100 днів тому життя українців змінила війна, а волновасьців вирвала з корінням і розкидала по світу. В пошуках безпечних місць для життя хтось виїхав за кордон, а хтось вирішив залишатися в Україні. Зараз немає правильних і неправильних рішень. Є Україна і українці, війна і жага до життя. Ми публікуємо історію викладачки мистецької школи Волноваської МТГ Ксенії Мініної та роздуми про те, чому ці 100 днів вона залишається в Україні.
"Близько пятої ранку 24 лютого я відкрила очі, здається прокинутись не можу і досі, коли наш дім здригався. Я всілася на новому зручному ліжку і мої очі засліпило яскраве сяйво. В сусідній кімнаті спала донька. Тоді вперше я почала здогадуватися, що, попри те, що проводжу з нею багато часу, мало що про неї знаю. Варя, яка на мою думку мала дуже чуткий сон, продовжувала міцно спати. Я все ще продовжувала безпорадно сидіти на ліжку і дивитися у вікно. Там чоловік пакував речі в автівку. У нас не було тривожних валіз і ми не обговорювали як діятимемо в разі війни. Ба більше, ми не говорили про війну зовсім.
- Що пишуть в інтернеті?, - запитав чоловік, коли вчергове зайшов до будинку.
- Пишуть, що вибухи в Києві, Одесі, - я гортаю стрічку у Facebook. - А ще ось в Миколаєві. І ось в Харкові…
- Знайди нормальну інформацію, а не оце все.
- Пишуть, що почалася війна.
Яка війна?! Чому війна?! В мене так багато планів. В мене сьогодні, нарешті, скінчився лікарняний. І я хочу на роботу. Там учні і багато амбітних намірів. Але натомість евакуація.
З того часу всі 100 днів ми провели в Україні.
Ще недавно я мріяла про подорожі, де я не просто мандрую, а маю можливість пожити та дізнатися про звички інших. В цей час в моїй стрічці новин несуться евакуаційні, забиті українками, потяги в Польщу. Мої знайомі опиняються в Німеччині, Фінляндії, Швейцарії.
- Це твій шанс, - каже мені підсвідомість.
- Е..ні! Дякую.
Виявилось, що не так і хочеться. Тим паче вже за декілька днів стало ясно, що росіяни нещадно гатять і стирають Волноваху з лиця землі. Тож, нам тепер треба не просто перечекати цю війну десь-інде, а треба жити і будувати життя наново, але в умовах війни, коли ти лишився без даху над головою.
Мені здається, що виїхати з країни можна, коли тобі є куди повернутись і де згодом зможе схилити свою голову твоя вже доросла дитина. Тож, всі ці 100 днів ми залишаємось і будуємо наше життя в Україні під гул сирен з поправкою на евакуацію і віру в перемогу, щоб за декілька років за сімейним столом в затишному будинку зібрати велику родину, яку розкидала війна. А ще зустріти Варю з якихось спортивних змагань. Бо мала, яку я вважала не спортивною і трохи нерозторопною, захопилася легкою атлетикою".
