Настя Шльомей родом з Великої Новосілки. Коли росія почала повномасштабне вторгнення, дівчина переїхала до татового друга в Івано-Франківську область. І там знайшла не тільки новий дім, а й нову родину — вийшла заміж. Свою історію дівчина розповіла для 24 каналу. (Далі — пряма мова)
Велика Новосілка та АТО
— Сама я з Донецької області, з Великої Новосілки, це Волноваський район. Це селище міського типу, на приблизно 15 тисяч населення. Ми перебуваємо близько до Волновахи, поруч Маріуполь.
Коли почалося АТО, у 2014 році, нас тоді це не торкнулося. Поруч із нами були міста, які бомбили, а нас – ні. Велика Новосілка розташована ближче до межі із Запорізькою областю, тому нас це не торкнулося і ми тоді нікуди не переселялися. В принципі так ми жили до 24 лютого.
До 14 року я думала, що навчатимуся у Донецьку, тому що туди пів години їхати машиною. Потім почалося АТО, і зі зрозумілих причин у Донецьк я не поїхала, а вступила у Запоріжжя. З 2017 року жила там: у мене там навчання і робота. Я працювала у клініці асистентом лікаря.
"Харків бомблять, боже, почалася війна"
24 лютого я була у Запоріжжі. Зранку я заходжу у нашу робочу групу, а там усі пишуть: "Харків бомблять, боже, почалася війна". Я думаю: "Ну, в сенсі, війна почалася? Якийсь брєд, збираюся на роботу". Потім я приїжджаю на роботу, мені дзвонить мама по вайберу, плаче, каже: "Боже, Настя, почалася війна. А ти ще так далеко, ти там одна".
Тоді пам'ятаю був ажіотаж, що потрібно знімати готівку, купувати їжу, а я думаю: "Боже, у мене записів пацієнтів до вечора, думаю, як я піду купувати". З 15 пацієнтів прийшло троє, здається. Ми раніше закінчили, бо багато лікарів не вийшли на роботу.
Настя під час останнього дня на роботіФото: 24 канал
Я йшла додому з незрозумілим відчуттям. Я іду, а мені так страшно, сльози на очах. До мене починає доходити, що почалася війна, а я одна. Зі мною жила подружка, але вона у перший день виїхала додому у Кіровоградську область.
Сказали, що можуть відключити світло і воду. Я понабирала води, скільки можна було. Навіть у колбу від кальяну. Ця перша ніч була для мене дуже складна, бо я боялася прокинутися від вибухів і не знати, що робити. Мені страшно було засинати. Я довго сиділа в інтернеті, щоб не засинати.
Я відтягувала той момент, щоб збирати тривожну валізку. Це ж так страшно, це мусить закінчитися. На другий день я прокинулася і вирішила, що мушу її зібрати, щоб усі документи були поруч. Все моє життя вмістилося у дві невеликі сумочки.
Все життя вмістилося у 2 невеличкі сумочкиФото: 24 канал
На роботу наступного дня я вже не пішла, бо клініку закрили. Я написала у робочий чат, що мені дуже страшно лишатися самій. Колеги почали до себе кликати і я поїхала до них.
"Ви їдете на Захід України"
Я списувалася з батьками, вони казали: "Приїжджай до нас у Донецьку область". Я казала, що не поїду, бо не знала, де краще. Я перечікувала момент, щоб зорієнтуватися, де буде безпечніше. З другого дня війни я спала тільки у ванній, там мені поставили матрац і подушку. У нас працювало радіо і повітряні тривоги тривали дуже часто. Радіо у нас не вимикалося, я засинала і просиналася під ці звуки.
Минув тиждень війни, можливо, півтора, мені подзвонив тато і каже: "Ви з мамою збираєтеся і їдете на Захід України". А я кажу: "У сенсі? Я нікуди не поїду". Дзвонить мама, плаче, каже, що я далеко, не з ними, їм страшно. Наступного дня тато привіз маму до мене у Запоріжжя.
