Віктору Тищенко 52 роки. У Волновасі він працював на залізниці. Він каже, що його путін "звільнив" від будинку, роботи і комфорту. Колись комфортне місто тепер перетворилося на руїни. Тут у більшості немає світла, тепла, води і газу.
Чоловік з родиною зараз мешкає у Луцьку. Луцьк для Віктора не чуже місто. Віктор Тищенко бував тут практично щороку з 2015-го, відколи обласний центр Волині та Волноваха стали містами-побратимами. Натомість завжди приймав лучан у себе.
Віктор Тищенко розповів свою історію російсько-української війни "Першому каналу соціальних новин". Далі – пряма мова.
Наприкінці лютого ми були тут, у Луцьку, на футбольному турнірі пам’яті міського голови Миколи Романюка. Нам ще казали: "Куди ви їдете? Там скоро війна почнеться". Ми не вірили і 22 лютого повернулися до Волновахи.
Наступного дня подзвонив дітям, сказав, що йтиме потяг на Львів. Вони з онукою-першокласницею зібралися за 20 хвилин і поїхали. Як виявилося згодом, це був останній потяг – колію потім зруйнували. Нам же з дружиною стало трохи легше, що хоч вони у безпеці. До останнього, поки це ще було можливим, провідували її батьків.
У будинку в нас укриття немає, тому два дні спали в коридорі і ванній кімнаті – користувалися ефектом "двох стін". Хоча тряслося все навіть тоді, коли повз просто проїжджали танки. Не кажучи вже про вибухи.
Микола Романюк
Вранці 26 лютого було якесь затишшя – люди почали на вулиці виходити. Ми з дружиною побігли до батьків, а тим часом літак пролетів і скинув ракету неподалік їхнього будинку. Він аж підстрибнув.Потім ми у Фейсбуці побачили, яка вирва лишилась, людей, поранених осколками. Дуже страшно. До того "гради" літали, але такого вибуху ми ще не чули. А ввечері розпочалися вуличні бої – прилітати стало все ближче. У нас не було ні світла, ні газу, ні води. Залишатися вдома ставало все небезпечніше. Тому з дружиною вирішили йти в укриття на роботі. Це теж не справжнє бомбосховище, та все ж надійніше. Принаймні там були запаси води – 3 тисячі літрів, туалет. Матраци люди позносили.
Там багато хто ховався. Хлопець-залізничник розказував, що його мати тільки вийшла з кімнати і просто в її ліжко прилетів снаряд. Неймовірне везіння, що жінки там не було.
Наступні кілька днів ми провели в цьому укритті. А коли побачили, що багато людей виїжджають, пішли додому перевірити, чи ціла машина. Бігли під обстрілами. Слава Богу, все добре закінчилося.
Вдома зібралися за 15 хвилин. У першу чергу думали не про речі, а про тварин. Шиншилу з кліткою – в багажник. А от кішку перелякану, на жаль, не вдалося зловити – вона кидалась на нас і втекла. Переживали дуже. Добре, що сусіди потім розказали: вікна вибило вибуховою хвилею і вона, мабуть, змогла вийти. Також дізналися, що перший поверх спалили, розмародерили.
Мирна Волноваха
Зв’язок був де-не-де, то завдяки цьому хоч знали, в якому напрямку виїжджати. Багато хто не знав і лишався в підвалах до тих пір, коли виїхати вже стало неможливо.
Лишились також ті, в кого не було своєї машини або її розбили. Це, звісно, дуже страшно. Трохи людей евакуювали автобусами. Але все це так небезпечно, що не кожен наважиться вийти з підвалу. Ніхто ж не гарантує безпеку – все на свій страх і ризик.
Люди, які пізніше за нас змогли виїхати з дітьми, казали, що ті перестали розмовляти. Від переляку.
Немічну тещу вивезли на окуповану територію, де вона померла.
28 лютого ми виїхали з Волновахи на Лиман – місто за 25 кілометрів від Слов’янська. Дружина весь час дорогою молилась – боялася, щоб не розстріляли, але лишатися вже просто неможливо було.
Там провели чотири дні, думали, як забрати батьків дружини. У центрі Волновахи, де вони жили, йшли дуже важкі бої. Дійти туди не було як.
Потім нам розказали, що її вивезли на непідконтрольну територію в Докучаєвськ. Привезли в лікарню, де наступного дня теща померла. Не знаємо навіть, де поховали. Мабуть, як завжди – в спільній могилі.Дружина два дні плакала – не розмовляла і не спала. Дуже було тяжко від безсилля. Це ж матір…
Батько живий, але йому довелося виїхати до родичів в росію. На територію України його не пустили – посадили в автобус і вивезли. Зараз спілкуємося, думаємо, як його забрати, коли стане трохи легше.
Родичі наче нормально зустріли, але ж хочеться додому. Вони люди старі, кажуть, що від них нічого не залежить… Але там пропаганда сильна. Хтось розуміє, що відбувається, а хтось переконаний, що ми тут погано жили, нас треба було звільняти, що російськомовних тут пригнічували.
На приміщенні залізничної станції Волновахи встановили прапор окупантів
Це неправда, звичайно. Ми гарно жили, розвивалося все. Місто ставало все кращим.
Від чого нас рятувати було?
Це зараз нас звільнили від роботи, будинку, який зводив понад 20 років, від комфорту. Так звільнили, що у 52 роки треба починати все з нуля.
Коли з Лиману теж почали евакуйовуватися люди, ми вирішили їхати далі. До Луцька, де багато знайомих.
Дорога була непростою. Лише з Кропивницького до Умані (170 кілометрів) їхали 12 годин. Така вервечка машин утворилася, що п’ять метрів проїдеш і станеш. Вночі дивишся: фари горять, довжелезна черга з машин – мов хробак якийсь фантастичний.
Пощастило, що в мене машина – гібрид, інакше не доїхав би: бензину ж майже ніде не було. Загалом до Луцька добиралися півтори доби.
Добре, що місцеві друзі зустріли і розселили. Кого – в себе вдома, кому – орендовану квартиру знайшли. Нас тоді чотири сім’ї було – всі своїми машинами їхали.
Нас з дружиною до себе забрав товариш, який своїх рідних відвіз за кордон. З місяць у нього прожили, а потім вирішили шукати квартиру, щоб мешкати разом із дітьми, онукою. Знайшли швидко – теж завдяки знайомим.
Там не було нічого, бо помешкання планували продавати. То хлопці зносили все, що мали вдома. Хтось у себе розібрав дитячу – так у нас шафа з’явилася. Мікрохвильовку, холодильник, штори, диван – усе принесли. Неймовірно пощастило, що платимо тільки за комунальні послуги. І так усі друзі, хто з нами їхав.
Друзі з Луцька допомогли з меблями
З 2014 року, коли під Волновахою загинули хлопці-волиняни (22 травня 2014 року на блокпосту розстріляли 18 військових 51-ї бригади, з них 10 – волиняни. Це були найбільші втрати з початку АТО, – ред.), ми підтримували зв’язок із Луцьком.
Спілкувалися і тим самим єднали Східну та Західну Україну. Діти з Волновахи їздили до Луцька, а з Луцька – навпаки до Волновахи. Влаштовували спортивні турніри, де змагалися не одні проти інших, а об’єднаними командами.
Тоді ж ми познайомилися з працівниками луцької 21-ї гімназії, які нам допомагають дотепер. Привезли нам подушки, ковдри, посуд, їжу. Вони і хлопці-футболісти – це бойова команда. Зроблять все, щоб було добре. Дуже гарні люди.
Я приїжджав часто, але ніколи не думав, що доведеться тут жити. Дружина, бувало, мене кпинила: «Що ти туди їздиш постійно, що там забув?». А я все казав, що люди гарні, хочеться спілкуватися. У цьому, мабуть, і є сенс життя – знаходити дружбу.
Дружина казала: «Хоч би раз мене повіз». От, привіз. Мрії збуваються, хоч і не в той спосіб, про який думаєш.
Я досі переказую слова покійного луцького мера Миколи Романюка: «Якби ми раніше отак спілкувалися між собою – Захід зі Сходом, того, що сталося в 2014 році, не було б»Нас завжди політики роз’єднували. Мабуть, для того, щоб було легше керувати, маніпулювати. Бо коли люди згуртовані, їм важче нав’язати щось.
А зараз путін як згуртував нас! Скільки їздимо з волонтерською допомогою, то тільки щось трапляється – ніхто не проходить мимо. Зовсім незнайомі люди допомагають. Бачать, що в нас, наприклад, бус зламався, зупиняються, перетягують на СТО, питають, чи є де переночувати, годують.
Автовокзал у Волновасі
Я не можу взяти автомат і піти захищати Україну – вже не те здоров’я. Тому на початках ми з дружиною перебирали медикаменти з гуманітарної допомоги, пакували, вантажили на потяг.
Потім місцеві футболісти скинулися грошима. Перший раз два буси відправили волноваській теробороні. Потім почали передавати їжу, амуніцію. А хто возитиме, якщо не ми – волновасці?
В 6 ранку сідаємо за кермо – і о 8 вечора ми вже в Дніпрі, а наступного дня – у безпечному місці, куди хлопці можуть приїхати і все забрати. У саму Волноваху дістатися не можемо – вона окупована, але в районі хлопці ще стоять. Так три рази вже їздили на Схід. Намагаємося хлопцям допомагати. Якось дорогою назад евакуювали двох жінок із дітьми з Новоселівки. Теж добре.
«Росіяни забули, що в лютому квітів ще нема»
Не знаю, звідки міфи про націоналістів, від яких нас у Волновасі начебто треба було звільняти. Прості люди виконували свої обов’язки, щоб місто і держава жили. Не ходили ж навіть із прапорами і вишиванками – просто робили свою роботу.
Це якісь вигадки путіна. Після стількох років правління захотів знову зробити Радянський Союз. Людина, яка багато править, мабуть, стає царем і має нездорові амбіції.
А чому їхні солдати такі жорстокі? Ви ж бачите, хто там воює. Дивуються туалетам, побутовій техніці. Може, заздрість, злість на те, що ми так живемо, є причиною. А ще не дуже доброзичлива зустріч «визволителів». Мабуть, наш спротив, те, що багато їх вбивають наші хлопці, робить росіян ще жорстокішими.Вони ж думали, ми з квітами їх зустрічати будемо. Але не вгадали – забули, що в лютому квітів немає.
А ще мені здається, їм бракує духовного виховання. Тому так поводяться з цивільним населенням. Немає розуміння, що перш за все перед тобою людина, забирати життя якої – великий гріх.
Дуже багато часу тепер знадобиться, щоб їх простили. Хоча, цьому взагалі прощення немає.
«Дехто повертається у Волноваху. Це квиток в один кінець»
У Волновасі немає світла, води, газу, роботи. Але частина людей лишилась. Ще частина повернулась. Там же окупаційна влада каже: якщо не приїдете за місяць, ваші домівки віддадуть іншим.
Хтось думав, що прийде росія і газ дешевий дасть. Але не буде так – у них самих той газ не всюди є.
Так, частина місцевих чекала «визволителів». Завжди такі люди є.
Бачу, що в інтерв’ю кажуть: «Україна розбила наші будинки». Але я всім пояснюю, що зараз не ті часи, коли в полях воюють. Зараз – позиційні бої між будинками, по-іншому не може бути. Якби росія не прийшла, нам не довелося б воювати. Ми ж захищалися! Якби не прийшли нас звільняти (невідомо, від чого), все було б добре.
Залізнична станція до війни у Волновасі
Директорка школи, в яку ходив я, моя дружина, діти, онука встигла піти в перший клас, зараз співпрацює з окупантами. Не знаю, як на це дивитись. Не можу сказати, що в неї вибору не було. У кожної людини є вибір. Значить, у неї він такий.Часто хтось питає, вертатися їм чи ні. А як я можу за когось вирішувати? Я теж хочу додому, на свою землю, де мама похована, дідусь із бабусею. Я там народився, виріс, дім збудував. Я теж хочу. Але як туди зараз їхати? Як жити під окупацією? Тому будемо чекати перемоги.
Дехто повертається, проте я чесно кажу: «Ви їдете в один кінець. Знову вас вже не випустять». Питають: «А як тут виживати?». Нормально виживати: вода є, магазини працюють. Йти десь працювати, допомагати. Але кожен вибирає свій шлях сам.
Не хочеться думати, що ми довго не зможемо повернутися. Тягне додому, відбудовувати. Вже є думки, як краще зробити.
Водночас розуміємо, що це може бути нескоро. Але нічого. Ми люди з руками, головою – будемо працювати. Той, хто хоче щось робити, знайде можливості. Просто сидіти чекати важко. Тут, бачте, нічого не було, а зараз навіть затишно трохи.
Ми вже заходили у центр зайнятості, обговорювали одну ідею. Поки не хочу розказувати. Але, якщо вийде, то буде і робота. Дякуємо «Укрзалізниці» за те, що не кидає своїх і платить за простій 2/3 окладу – це велика підтримка.
На Донбасі ж все буде добре. Ще краще, ніж раніш, тому що ми згуртувалися, розуміємо, хто ми і що ми. Все буде Україна! Головне – перемогти.
