Громадська активістка з Волноваського району Ніна (ім’я змінено) розповіла чому фраза “Донецьк бомбили 8 років” не відповідає дійсності та про те, як зараз виглядає життя в окупованій Волновасі. Ми обрали найцікавіше з її інтерв’ю для ГО “Активна громада”.
“Ми зрозуміли, що там немає майбутнього”
Ніна до 2014 року мешкала у Донецьку і поверталася туди навіть після його окупації. Жінка впевнена, що таких жорстоких обстрілів які на сьогодні зазнають інші українські міста у Донецьку ніколи не було.
“Війна 2014-го і війна, яка є зараз, – це трохи різні війни. Звісно, біль від втрати однаково сильна, тому багато людей порівнювали нинішню війну з 2014. Але це помилково.
Ми виїхали з Донецька, коли почалась війна у 2014 році. За рік завітали в рідне місто. Думали, що зможемо повернутися, що в Донецьку щось зміниться і ми зможемо там жити. Потім все зійшло нанівець. Розвиток в місті припинився. Ми зрозуміли, що там немає майбутнього. Іноді ми приїжджали в Донецьк. Тому зараз дуже дивно читати, що місто нібито обстрілювали 8 років.
Білборд у ДонецькуФото: https://www.bbc.com/
Я їздила в Донецьк, як малий народився. Їздила часто, мене тягнуло. Якби не робота, я б місяць там пожила. Мені хотілося почати туди їздити раз на півріччя. Потім почався карантин і з 2019 року ми більше там не були. Але тоді вже нічого не змінювалось, він як заморожений став. Хто не був в Донецьку, той не зрозуміє. Донецьк розвивався на рівні Києва. Те, чого досягнув Маріуполь до війни, це було 8 років тому в Донецьку. Але зараз приїздиш туди, а він такий і залишився. Всі ті вивіски, будинки, нічого не відбувається, він ніби спить. Дуже просто зрозуміти, що в місті немає грошей, – це, коли нічого не будується”, - каже жінка.
“Це війна не за територію, це війна на знищення.“
В мирному житті Ніна мала власну громадську організацію та реалізовувала гарні проєкти з доброустрою у своїй громаді. Крім улюбленої роботи вона мала власний будиночок і щасливе життя.
“15 лютого у моєї дитини День народження, тому я жартувала: “Головне – до війни встигнути відсвяткувати”. А потім від родичів та знайомих дізналися, що почалася евакуація Донецька. Ми розуміли, що це дуже недобрий знак. Ми живемо дуже близько від лінії розмежування. Волноваха є найвищою точкою в тому районі, тому вона безпосередньо буде важливою для ворожих військ. Ми склали речі. Поставили сумки біля входу і чекали”, - згадує Ніна.
Неймовірне відчуття страху охопило жінку, коли бомбити почали по найближчих населених пунктах.
“22 чи 23 лютого вже прилетіло в кар’єр нашого головного підприємства. Там просто чудом вижили люди, які в той день працювали: белазісти, екскаваторники. Техніка була пошкоджена і це вже був перший сигнал. Окрім того, вже тиждень як обстрілювали Миколаївку, яка знаходилась в сірій зоні. Там були вщент розгромлені будинки. Ми розуміли, що це вже точно не ок.
24-го лютого вікна дрижали так, що кожного разу мало вилетіти скло. Я розуміла: “Летить сюди”. Тоді я сиділа на кухні, збирала речі, думала, що ще потрібно взяти, але воно не думалось…Добре, що більшість речей я склала ще за кілька днів. Усі у Волновасі здивувались, що почалися “прильоти” по жилих кварталах, будинках.
Я забрала свою маму, кота, речі. Спочатку приїхали у Велику Новосілку, потім в селище Вільне. Хоча це дуже близько від Волновахи – 35 км, але ти відчуваєш себе в безпеці. Потім почали чути, що вже дуже голосно, десь там лунають вибухи”, - говорить жінка.
Через тиждень вони з родиною виїхали до Умані. Шлях був довгий, адже їм було важко знайти житло.
“Волноваха — ніяк”
В інтерв’ю жінка згадує і Волноваху, адже вона дуже часто приїздила у місто по роботі. Там залишилися її друзі та знайомі.
“Не зважаючи на те, що “великі асвабадітєлі” відкрили школу, повісили нову табличку на зруйнованих вулицях, страшно від того, що нічого не змінилося. Після окупації навіть ті будівлі, які не були розбиті вщент, пограбували. У людей не залишилося нічого. Не залишилось й інфраструктурних об'єктів. Фасад школи залишився, але це не значить, що вона ціла.
Окупанти "відкрили" школу у Волновасі. Скріншот з відео
Страшно від того, що люди повертаються до Волновахи. Мабуть, тому, що немає де жити, немає грошей. Можливо когось тягне. Бувають різні ситуацію, я не буду ніколи казати, що люди, хто залишився або повернувся – зрадники. Ніхто не знає, що робити в такому випадку.
Деякі люди й досі залишаються у підвалах. Готують їжу на багатті. У них немає домівок. Окупанти за ці два місяці практично нічого не прибрали: ні вулиці, ні розтрощені машини, ні зруйновані будинки, ні шматки металу. Коли ти стоїш посеред такої вулиці вже два місяці, стає дуже страшно. Все життя зупинилося і нічого не змінюється”, - каже Ніна.
Тимчасово переміщений волонтер також волонтер
Поки повертатися до Волноваського району жінка не збирається. Каже, що повернеться тільки після перемоги. Втративши дім вона продовжує допомагати іншим переселенцям.
“Переселенці заїжджають до мене на каву, я їм шукаю житло на добу, щоб вони тут побули, відпочили, потім їдуть далі, якщо бажають. Поселила свою куму і своїх родичів, знайшла їм житло. Допомагаю своїм дівчатам, які виїхали з Маріуполя. Чимало людей, які виїхали, не знають, чим займатися. Вони “не в ресурсі”, як у нас зараз модно говорити”, або ж просто в шоці. Говорю їм, куди що подати, що робити, і люди просто оживають. Надаю гуманітарну допомогу через своє громадське об’єднання, зокрема селищам. Бо є селища, де не має гуманітарної допомоги. Хіба це добре, коли людина приїхала, отримала будинок, в якому 8 років ніхто не жив, а ще й немає ніякої допомоги. В місті допомоги багато, а в селищах немає майже нічого. Ми оформлювали, привозили, робили логістику, заявки, щоб люди хоч щось отримали”, - розповідає жінка.
Вона, як і всі ми, чекаємо на скорішу перемогу України. За її словами, нашу перемогу вони з родиною відсвяткують смаженим шашличком.
