Сьогодні ми розповімо три історії військовослужбовців, які поділилися спогадами про бої у Волноваському районі в рамках проєкту “Герої МВС”.
Довідка: “Герої МВС” - це проєкт відомства про людей, які виборюють кожен клаптик української землі у російських загарбників, або ж забезпечують порядок на звільнених територіях.
“Прапор – це талісман, який зберіг життя”
Військовослужбовець з позивним “Кіпіш” зустрів широкомасштабне вторгнення на Донеччині, де разом із побратимами тримав оборону в Новотроїцькому. Аби стримати наступ ворога, захисники підірвали міст у селищі, яким окупанти мали переміщувати свою техніку. Проте сили противника переважали у рази, тож воїни відступили до сусіднього населеного пункту – Волновахи.
Там під час боїв прикордонники відбивали наступ і рятували цивільних: тоді понад 30 жінок та дітей вдалося евакуювати до більш безпечного місяця. Окрім цього, з оточення вивели військовослужбовців однієї прикордонної застави, більшість з яких мала важкі поранення.
“Кіпіш” пригадує, як одного дня під час ворожих обстрілів з артилерії та градів прикордонники “зустрічали” танк загарбників. Тоді боєць отримав осколкові поранення кінцівок й не міг рухатися, а його зброя пошкодилась. Побратими з сусідньої позиції врятували його: вони перекинули йому автомат, щоб “Кіпіш” лежачи продовжив бій.
У тій сутичці прикордонники перемогли, а “Кіпіш” після бою потрапив до шпиталю на кілька днів. Згодом він повернувся і разом з побратимами продовжив відстоювати кожен сантиметр нашої землі.
Прапор України – єдине, що вціліло після того бою. Тепер це його оберіг, його стимул до Перемоги, заради свободи України, миру й спокою.
Нині “Кіпіш” боронить південні рубежі України та запевняє, що помститься за кожну дитину, родину та товаришів, які загинули від рук кривавих “асвабадітєлей русского міра”.
“12 годин безперервних перестрілок”
Гвардієць з позивним “Ліхач”Фото: МВС
Гвардієць з позивним “Ліхач” у 2020 році потрапив на свою першу ротацію в район проведення Операції Об’єднаних сил. Ось що він розповів про початок повномасштабного російського вторгнення:
“На зимову ротацію я поїхав старшим на одну з військових позицій. Ввечері 23 лютого почалися активні бойові дії на лінії зіткнення, а вже зранку нам повідомили, що розпочалось повномасштабне вторгнення
Наша ротна група відступила до міста Волновахи, саме там згодом було наше перше бойове завдання. Ми вирушили в село Старогнатівка на підтримку танків, але коли почався бій, російських військ виявилося надто багато і нас стрімко оточили. Під покровом ночі ми вийшли з позицій під артилерійські та танкові удари. Всю ніч з танковою ротою ми минали захоплені силами противника населені пункти
Відступивши та змінивши позиції, ми передислокувалися до міста Курахово. Через декілька днів отримали новий наказ на оборону Волновахи. Зайнявши оборону, вранці почався той бій, який я з побратимами та нашим командиром не забуду ніколи. Масований наступ противника, ворожа артилерія та авіація, підтримка танками. Оборона міста тривала 12 годин із безперервними перестрілками. Ми утримували позицію до останнього, саме в той момент я найбільше пишався побратимами за гідну відсіч ворогу. Навіть після поранень гвардійці не відступали, жодних вагань, страху не відчував жоден із нас.
Вже за декілька діб ми повернулися до Курахово та отримали нове бойове завдання, а саме зачистка села Степне, де ми ще шість днів тримали оборону, та постійно відбивали атаки противника”.
“Кожна хвилина важлива для порятунку життя”
Гвардійці Тарас і ОлегФото: МВС
Гвардійці Тарас і Олег проходили службу в патрульному підрозділі НГУ. Під час чергової ротації в районі проведення Операції Об’єднаних сил виконували завдання з охорони взводних опорних пунктів у Волноваському районі.
Перші дні майже не було мобільного зв’язку, а радіостанції постійно прослуховували російські війська. З часом наші захисники навчилися використовувати це на свою користь, передаючи неправдиві дані, аби спантеличити противника.
“У Волновасі, коли ми зв’язувалися “радійкою”, менш ніж за п’ять хвилин до нас летіли снаряди від росіян”, – розповідає Тарас.
На початку березня, коли нацгвардійці та військовослужбовці ЗСУ зайшли у Волноваху, від міста вже майже нічого не залишилося: кожен будинок був пошкоджений внаслідок російських обстрілів.
Олег та Тарас виконували завдання у різних частинах міста, але підтримували зв’язок. Їхні напрямки “кошмарив” російський танк. Дізнавшись, що в українських військових є “Джавелін”, рашисти змінили тактику.
“Одна з наших позицій була у балці, де дивом зберігся невеликий пішохідний місток. У тому районі ще залишалися місцеві мешканці, росіяни їх постійно обстрілювали. Після кожного обстрілу ми виїжджали туди на допомогу. Внаслідок одного з таких обстрілів постраждала подружня пара пенсіонерів – дідусь з бабусею отримали важкі осколкові поранення ніг”, – розповідає Олег.
Легковиком, який був у розпорядженні військових, Олег та Тарас якомога швидше доставили їх у лікарню. Пізніше гвардійцям стало відомо, що жінка втратила ноги, але вижила.
“Через зруйновані мости та побиті дороги “швидка” не могла проїхати, тому, забирала поранених у нас”, – розповідають гвардійці.
Постраждалих доставляли до віддаленої позиції, де вони отримували першу медичну допомогу та чекали на евакуацію. Дуже часто бійці самостійно виїжджали забирати поранених з поля бою, попри обстріли та небезпечну близькість противника.
“Евакуація поранених в лікарню могла займати кілька годин. Але кожна витрачена хвилина варта врятованого життя”, – стверджують гвардійці.
