Під час повномасштабного наступу росіян на Волноваху Тетяна (ім’я змінено) з родиною ховалася у маленькому погребі для овочів. Вони вирішили евакуюватися тільки після потрапляння під черговий ворожий обстріл, коли життя двох членів родини опинилося на порозі життя та смерті. Свою історію Тетяна розповіла для видання “Нова доба”. (Далі — пряма мова)
“Ми могли загинути від крововтрати”
– Я не з тих людей, які цікаві журналістам. Звичайна жінка. Одружена, маю трьох дітей. Двоє неповнолітніх і один хлопчик уже дорослий. Працюю продавцем у ковбасному магазині у моєму місті Волноваха на Донеччині… Тобто працювала… бо вже немає ні мого магазину, ні навіть того міста, яке я залишила під звуки вибухів від російських снарядів.
24 лютого я пішла на роботу. Уже години в три стало зрозуміло, що далі працювати немає сенсу. За містом стало дуже шумно. Було чутно звуки вибухів та стрілецької зброї. Люди хвилювалися. Покупців не було. Я пішла додому.
25-го лютого, десь годин з 11-ти ранку у Волноваху почали прилітати перші снаряди. Потім їх стало більше. Чоловіки казали, що летіло з боку Донецька. А ще казали, що неподалік від Волновахи містечко Бугас уже захопила армія окупантів. Там росіяни розмістили артилерію. Обстрілювали нас саме звідти.
Я була на роботі. Додому вже бігла, ховаючись під стінами. Удома швидко всі зібралися і почали радитись, що робити. Ми не могли повірити що це повномасштабна війна і навіть подумати не могли, що місто потрапить в окупацію. Вирішили перечекати “загострення” у сховищі. Ним став підвал моєї сестри. Тісний, сирий і холодний. У ньому ледве могла розміститися й одна доросла людина, а нас там було восьмеро: ми з чоловіком, троє дітей, його мати й сестра зі своїм чоловіком. Її дім на одній вулиці з нашим. Того дня, увечері, ми спустилися в підвал і до 28-го з нього не виходили.
Всі ці дні ми харчувалися фруктами і закрутками. Дякувати сестрі і її невтомним рукам. Відкривали банки, ділили між собою їжу. У цьому ж тісному приміщенні, як змогли, облаштували все необхідне для побутових потреб.
28-го лютого інтенсивність обстрілів трохи зменшилась і ми вперше за ці дні змогли виглянути з підвалу. Першого березня раптом стало тихо. Ми із чоловіком невістки вийшли, щоб приготувати щось гаряче поїсти. Розпалили мангал. Посмажили яйця, спекли картоплю. Узяли приготовлене і понесли в підвал до рідних. І в цей момент почалося. Чоловік потім сказав, що це був міномет. “Виходу” ми не почули. А “прийшло” відразу чотири. З різницею в кілька часток секунд. Один ударив біля двору, другий – посеред городу, третій у дворі, а четвертого я навіть не почула.
Ми бігли до підвалу. Спереду чоловік невістки. Ззаду бігла я. Несла дітям каструльку з картоплею тією і яйцями, щоб вперше за кілька днів поїли теплого. Мене вдарило в спину з такою силою, що я впала. Він теж. Далі все як в тумані. Рідні кажуть, що поповзом влізла в підвал. Уся в крові. Уламками снаряда мені посікло руки, ноги, голову.
Над нами знову гупало і вибухало. Мама плакала, чоловік не знав, що робити. Не розгубився лише старший син. Допоміг спуститься, розірвав простирадла, як вмів, заходився перебинтовувати. Потім чоловік піднявся нагору і вийшов з підвалу. Там лишався чоловік його сестри. Як виявилося згодом, він постраждав значно більше, ніж я.
Хоча обстріл не припинявся, стало зрозуміло, що більше залишатися тут ми не можемо. Нам обом потрібна була термінова медична допомога, бо ми могли загинути від крововтрати. Ми швидко зібрали в машину все, що ще лишалося цілого, завантажились самі й поїхали.
У пошуках медичної допомоги
У нас в містечку дві лікарні – районна і “залізнична”. Коли виїжджали з двору, сусід порадив не їхати в районну. Її розстріляли з “градів”. Тому ми поїхали до залізничної. Це було дуже ризиковано і, на жаль, даремно. Там “асвабадітєлі” теж уже постаралися. Не існувало вже ні тої лікарні, ні залізничного вокзалу. Я була вся в крові, посічена осколками, але коли побачила, що вони зробили з моїм містом, то була вражена навіть більше, ніж під час поранення.
Ми проїхали там, де я працювала ще кілька днів тому. Мій магазин згорів вщент. Ринок теж. Навіть серед вулиці, в асфальті стирчали снаряди. Ми їх обережно об’їжджали. Раз ми завернули у вуличку, на якій перед цим ішли бої. Колесо машини наїхало на щось, схоже на великий плаский камінь. Ми зупинились. Чоловік вийшов подивитися. Коли сів за кермо, у нього волосся стояло дибки. То була протитанкова міна. Вона не спрацювала лише тому, що вага машини була значно меншою за вагу військової техніки.
Із того часу я моє місто більше не бачила. Зробити це виявилося не так просто, як здавалося. У нас місто поділене залізницею на дві частини. Одна з них, та, в якій розміщувався центр, вже була окупована російськими солдатами. Ми вибиралися українською частиною. На виїзді з міста побачили військових. На щастя, це були наші. Вони швидко оглянули машину. Побачили поранених. Запропонували забрати нас у свою військову медичну машину. Ми відмовилися, бо боялися, що разом із військовими медиками потрапимо в епіцентр військових дій. Тоді нас відправили в Новоселівку. Це найближчий населений пункт, де приймали порених.
На шляху до Новоселівки
Ми їдемо дорогою, якою їздили до цього сто разів. Але вона вже зовсім не така. Порвана вибухами, окутана якимись страшними чорними хмарами. На узбіччі купи покинутого сміття, котре ще недавно було чиїмись речами. На машині розвівається біле простирадло. Нам порадили так зробити військові, щоб ворог розумів, що ми цивільні й поранені. Тоді ще вірилося, що ті вбивці будуть дотримуватися якихось людських правил ведення війни. Але вірилося що далі, то менше. Повз нас постійно пролітали снаряди. Падали по боках. Вибухали. Якимось чудом не потрапило по дорозі. На дорозі було багато розбитих машин, яким пощастило менше, ніж нам. На задньому сидінні була сестра. Пам’ятаю, вона весь час просила їхати швидше, бо боялася, що по нас таки почнуть стріляти. Та ми всі цього боялися.
У Новоселівці ми потрапили до професійних лікарів. От тільки можливості приділяти нам багато уваги в них, на жаль, не було. Нам із чоловіком невістки зупинили кровотечі на пораненнях. Де можна було, вийняли уламки. Рани зашили і забинтували. Це тривало днів чотири. Потім знову довелося тікати.
“Я ношу в собі близько 20 шматків російського заліза”
Наші хлопці робили, що могли, але сили були нерівні. На початку березня ЗСУ почали підривати мости біля селища. Лікарню евакуювали. У швидкі вантажили лише тяжкохворих. Тому ми знову сіли у свою машину і поїхали до Мирнограда. Там пробули тиждень. Ті осколки, які були не дуже глибоко, вони змогли вийняти. Але були й такі, що засіли у внутрішніх органах і впливали на їхню роботу. Тут місцеві лікарі були безсилі. Нам порадили їхати в більш професійні заклади й робити це якомога швидше.
Таку допомогу ми знайшли у Вінниці. У Першій міській лікарні. Тут уже була можливість надати лікування на тому рівні, який необхідний. Мене прооперували. Дістали осколки. Щоправда, не всі. На цей момент я ношу в собі близько 20 шматків російського заліза, яке не можна діставати. Лікарі кажуть, що це може призвести до наслідків, які будуть набагато гірші за ту шкоду, яку завдають організму осколки. Наприклад, один з осколків у мене засів у матці. А в невістчиного чоловіка він був у серці. Він на жаль, уже не з нами…
Уже у Вінницю він приїхав у важкому стані. Лікарі зрозуміли, що вражене серце, але де саме, визначити не могли. Те обладнання, яке використовують для “просвічування” таких органів застосувати було неможливо, бо воно б резонувало з металом осколка. Зрештою було прийнято рішення зробити операцію. Уже коли розітнули грудну клітку, хірурги зрозуміли, що врятувати серце не вдасться. Як нам потім сказали, через той уламок воно почало гнити. А це своєю чергою призвело до набряку головного мозку. Після операції він прожив буквально кілька днів. Поховали його 21 березня.
Буквально через кілька днів після смерті чоловіка невістки росія завдала по Вінниці ракетного удару. У мене сталася істерика. Діти теж не хотіли лишатися в центрі України. Мене виписали під нашу відповідальність і ми поїхали в Івано-Франківщину до знайомих. Пожили там місяців два. Трішки морально відійшли від пережитого і вирішили перебратися ближче до залишеного дому. 16 червня приїхали в Черкаси. Тут доліковуємося. Отримала групу непрацездатності. Лікарі кажуть, що потрібно не менш як рік на повну реабілітацію. Мають відновитися внутрішні органи, зміцніти зламані кістки.
Я вірю, що скоро ми повернемося у Волноваху. Там мій дім і він має належати мені і моїм дітям, а не окупантам! Україна переможе і ми всі, як і раніше, заживемо на нашій рідній землі в мирі й злагоді.
