До повномасштабного нападу росії мешканка Вугледара Світлана Єременко була підприємницею — мала свою затишну швейну майстерню. Окупанти не просто забрали в жінки рідний дім та улюблену справу — вони продовжують щодня знищувати її місто. Своєю історією війни жінка поділилася з ВІ "Активна Громада". (Далі — пряма мова)
Мирний Вугледар
— Прифронтові міста росіяни зрівнюють з землею. Одне з таких — Вугледар. Воно знаходиться між двома дуже гарячими точками на карті бойових дій — Мар’їнкою та Великою Новосілкою. До російського вторгнення місто налічувало 14 тисяч жителів і навіть більше. Тепер воно нагадує руїни – місто під обстрілом майже щодня. Руйнування серйозні: багатоповерхівки з виламаними блоками, цілі будинки просто склалися від постійних артилерійських та авіаударів.
У Вугледарі був мій приватний бізнес, мала швейну майстерню. Працювала, ростила двох доньок. Жили – біди не знали. Плани були. Мріяли... Взагалі ніколи в житті не думала, що буде війна. Не вірили до останнього.
Перший обстріл та евакуація
6 квітня 2022 російські війська обстріляли з реактивної артилерії місце роздачі гуманітарної допомоги, у результаті чого відомо про двох загиблих та п'ятьох поранених. Надвечір того ж дня стало відомо про 4 загиблих та 4 поранених внаслідок цієї атаки. Тоді ми з родиною вирішилися на евакуацію.
Шлях був переляканий. Я нічого не бачила, навіть дороги не бачила. Знаю тільки, що петляли, об’їжджали ями. Якісь снаряди, осколки снарядів були, і все це супроводжувалось вибухами. Це був один суцільний страх. Евакуювалися до Кропивницького. В мене живе тут рідна сестра. Мені дуже подобається це місто.
У Кропивницькому я займаюся улюбленою роботою – шию у мініательє. Ні, без роботи не можна. Мене тільки робота лікує.
Реалії війни та перемога над окупантами
На сьогодні у Вугледарі в нас вже нікого не залишилось. Там, мабуть, собаки й коти тільки живуть. Ну якісь є, звичайно, “бабушки-дєдушки”, яким, ну, зовсім нікуди їхати. Їм дуже важко залишити домівку, в якій пройшло все життя. Це молоді можуть щось собі дозволити, більше оптимізму в них. Зв’язку нема, нікого нема, навіть сусіди всі виїхали, в нас зона-нульовка. Там суцільна війна. Там прямо хаос.
Мені дуже хочеться повернути те життя, що було у нас. Щоб можна було щось планувати, жити далі, а не так, що живеш одним днем і не знаєш, що буде завтра, чи що буде через годину. Хочеться жити, радіти життю, за дітей радіти, щоб вони могли повноцінно жити. А так, у дітей ворог вкрав дитинство. Невідомо, скільки війна триватиме. Надіюсь, що це закінчиться дуже швидко, дуже хочеться, щоб це закінчилось нашою перемогою!
