Бізнеследі Наталію Крупіну у Волновасі знають майже всі. Вона не тільки займалася підприємницькою діяльністю, а й допомагала людям, в тому числі українським військовослужбовцям. Але російські загарбники “визволили” жінку від щасливого життя і вона була змушена евакуюватися з міста… Про своє життя вона розповіла для видання “Перший канал соціальних новин”.
“Всі ці дні йшла боротьба за людські життя”
Наталія з родиною виїхала з Волновахи 1 березня, а перед тим п’ять днів просиділа у підвалі.
— У 2016-ому ми будували дім – укріплювали його, ніби відчували, що щось буде, хоча сусіди дивувались. Коли все почалося, я розуміла, що бокові обстріли не зруйнують будинок – тільки пряме попадання зверху. Тому коли посипалися вікна, навіть нестрашно було. У підвалі мали два акумулятори, генератор – потім, коли ми поїхали, це все рашистська мерзота забрала. Ще й сказали сусідці, що якби застали мене, шкіру здерли б. Вони перерили весь будинок і бачили документи громадської організації “Жіноча рада Донбасу”, яку я очолюю. Багато років ми допомагали українським військовим.
Наталія згадує останні дні у Волновасі як страшний сон. Каже, що поки вони з родиною були в підвалі, їх діти прощалися з рідними та життям.
— Бомбили постійно. Навіть тоді, коли вже не було чого бомбити. Якби бої були лише на землі, Волноваха вистояла б, проте місто зносили авіаударами. Ми не вірили, що так обстрілюватимуть з літаків. Просто не вірили. Не думали, що з Маріуполя та інших міст зроблять руїни. Геноцид. Багатьох, хто лишився, вбили. Місцеві за буханку хліба вказували на тих, хто допомагав Україні. Є люди поза політикою, але ж має бути якесь відчуття Батьківщини, землі…
Жінка розповіла, що українські військовослужбовці боролися за кожну вулицю, щоб була можливість вивезти людей.
— Всі ці дні йшла боротьба за людські життя. Волноваха ще стійко боролась і відтягнула на кілька днів наступ на Маріуполь з нашого боку – вони туди проривалися.
Наталія впевнена, що виїхати із міста родині допоміг Бог.
— Поки ми ще були там, один снаряд впав просто біля будинку. В землю, як у масло ввійшов. Ми відразу відчули запах горілої землі. Але якимось дивом він не розірвався. Одна сторона будинку пошкоджена. І біля гаража снаряд впав. Але Бог врятував – на машині тільки одна маленька вм’ятина – у нас був шанс врятуватися.
Дехто каже: “Он подивіться на тих переселенців, які в них машини!” Але машини, які врятували нам життя – це все, що в нас лишилося.
“Не вірте тим роликам”
Наталя говорить, що в день евакуації, коли їхали містом, бачили велику кількість загиблих…
— У Волновасі лишилися наші працівники, хто не зміг виїхати. Інколи з ними є зв’язок, але світла нема, води, газу теж. Їжу, хто має запаси, готує на багаттях.
Пані Наталія згадала і про Храм Святого Миколая Мирликійського чудотворця, який рашисти обстріляли, а потім й підпалили.
Знаю тих місцевих, хто здавав росіянам своїх же. Як повернемося, в мене буде до них розмова. За воду і хліб здавати? Людина днів 40 без їжі може бути. Це ще й може корисно буде. А вони 2-3 дні не поїли – і катастрофа.
Нове життя
Родина Крупіних оселилася на території екопарку “Аміла” в селі Радовичі на Волині
— Сюди їхали 5 днів. Ви не уявляєте, які ми брудні були. Вмивалась, а вода аж чорна текла. Хоча тоді в підвалі було абсолютно неважливо, як ти виглядаєш.
У Волновасі в нас був бізнес із продажу автозапчастин, вирощування зерна. Техніка розстріляна – бізнесу фактично вже немає. Але пшениця наша, посіяна з осені, росте. Дай Бог, щоб вигнати їх і зібрати зерно. З інших господарств його день і ніч вивозили на Донецьк. Наші сховища поки цілі, але ж бої йдуть – невідомо, чим все завершиться.
Наталія говорить, що у “Амілі” приймають переселенців дуже гостинно.
— Тут нам так добре, що думаємо збудувати якусь маленьку хату. Може, дачу, щоб літом приїжджати – ми з людьми дуже здружились. Великий будинок більше не хочу. Тільки щось маленьке: кухня, спальня і трошки двору, бо обожнюю рослини.
