30-річний казах Жасулан Дуйсембін служить у Збройних силах України з осені 2021 року. Для “Української правди” він розповів про наступ російської армії та "допомогу" людей у Волноваському районі.
Як потрапив в Україну
Казахстанський паспорт це не єдина унікальність Жасулана. Він ще й колишній "чорний берет" морської піхоти Назарбаєва. На батьківщині йому загрожує ув'язнення за "найманство".
Вперше в Україну чоловік потрапив у 2015 році у стані, як він сам каже, зомбі. Був фанатом Назарбаєва, дивився на світ крізь російські наративи. Але купив квиток на літак з Астани до Києва, щоб подивитися на всіх тих "жахливих" людей, якими під час Майдану лякав телевізор. Після того, як Жасулан зійшов із трапу в Борисполі, в його житті все стало на свої місця.
"Я зрозумів, що був сліпим, – каже боєць. – В Україні почав жити, дихати на повні груди. Тут я знайшов свободу, друзів та сім'ю: дружину та двох дітей".
Сьогодні Жасулан продовжує захищати Україну від росіян. І сподівається, що чиновники видадуть йому паспорт.
"Коли я приходив, приносив усі необхідні документи, постійно з'являлися якісь перешкоди, – згадує Дуйсембін. – І пан Зеленський, і ще навіть Порошенко обіцяли, що всі, хто боротиметься за Україну, мають право набути громадянство. Але насправді цього малореально досягти.
Хочеш воювати за Україну – приїдь, вмирай, але паспорт ми краще дамо російському журналісту, який просто каже, що він проти війни. Принцип такий, виходить?".
Волноваха та Володимирівка
Широкомасштабне вторгнення Російської Федерації Жасулан зустрів за 45 кілометрів від Донецька. Брав участь в обороні Волновахи. (Далі — пряма мова)
— Повномасштабна війна розпочалася для мене з 17-18 лютого, коли наш район вже починали крити артилерією. Ми з хлопцями стояли в Новотроїцькому, на "нулі". До 24-го активно літали безпілотники й зуміли докладно змалювати всі наші позиції, бо тоді був наказ не стріляти.
Потім розпочалися інтенсивні бої. З огляду на співвідношення сил довелося відступити та закріпитися у Волновасі. Оборону тримали два тижні, зрештою відійшли ще далі – до села Володимирівка.
Перевага у ворога була не тільки в техніці та у величезній кількості снарядів. Місцеві зробили все, щоби росіяни йшли далі: здавали наші позиції, коригували вогонь.
Перед заходом до Володимирівки розвідка попередила, що там до 80-90% підтримують "руський мір". Таке злощасне село. Коли ми там стояли, деякі мужики підходили, в обличчя матюкалися: "Вам хана!".
Ще у Волновасі мої хлопці близько 3:20 ночі впіймали підозрілого мужика. Я питаю: "Що ти тут забув?" А він відповідає: "Іду додому кішку годувати". Я йому: "Ти з кішкою посварився? Окремо із нею живеш?" (сміється).
Перевірили документи, сфотографували паспорт, відпустили близько 4.00. Він хрестився, божився, що любить Україну. А о 6:00 по нас завдали масований артудар. Причому ніхто не знав, де ми, бо на той момент лише зайняли оборону.
У Володимирівці першої ж ночі один хлопець років 22-х на велосипеді під'їхав, почав щось виглядати. Ми його не наздогнали. Наступної ночі він повернувся. Перед цим я поставив наряд в очереті, й цього разу його затримали. Посадили на деякий час у холодний льох, щоб одумався. Він теж присягався в любові до України. Відпустили – і знову прильоти.
Навіщо я це розповідаю? На моїй батьківщині багато таких людей. Є ймовірність, що ось ці виродки, які виступають за просування "руського міру", влаштують щось у Північному Казахстані на кшталт того, що трапилося на Донбасі 2014-го. У кожному селі, де буде казахський солдат, знайдуться фанати Росії, які здадуть пацанів.
Прикро, що взагалі такі люди є. Вважаю, що з ними не треба було так довго панькатися. Життя кожного воїна, який захищає свою країну, є неоціненним. На гражданці дружина, діти, які люблять батька, а він гине тільки тому, що якась тварюка здає позиції.
