цими неймовірними людьми. Ми вже багато що зробили, і зараз багато що робиться. Наша спільна боротьба не зупиниться. Я впевнена, що при підтримці таких людей, Україна вистоїть і переможе.
Люди несуть Прапор України. Італія
Говорити, а не мовчати
Сьогодні батьки Вікторії залишаються на тимчасово окупованій території. Вона не уточнює назви населеного пункту — з міркувань їхньої безпеки. Зв'язок є, але нерегулярний.
Сама жінка продовжує навчатися — італійській мові, праву, всьому, що потрібно для легальної роботи за її фахом.
— Я приїхала фактично ніким. Мій диплом тут не діє автоматично. Треба все підтверджувати, перекладати, легалізовувати. Але я не піду прибирати замість того, щоб займатися своєю справою. І як би не було важко, це мій вибір та мій шлях, — каже вона.
І додає:
— Якщо я вже тут живу — під цими пальмами — то моя місія розповідати правду. Я очевидиця. Я з Маріуполя. І я говоритиму про жахи, які росія принесла на мою землю, поки є кому слухати.
Цей матеріал став можливим за підтримки програми “Голоси України” / SAFE, що координується Європейським центром свободи преси та медіа спільно з Лабораторією журналістики суспільного інтересу. “Голоси України” / SAFE реалізується в рамках ініціативи Ганни Арендт за підтримки Федерального міністерства закордонних справ Німеччини. Програма не впливає на редакційну політику, а даний матеріал містить виключно погляди та інформацію, отриману редакцією.