Тоді ще ходили безплатні евакуаційні потяги. Була страшна черга: якщо ти не засунешся у цей потяг, то ти не поїдеш. Тоді ще було дуже холодно. Ми з мамою стоїмо, а тато сказав "па-па, і поїхав". Тато і не намагався виїхати, він і не хотів. Тому, що у нас є ще дві бабусі та дідусь у Донецькій області, ми не могли їх залишити.
Людей було дуже багато, мені здається, усе Запоріжжя. Пам'ятаю, під'їжджає потяг, і чоловік, який стояв ближче до перону, тримав над собою маленьку дитину, щоб його першим пустили у потяг. Бо надавали пріоритет людям з дітьми. Дивлюся на це все й отак-от: "Ось це і війна".
“Мама спала з якоюсь жінкою на полиці, а я на третій”
Ми ледве влізли у потяг, за нами зачинилися двері. Замість 54 місць у вагоні було 300. Я спала на третій полиці – там, де кладуть сумки. Ми з мамою були у тамбурі й думали, що вже там доведеться спати. Я познайомилася з дівчинкою з Запоріжжя, яка теж з мамою їхала. Ми пішли шукати вільні місця, бо думали, що точно хтось лежить на місці один. Ми знайшли місця. Мама спала з якоюсь жінкою на полиці, а я на третій. У мене були синці на кісточках від тієї твердої дошки.
Фото з Настиної полиці у потязіФото: 24 канал
"За 50 метрів від тата прилетів снаряд"
Тато тим часом поїхав додому у Велику Новосілку. Поруч із нами живе татова мама, моя бабуся. А у сусідньому селі Старомлинівці, яке зараз в окупації, жили бабуся з дідусем – це мамині батьки. У нас із ними не було зв'язку десь днів 5. Вони вже тоді були в окупації. Вони сиділи 5 днів у підвалі. Їжа була, бо вони у мене, слава Богу, запасливі. Через 5 днів вони вийшли на зв'язок, і тато забрав їх до нас додому. У нас тоді ще не стріляли, а у бабусі з дідусем уже стріляли.
Тоді усі жили у нас вдома, облаштували підвал. Але почали стріляти і у нас. Я сказала, щоб вони виїжджали із Великої Новосілки до мене на квартиру у Запоріжжя. Вони не хотіли. До останнього. "Ну куди ми поїдемо, тут усе наше життя, ми не будемо їхати". Але зрештою вони виїхали після однієї ситуації.
Тато вийшов надвір погодувати собак. Просто за 50 метрів від тата у сарай прилетів снаряд. Це просто рулетка, а якби, не дай Боже…. Тато дуже злякався. І вони виїхали.
Снаряд стирчить у дворі Настиного будинку у Великій НовосілціФото: 24 канал
Ми з мамою були тривалий час разом на Прикарпатті, а потім мама не змогла без тата і сказала, що їде у Запоріжжя. Зараз вони в Запоріжжі. Мама, тато, дві бабусі і дідусь. Вп'ятьох в однокімнатці.
"Вийшла заміж за сина татового друга"
В Івано-Франківській області живе батька друг і тато цілеспрямовано нас сюди відправив. Потяг був до Львова, тому нам потрібно було дістатися до Франківська, а з нього ще їхати в область, у село Пнів. До Франківська ми доїхали бла-бла-каром. Дуже хороший чоловік довіз нас до Франківська, а там вже нас зустріли і привезли в область.
Дякуючи Богу, нас прийняли, нам допомогли. Цей татів друг, вони знайомі вже дуже давно, років 10 – 12. Познайомилися, коли їздили на підвищення кваліфікації. Вони нас прийняли. Усе дуже добре. До того ми не були знайомі. Нас кликали в гості, але мої батьки складні на підйом і їх важко кудись витягти. І ми так ніколи і не їздили, попри те, що вони стільки часу знайомі.
Я тут залишилася у цій родині, тому що вийшла заміж за сина татового друга, до якого ми приїхали пересидіти війну. Півтора місяця ми були знайомі, він зробив пропозицію і я вийшла заміж.
Фото Насті з ВесілляФото: 24 канал
