Через напад російських загарбників волноваська майстриня Людмила Піддубна втратила багато: рідних та близьких людей, квартиру, майно… Вона з чоловіком та донечкою самі дивом залишилися живими під обстрілами окупантів. Про свою евакуацію та відновлення власної справи (виготовлення в’язаних інтер’єрних ляльок) у Дніпрі Людмила розповіла для Волноваха.City.
“Війна забирає найцінніше — рідних та близьких”
До нападу росії Людмила Піддубна жила щасливим життям та збиралася відкривати власну сувенірну крамницю зі своїми в’язаними виробами. Любов до в’язання з’явилася у Людмили ще у школі.
– Спочатку я в’язала для себе та для друзів. Це були іграшки-брязкальця, пінетки та інші різноманітні речі. А понад три роки тому побачила в Інстаграмі в’язаних ляльок. Це було кохання з першого погляду. Я дуже захотіла зв’язати схожу ляльку і в мене це вийшло з першої спроби. Потім ця справа перетворилася в улюблене заняття, а згодом це своє хобі я перетворила у джерело прибутку. При цьому в кожну ляльку, для кожного клієнта, я вкладала тепло, добро та любов.
Виготовлення ляльок Людмила називає своєю пристрастю та каже, що цей вид мистецтва вона обрала справою всього свого життя.
“Руський мір” змінив життя багатьох українців, звільнив людей від нормального життя, позбавив житла, майна, забрав життя наших близьких, друзів, знайомих. Так сталося і з Людмилою.
– Я втратила не тільки нашу затишну квартиру з усіма своїми улюбленими речами… Війна забрала в мене найцінніше — життя багатьох рідних людей. І ніхто з них не чекав на таку смерть. Більшість з них просто були у своїх будинках, а в них прилітали снаряди… Вони хотіли жити, всі вони були добрими людьми. Від цих жахливих втрат боляче кожного дня. Ніхто не заслуговує на таку смерть.
Після деокупації міста жінка не планує повертатися у Волноваху.
– Я не бачу сенсу повертатися у зруйноване місто — жити немає де, роботи також немає… В нашій квартирі вже немає вікон, повністю знесений балкон, покосило стіни. До того ж в нас гарно “похазяйнували” наші ж сусіди: винесли сумки, взуття, мою шубу, ковдри, полотенця, посуд, постільну білизну, речі дитини, техніку, дрібні меблі тощо. Я точно знаю, що це не військові — іграшки та дитячі речі ніхто б з них не тягнув. Скоріш за все сусіди.
Евакуація
25 лютого Людмила востаннє була у своєму домі. Вони з чоловіком взяли лише маленьку сумку з документами та дитячими іграшками та пішли до батьків. Повернутись за іншими речами потім вже не було можливості. А через те, що гатили дуже сильно, а в будинку батьків не було навіть підвалу, вони вирішили перечекати обстріли у бомбосховищі.
– Це була маленька кімната, а нас там - 14 людей. Зима, дуже холодно, мало місця, настільки мало, що не було де всім спати. Діти спали на канапі вночі, дорослі на стільцях, по черзі. Було важко та страшно. В нас закінчилася їжа та питна вода. Через холод та сирість захворіла донька — піднялася температура до 39. Ми так жили до 3 березня, але в таких умовах було неможливо виживати. Тож вирішили пробувати тікати. Дивом машина свекра виявилася на ходу. І ми в чому вийшли, так і виїхали. З нами ще кілька машин.
Районна лікарня після боїв у Волновасі. Березень 2022
Поруч з Волноваською районною лікарнею йшов справжній вуличний бій. Нас було видно здаля, бо машини були перев’язані білою тканиною. Коли ми під’їхали з танку показався наш військовослужбовець, каже: “Що ж ви робите? Це ж небезпечно!” Ми голосно кричали, що тут діти й він швидко показав нам шлях, по якому треба їхати. Поки їхали, він нас прикривав. Трохи далі БТР. Така сама картина — військовий з БТРа до нас “Куди ж ви? Бій!” Але й він нас пропустив, хоч міг й не пропускати. БТР нас також “прикрив”. Але через осколки ми попроколювали шини. На спущених колесах ми ледве заїхали за Валер’янівку, де військові нам дали помпу, завдяки чому ми змогли дотягнути до Великої Новосілки, де підлатали шини й поїхали далі. А хтось не доїхав — тільки на виїзді з Волновахи ми бачили 12 таких машин…
Нове життя
До кінця березня Людмила з родиною жили у Каменському, потім поїхали у Дніпро.
– У Дніпрі чоловік знайшов роботу, а я почала знову створювати своїх ляльок. На жаль їх собівартість зросла, бо вартість пряжі та інших матеріалів піднялися вдвічі. Час створення ляльки також значно збільшився, через те, що в мене більше немає машинки, тому речі на ляльку я шию вручну. На виготовлення однієї красуні раніше йшло 2 дні (якщо є всі необхідні матеріали), зараз - 10, бо на кожну ляльку я купую матеріали окремо, бо в мене немає можливості брати гуртом, як раніше.
Людмилі довелося купувати всі матеріали для виготовлення ляльок з нуля. До війни виготовити ляльку вартувало 500-600 грн. Після нападу країни-агресора дуже зросли ціни на матеріали, тому й собівартість ляльки виходить дорожче. Але навіть попри всі ці моменти, жінка не хоче “гилити” цін, тому шиє своїх унікальних красунь всього за 1 000 грн. Ляльок відправляє не тільки по Україні, а й за кордон. Підтримати переселенку та замовити в неї ляльку, яка буде схожа на її власницю, можна на сторінках Людмили у соціальних мережах:
