Війна. Вона забирає життя, розлучає з коханими та рідними, ламає долі… Щоб врятувати своє життя від російських загарбників багатьом українцям довелося евакуюватися у більш безпечні населені пункти. Так сталося й зі Світланою Лисною. Про життя після евакуації жінка розповіла Суспільному.
Життя до війни
Світлана Лисна народилася в селі Андріївка Донецької області, там закінчила школу, потім навчалася в Донецькому торгово-професійному училищі. Вийшла заміж. Чоловіка – інженера за фахом, направили на роботу в Курахове. Молоді отримали там житло, працювали разом на Курахівській ТЕС. Він – за спеціальністю, вона – черговою за пультом в службі охорони. Виховували двох дітей. У 2011 – стали бабусею та дідусем, в них народився онук. Вони були щасливі, і дуже берегли своє щастя поки не прийшла війна…
“Раптом прокинешся, а війни немає”
За словами Світлани нове життя починати не просто. Важко також усвідомлювати, що рідний будинок залишився на території, яку кожного дня обстрілюють росіяни. Наразі жінка проживає у Львові, в містечку для тимчасово переміщених осіб. (Далі — пряма мова)
— В нас невеличкий дім на дві кімнати, є душ, туалет, опалення. В корпусі поруч – кухня, пральня. Тут добрі умови. Проживання безоплатне. Але ж ми не вдома. І це болить. Те життя, в нашому рідному домі, інколи здається таким далекім, начебто це було не зі мною. Чи навпаки — справжнє здається сном. Раптом прокинешся – а війни немає…
Але ж нещодавно прийшлося пережити все знову! Вибухи, обстріли у Львові… Я в той день зранку стояла на зупинці автобуса, дзвонить донька: "Мамо, де ти? Йди в укриття! Місто бомблять!"… Я почула гуркіт вже пізніше, коли дісталася пункту призначення — їхала до центру зайнятості. Установу вже закрили, нескінченно ревла тривога. До нашого селища, яке розташоване на околиці міста, верталася пішки кілька годин під звуки тривоги та думала: "Ми бігли від війни, шукали притулку... І знову все повторюється"... Над містом стояв дим. Незабаром не стало світла, зв'язку, води. Вже понад вісім років росія намагається знищити нашу країну. (Говорить зі сльозами на очах).
Мій онук, йому 11 років, часто дзвонить мені. Станіслав дистанційно навчається в 5 класі. Він з батьками в місті Курахове. Це підконтрольна Україні територія, але ж зовсім недалеко Мар’їнка, де йдуть тяжкі бої. І від цього містечка практично нічого не залишилося, там багато зруйновано об’єктів інфраструктури. Дитині, що кожен день чує вибухи, дуже страшно. Коли "гримить", хлопчик ховається то в коридорі, то в ванній кімнаті. І що мене дивує: народ звик до обстрілів і ховається вдома. В підвалах теж небезпечно, бо якщо привалить… Бомбосховищ там дуже мало. Зараз дитина з матусею поїхали до родичів в село. Там начебто тихо.
А в самий центр Андріївки — села, де я народилася, "прилетіло". Щось велике вибухнуло поруч з будинком моєї родички. В будівлі знесло дах, вибило вікна. Дитячий садок пошкоджений. Ворожий снаряд влучив в шкільний стадіон. Дивом вціліла будівля школи. Маю таку інформацію від моїх земляків.
Село Андріївка Донецької області. Тут Світлана народилася
Це воєнні злочини росії. Ми у страшному сні уявити не могли, що "братській" народ може на нашу країну напасти, що в цивілізованому світі станеться така війна. Хоча ще у 2014 році, після анексії наших територій, були такі люди, що хотіли "руській мір". Але їх не так багато. Один з них працював зі мною на підприємстві в Маріуполі. Ми казали йому: "Що ти тут робиш? Валіза, вокзал, росія!". З цим ватником ніхто не спілкувався. І "товариш" дійсно покинув місто, відправився до окупованого Донецька. В нас працювало багато російськомовних людей, вони всі проукраїнські. І я хочу, щоб про це знали. Зараз я спостерігаю тенденцію: переселенці з Донбасу говорять виключно українською. Це для них принципово. Воєнні злочини росії зробили свою справу. От так і вирішилося мовне питання.
"Відкриваю в собі нові здібності"
Мені дуже складно, Я дорікаю собі за те, що постійно нервую, плачу… Сподіваюся, що зможу впоратися із таким станом. Але ж від війни страждає весь наш народ. Ми, переселенці, люди різного віку, підтримуємо один одного. Це дуже важливо.
А що особисто мені допомагає? Відкриваю в собі нові здібності. Вірите, я мрію стати перукаркою. Так склалися обставини, що мені прийшлося в нашому великому колективі стригти переселенців, робити дівчатам зачіски, бо в нас не було перукарні. Мені дуже це сподобалося. В мене це виходить! У Львові я зареєструвалася в центрі зайнятості, а там є можливість навчитися професіонально перукарській справі. Це стало моєю мрією.
Може повернуся в Курахове вже майстринею. Головна мрія, мабуть, як і у всіх українців, — Перемога! Наші військові наближають Перемогу. Я молюся за них. Хочу, щоб Україна розквітала. В нас дуже красива країна, дуже сміливі та добрі люди.
