8 березня Ольга з родиною виходила з Волновахи пішки, під ворожими обстрілами, стираючи ноги в кров… Як рятувала життя найрідніших людей від "руського миру" жінка розповіла для Золочів.нет.
“Якби ми тільки знали…”
24 лютого, навіть попри вибухи, мешканка Волновахи Ольга пішла на роботу — жінка працювала продавчинею в магазині неподалік від траси Донецьк-Маріуполь.
“О 13.00 до нас зайшли наші військовослужбовці та сказали закриватися через інтенсивні обстріли. Та ми не встигли… Коли почали виходити, то “прилетіло” до нас на роботу. Нам потім наші військові допомогли — відкрили магазин та допомогли втікати.
Ми бігли вдвох з нашою прибиральницею. Коли пробігли автовокзал, побачили зруйновані будинки та жінку у непритомному стані. Коли підбігли до неї допомогти, то зрозуміли — її більше немає…” - згадує перший день повномасштабного вторгнення Ольга.
Зранку 25 лютого прийшов Олін батько та попросив йти з ним.
“Ми сподівалися, що швидко повернемося… Не брали нічого цінного. Навіть тварин не забрали. Ми навіть вдягнули старі речі, щоб не шкода було, якщо доведеться падати десь. Взяли кілька теплих кофт. Якби ми тільки знали…”, - розповідає жінка.
Ольга зрозуміла, що більше не повернеться додому, коли в центрі міста побачила машини українських військових з написом “200”. Наступні дні родина перебувала у будинку Оліного батька.
“26 лютого мій чоловік Віталій пішов до своєї мами. Вона ще йому сумки дала з їжею. І вночі до нас у дитячу кімнату “прилетів” перший снаряд від “Градів”. А 27 через виток газу та потрапляння другого снаряду наш дім вибухнув. Мені сусідка скидала фото. Я тоді нічого не сказала чоловікові, бо йти туди було дуже небезпечно, а там залишилася його мама”, - згадує жінка.
За словами жінки, коли у родини скінчилася їжа, їм допомогли українські військові — надали тушкованого м’яса та ікри зі своїх запасів. Також військові пропонували допомогу в евакуації.
1 березня Олін чоловік дізнався, що їх дому більше немає та разом з братом пішли рятувати маму. На шляху до будинку Віталій бачив на вулицях тіла мирних людей. До дому йому допомагали пройти військові.
“У нас був літній душ, і чоловік побачив, що він зачинений зсередини. Коли він підійшов та почав смикати двері, мамин голос почав кричати “не стріляйте! Не вбивайте”. Всі ці дні вона тут пересиділа, на вулиці”, - ділиться Ольга.
Ночували в пустій старій хаті на підлозі
За словами Ольги напередодні 8 березня її дитині прийшло смс-сповіщення на телефон від так званої “днр” зі словами ”виходьте з білими прапорами, здавайтеся”. Але жінка каже, що таких людей розстрілювали.
“Деякі сусіди знали, що проходить евакуація, але мовчали про це. Тож зранку 8 березня вони всією родиною вирішили тікати з міста. Хоч в нас й була машина, але бензину не було, тож виходили пішки. Тільки свекруха вирішила залишитися, бо в неї цукровий діабет, боялася, що не дійде”, - каже жінка.
Ольга згадує, що речей в них майже не було. Її тато тільки маленьку собачку за пазуху взяв та двох кішок. Сподівалися, що повернуться через день чи два.
“Бачили багато воронок від снарядів, розбитих машин по дорозі, повз нас проїжджало багато машин з написом “200”. Ми розуміли, що нас не підвезуть, тому й не просилися. Так ми дійшли до Валер’янівки.
Там нас дуже добре зустріли військові, знайшли нам 2 машини та підвезли до Єгорівки. Там нас відмовилися приймати місцеві, тому переночували в пустій старій хаті на підлозі. Наступного дня тільки вийшли з Єгорівки, нас зустріли Волонтери та відвезли до Павлівки та змогли помитися. Потім приїхав автобус та відвіз до Покровська… Потім електричкою до Дніпра і далі — до Львова…”, - розповіла жінка.
За словами Ольги цей пережитий досвід залишив серйозні психологічні травми, особливо на дітях.
“Старшому 16 років, він дуже мужньо переніс всі випробування, але все одно це дало на серце — лікували вже тут. Молодший під час вибухів лякався, лягав на підлогу… Зараз чує грім й сам каже “Мамо, лягай, закривай вушка”. Ми сюди вже приїхали, він заїкатися почав і дуже лякається голосних звуків та вертольотів. Він досі коли бачить військових питає в мене “Це наші?” - поділилася Ольга
Повне інтерв’ю з історією Ольги:
