До повномасштабної війни Олена Неліпа жила у Павлівці та мала власний автомагазин у Вугледарі. Що сталося з її будинком та справою життя після вторгнення окупантів жінка розповіла для Свої.City. (Далі — пряма мова)
Наді мною пролетів “Смерч”
— Коли я згадую 24 лютого, в мене по тілу бігають мурашки. Того дня я прокинулася від дзвінка моєї молодшої доньки, яка тоді жила в Бердянську. Вона сказала: “Мама, нас бомблять”. Спочатку я не повірила. Подумала, що це просто військові навчання в морі.
Пізніше того ж дня я їхала на роботу до міста Вугледар і наді мною пролетів “Смерч”. Він розірвався в кілометрі від мене, над лікарнею. Попри те, що ми чули “відлуння війни” ще з 2014 року, нам складно було повірити в те, що це дійсно відбувається. Я б ніколи не повірила, що з нами таке трапиться.
З початку повномасштабної війни ми з моєю старшою донькою і її чоловіком жили в підвалі, а 10 березня я усвідомила, що почався великий наступ саме в нашому напрямку. Ми швидко зібрали найнеобхідніші речі й поїхали до моєї мами в село у Донецькій області.
У селі не залишилось жодного живого місця
Нам пощастило виїхати вчасно, бо 16 березня в наше село зайшли окупанти, а в нашому будинку почали жити російські військові. Вже після звільнення села, у червні, мої знайомі надіслали фотографії звідти. Розбиті вікна, вибиті двері, суцільний безлад — не залишилось навіть парканів. Було дуже страшно дивитись на все це.
Фото дому до та після приходу окупантівФото: Свої
За час окупації в селі зникло багато мешканців, а деякі люди все ще не можуть знайти своїх родичів. Я особисто знаю родину, до якої о третій ночі прийшли російські солдати і наказали вийти із села за ними. Відтоді про них нічого не чули.
Українські військові стояли у селі все літо, а в жовтні нашу Павлівку знову почали обстрілювати з усього, з чого тільки можна: “Солнцепьоками”, фосфорними бомбами, “Градами”. У селі не залишилось жодного живого місця. Єдині люди, які залишились там, пішки ходять до окупованих населених пунктів, де є хоча б якесь життя.
Тепер у нас немає нічого
Більшість людей виїхали з Павлівки, але до останнього там залишалася наша староста. Вона розповіла, що у день її евакуації на нашій вулиці горіло все — зокрема наш будинок. Я була шокована, цілий день не могла стримувати сліз. Там залишилось все…
Ми з чоловіком купили цей будинок 20 років тому. Так сталося, що він помер у 2008 році після тяжкої хвороби. Ми разом облаштовували цей будинок, висаджували квіти, робили його затишним для нас. Тепер у нас немає нічого і ніхто нам цього не поверне.
Мого бізнесу тепер теж немає. Я постійно знаходила відео з Вугледара, на яких було видно мій зруйнований магазин. Бізнес мені дістався від чоловіка, але за ці роки я дійсно полюбила його і це стало моєю улюбленою справою.
Магазин у ВугледаріФото: Свої
Я й досі не бачу себе в чомусь іншому. Я хотіла б почати бізнес в Києві, але це потребує величезних вкладень. Для мене це зараз непіднімні гроші. Я не можу влаштуватись на таку ж роботу, бо в Києві на неї беруть переважно чоловіків.
Моє резюме не сприймають серйозно… Усюди потрібні “молоді, енергійні хлопці до 35 років”. Добре, що в дітей є робота. Старша донька працює вчителькою української мови дистанційно, а молодша живе в Лондоні та працює коучем в мережі кафе.
Нещодавно вона приїжджала в гості й казала: “Мама, коли я перетнула кордон, мені хотілося цілувати українську землю”. Їй добре живеться за кордоном, вона зустріла багато небайдужих людей, але рідна земля є рідна земля.
Живемо однією мрією
Зараз ми з моєю старшою донькою, зятем і його молодшим братом живемо в Києві у родичів — сюди ми переїхали у квітні. У мого зятя теж велике горе — у нього загинули батьки під обстрілами. Через це він став опікуном свого молодшого брата.
У Києві не дуже звертають увагу на таких, як ми — переселенців. Спочатку нам трохи допомагали гуманітаркою, але зараз немає навіть цього. З травня моїй доньці перестали надходити виплати для переселенців і нам все ще не можуть пояснити, в чому проблема. Але я думаю, що ніхто навіть не хоче розбиратись… Хоча в цілому нам вистачає допомоги для того, щоб вижити. Зараз нам бракує хіба що теплих ковдр, бо ми не маємо можливості купити їх.
Ми, звичайно, дуже хочемо додому. Усі мешканці Павлівки, з якими я спілкуюся, говорять те ж саме. Наше село було дуже красиве і затишне, тож зараз ми живемо однією мрією — повернутись, облаштувати наші сади та відбудувати все.
