«Спочатку запитайте, чи потрібна допомога». Інтерв'ю з ветераном Сергієм Райляном
Сергій Райлян — ветеран російсько-української війни, сержант 79-ї окремої десантно-штурмової бригади. Наприкінці 2022 року поблизу Мар’їнки на Донеччині автомобіль, у якому він їхав, підірвався на протитанковій міні. Сергій отримав численні важкі поранення, втратив обидві ноги та зір. Після тривалого лікування він продовжив адаптуватися до нового життя, а згодом опанував гончарство і започаткував власну справу під брендом "Voron ceramic". В інтерв’ю Волноваха.City Сергій розповів про поранення, пошук нової професії, життя незрячої людини та про те, чому найкращий спосіб допомогти людині з інвалідністю — спочатку запитати її, чи потрібна ця допомога.
Шлях до армії
Сергій народився 1997 року в Миколаєві, де прожив майже все життя до переїзду в Київ після поранення. Родина по маминій лінії — з Донеччини, з Новогродівки, куди він у дитинстві їздив на літо до бабусі й дідуся.
У 2014 році, коли в України почалися бойові дії, Сергій вступив до вишу на програмування. Але у 18 років, під впливом подій того часу, обрав шлях військовослужбовця. Служив у 43-й артилерійській бригаді, згодом — у 79-й десантно-штурмовій, дослужився до головного сержанта, командира мінометного розрахунку і заступника командира взводу. У 2016–2017 роках, за його словами, пройшов через посттравматичний стресовий розлад і встиг побачити, «як цивільні раніше ставились до військових».
Наприкінці 2021-го, після третьої ротації, Сергій готувався до цивільного життя: на нього чекала робота вебпрограміста в Києві, а дружина Валерія, з якою вони побралися того ж року, планувала підтвердити в Україні диплом стоматолога. Познайомилися вони в інтернеті, граючи в комп'ютерні ігри; Валерія родом з Білорусі.
На початку повномасштабного вторгнення Сергій служив під Щастям на Луганщині.
Поранення
У листопаді 2022, повернувшись з виїзду, у Сергія був вихідний. Але вранці отримав прохання від побратимів показати дорогу, якою він проїжджав напередодні, — і поїхав з ними.
«Дощі розмили дороги, і нас знесло на протитанкову міну. Це сталося між Малинівкою і Новомихайлівкою. Наїхали моїм колесом, я сидів спереду, мене відірвало разом зі шматком машини», — розповідає Сергій.
Автівка розвернулася і зупинилася за кілька сантиметрів від сусідньої міни: ділянка виявилася щільно замінованою.
Він втратив ноги, отримав перелом хребта, таза й лівого стегна, а також відкриту черепно-мозкову травму, зламані очниці, ніс, обидві щелепи, відірвані губи й частину носа. За його словами, вижити допомогло те, що ноги від вибуху обвуглилися й це запобігло критичній крововтраті. Побратими надали першу допомогу на місці; решта людей у машині отримали контузії. Евакуація пройшла швидко — наприкінці 2022-го над позиціями ще не літало стільки дронів, скільки зараз.
Після поранення чоловік пробув у штучній комі 20 днів.
Досвід у США
За три роки Сергій переніс понад тридцять операцій, зокрема спробу відновити зір в одеському Інституті імені Філатова, а також пройшов протезування у США за підтримки благодійних фондів.
«Спочатку я поїхав до США з благодійним фондом на протезування. З ними в мене все було добре. Але паралельно я самостійно шукав можливість зробити операцію на оці, тому що тоді ще залишався, хоча вже й мінімальний, шанс повернути зір. Коли ми знайшли таку операцію і мені сказали, що вона буде безкоштовною, мене почав запрошувати до себе інший фонд. Нам сказали, що не потрібно буде винаймати житло, що ми можемо жити у них і від нас нічого не вимагатимуть. Ми погодилися».
За словами Сергія, після переїзду умови змінилися.
«Виявилося, що треба було три-чотири рази на тиждень їздити на різні заходи, по церквах, збирати кошти — начебто на лікування інших хлопців. Але потім, як ми з’ясували, ці гроші, зокрема, йшли на купівлю будинків, машин, на утримання організації та людей, які там працювали», — стверджує Сергій.
У цей період у Сергія виявили інфекцію в лівому стегні та зробили операцію. Надалі, за його словами, планували ще кілька втручань, зокрема реампутацію для правильного формування кукс, щоб він міг постійно користуватися протезами, а також пластичні операції на обличчі.
Ситуація загострилася після конфліктів між представниками фонду та українськими військовими, які там перебували. За словами Сергія, одного з ветеранів невдовзі після операції виселили з наданого житла та вимагали повернутися в Україну, хоча переліт у такому стані міг бути небезпечним для його здоров’я. Дружина Сергія допомогла знайти чоловікові інше житло, де він міг залишитися до зняття швів. Коли представники фонду прийшли з’ясовувати стосунки з військовим, Сергій спробував записати розмову на диктофон. Після цього, стверджує він, заплановані йому операції скасували.
Назву фонду Сергій не називає.
«Я сказав директору філії у Філадельфії, що можу не встигнути на один із фестивалів, тому що в мене були справи в Україні й потрібно було вийти на зв’язок. На це він сказав приблизно так: «Твої справи не важливі, ваше завдання — збирати кошти». Після цього вже почалися перші серйозні загострення», — розповідає Сергій.
Зрештою Сергій з дружиною вирішили залишити Філадельфію та продовжити лікування в Україні. За його словами, після цього представники організації опублікували допис про нього у Facebook та залишали образливі коментарі на його сторінці.
Найважчим наслідком цієї історії Сергій називає відчуття відповідальності перед людьми, які робили пожертви під час заходів за його участі.
Після повернення в Україну Сергій, за його словами, перебував у пресуїцидальному стані. Переломним моментом стала зустріч із психіатром, який раніше допомагав йому впоратися з фантомними болями.
«Тоді я за день міг сказати максимум кілька слів. Переважно спілкувався кивком або взагалі ніяк не реагував. Психіатр мені допоміг. Рік лікування дав мені час поступово вийти з цього стану. Я почав займатися документами, пенсією, оформленням усього необхідного і вже планувати, як жити далі», — говорить Сергій.
Гончарство для незрячих
Влітку 2025 року Сергія запросили на курс гончарства для незрячих — проєкт «Гончарство в темряві» на базі артпростору «ЕтноЧари» у Вінниці. Спершу він відмовився їхати.
«За пару днів до старту курсу я сказав дружині, що мені щось скучно — весь інтернет передивився, нема чим зайнятися. То дружина надихнула поїхати на навчання», — згадує Сергій.
Курс тривав 45 днів, у двох групах — одинадцять учасників загалом.
Сергій Райлян з дружиною Валерією. Фото: Григорій ВеприкФото: ukrainer
«Перше знайомство з глиною я сприймав скептично — ніколи нічого руками не робив», — каже ветеран.
Перше завдання, ліпку кота, він виконав без особливого завзяття. Але вже за день-два його посадили за гончарне коло, і саме тоді робота захопила по-справжньому:
«На відміну від ліплення, це дає змогу все промацати. Перші вироби після випалу засмутили — я побачив, яку фігню наробив, але водночас дали змогу побачити помилки й покращити наступні роботи».
Про те, як незряча людина працює з формою, Сергій каже: «Ми незрячі, але все бачимо руками. Десь багато глини залишив — треба зрізати зайве, десь ручка не сподобалась. От такі нюанси можна побачити на дотик».
Він порівнює цю навичку із читанням шрифту Брайля, який теж потребує років практики. За його словами, навіть після випалу він першим помічає, де виріб потребує додаткового шліфування — раніше, ніж це бачить зряча людина: «Я відчуваю на дотик те, що дружина інколи не може побачити очима».
Після курсу Сергій одразу замовив у Вінниці дві тонни глини. Процес тепер розподілений між подружжям: він готує глину, вимішує її й формує виріб на гончарному колі, після чого той два дні сохне, а далі до роботи береться Валерія — декорує й глазурує. Випалюють вироби у двох партнерських майстернях, у Вінниці та Києві, бо власна піч, яка нагрівається понад тисячу градусів, потребує окремого приміщення з вентиляцією і коштує щонайменше 200 тисяч гривень.
Ремесло, що стало бізнесом
Уже під час навчання Сергій зареєстрував гончарний бренд «Voron ceramic», а одразу після завершення курсу оформив ФОП. Сьогодні він виготовляє чашки, вази, тарілки, миски для домашніх улюбленців, робив новорічні прикраси, а найближчим часом планує додати брошки й магніти.
Частину продукції продає через «ЕтноЧари» у Вінниці, частину — за індивідуальними та корпоративними замовленнями по Україні, до США й країн Європи.
«Не вдалося налагодити доставлення хіба що до Бразилії — звідти платежі не проходили», - зазначає чоловік.
За словами Сергія, більше як половина учасників курсу продовжили займатися гончарством — хтось для себе, хтось виготовляє вироби на продаж, а дехто планує розвивати власну справу. Сам він розглядає ремесло як бізнес і мріє відкрити повноцінну майстерню з найманими працівниками.
Такі плани часто фінансують грантові програми для ветеранів. Сергій наводить приклад побратима, якому "зрізало ногу" уламком від танкового снаряда, коли той з РПГ намагався цей танк знищити. Той чоловік отримав два гранти — 2 мільйони гривень від фонду ПУМБ і 1,5 мільйона гривень за програмою «Варто» — і на ці кошти відкрив два власні бізнеси.
Що варто знати військовим, які отримали інвалідність
Сергій виокремлює кілька речей, важливих для військових з інвалідністю та їхніх родин.
Документи. «Треба звертати увагу, в першу чергу, на документи — вони мають бути день у день. Виписався зі шпиталю — наступний день уже у відпустці. Відпустка закінчується — наступний день уже в лікарні. Один день перерви — і з тебе знімають усі виплати на лікування, а це зарплата плюс 100 000», — пояснює Сергій. Він також радить перевіряти правильність написання звання, посади, прізвища й діагнозів: власне прізвище йому спершу писали неправильно, і виправити помилку вдалося лише тому, що він помітив її одразу.
Психологічна підтримка. Перший досвід звернення по психологічну допомогу для Сергія був невдалим. Однак згодом він знайшов психіатра в Одесі, лікування в якого, за словами ветерана, допомогло значно зменшити фантомні болі, а пізніше — вийти з тяжкого психічного стану після повернення зі США. Тому Сергій радить не відмовлятися від професійної допомоги після першого невдалого досвіду, а шукати фахівця чи фахівчиню, яким можна довіряти.
Спільноти. Сергій рекомендує ветеранам і людям із порушеннями зору звертатися до профільних громадських організацій — зокрема називає спільноту «Побачимо перемогу», засновану незрячим ветераном Владом Єщенком, яка діє переважно як група в телеграмі. Завдяки цій групі Сергію на Новий рік подарували ваги з голосовим озвученням, якими він тепер відмірює заготовляння глини — приблизно по 700 грамів на виріб.
Технології. Сергій розповідає про побутову техніку з голосовим озвученням — плити, мультиварки, гриль, а також «розумні» термометри українського виробництва, що за мить вимірюють температуру тіла й повітря. Сучасні смартфони, каже він, дають незрячим людям практичну самостійність: можна читати тексти, заходити на сайти й у соцмережі, самому друкувати повідомлення. На айфонах підтримується опис фотографій українською мовою.
Спочатку запитайте, чи потрібна допомога
Окремо Сергій говорить про те, як правильно пропонувати допомогу людям з інвалідністю. За його словами, проблема часто виникає не через байдужість, а навпаки — через бажання допомогти, не запитавши саму людину, чи потребує вона цього і як саме їй допомогти.
У приклад Сергій наводить історію знайомого військового, який користується кріслом колісним. На території шпиталю чоловік тренувався самостійно пересуватися та розробляв руки. Одного разу незнайома жінка без попередження почала везти його крісло. Військовий пояснив, що допомоги не потребує, однак вона продовжувала наполягати.
З цим самим військовим, за словами Сергія, сталася й інша ситуація. Він самостійно підіймався пандусом, тримаючись за поручні. У цей момент чоловік позаду схопив його крісло за ручки, які відкидаються, через що військовий почав падати назад. Водночас жінка попереду схопила його за нещодавно прооперовану ногу.
«Він був змушений страждати просто через те, що людина, по-перше, не запитала, чи потрібна допомога, а по-друге — не запитала, як допомогти. У кожного крісла різні системи. Наприклад, у мого підлокітники знімаються. Якщо за них потягнути вгору, вони просто знімуться, а я впаду. Про це все може сказати людина, яка користується кріслом. Але треба спочатку запитати, як допомогти», — пояснює Сергій.
Так само, говорить він, варто діяти й під час спілкування з незрячими людьми. Зокрема, не слід брати людину за білу тростину та намагатися таким чином її вести.
«Незрячих часто беруть за тростину і ведуть. Це неправильно, тому що тростину ми використовуємо, щоб побачити попереду пороги, сходинки й інші перешкоди. Якщо хочете провести людину, треба запитати, як їй буде зручно», — говорить Сергій.
Основний принцип, на якому він наголошує, — не визначати потреби людини з інвалідністю замість неї. Якщо є бажання допомогти, спершу варто запитати, чи потрібна ця допомога, а якщо так — яким способом її краще надати.
Для родин, які підтримують близьких після поранення, головна порада Сергія — говорити одне з одним.
Сьогодні Сергій і Валерія Райлян живуть у Києві, виготовляють кераміку, а також волонтерять і підтримують збори для Сил оборони України. Свої вироби Сергій радить шукати в артпросторі «ЕтноЧари» у Вінниці або замовляти напряму — через коментарі чи повідомлення в соціальних мережах.
Цей матеріал став можливим за підтримки програми “Голоси України” / SAFE, що координується Європейським центром свободи преси та медіа спільно з Лабораторією журналістики суспільного інтересу. “Голоси України” / SAFE реалізується в рамках ініціативи Ганни Арендт за підтримки Федерального міністерства закордонних справ Німеччини. Програма не впливає на редакційну політику, а даний матеріал містить виключно погляди та інформацію, отриману редакцією.
