Інспектор прикордонної служби, гранатометник Олександр Мацько розповів про службу у Волновасі для газети “Нове життя”.
“Ми мовчки виконували свої завдання”
Початок повномасштабного вторгнення росії в Україну Олександр Мацько застав у Маріуполі. За словами чоловіка, про те, що стартує новий етап боротьби, вже було зрозуміло за кілька днів до 24 лютого. А ось про те, що відбувалося тоді на Херсонщині, Київщині, Сумщині, оборонці Маріуполя не знали кілька тижнів. Бо ж фактично не мали зв’язку з довколишнім світом. Єдине, що вони могли – боронити рідну землю.
Дев’ятого березня Олександр отримав поранення. Їх накрило мінометом. Ось тільки від евакуації він того дня відмовився, поступившись таким правом своєму побратиму.
“Відправив машиною першого заступника начальника застави по роботі з особовим складом, бо у нього було сильніше поранення. Я ж сказав, що йтиму, поки могтиму, хоча поранення було саме в ногу”, – розповідає Олександр Мацько.
За словами чоловіка ті жахливі перші дні весни 2022-го ніколи не зітруться з його пам’яті. То був березень, який навіки забрав багатьох побратимів Олександра.
“Перед нами стояло завдання не допустити ворога до “Азовсталі”. Але сили були дуже нерівними. Ми не могли втримати наступ. Тож у Волновасі опинилися в оточенні. Рашисти нам запропонували здатися. Але ми цього не зробили, хоч серед нас були “трьохсоті”. Та ми навіть і не обговорювали таке питання. Ми мовчки виконували свої завдання”, – пригадує ті події чоловік.
Олександр МацькоФото: vsn.in.ua
На щастя, на підмогу їм прийшли бійці 54-ї бригади, котрі дали коридор оточеним українським воїнам, і ті змогли вийти на безпечніші рубежі. Однак і після цього Олександр не отримав медичну допомогу. У Благодатному українські бійці знову потрапили в оточення. Але своїми силами змогли пробити коридор і через кілька днів, 19 березня, вийти в Курахове.
“У ніч на 20 березня нас зустріли медики. Мене терміново відправили на операцію. Однак хірург нічого не міг зробити, бо поранення було тяжке. Тож евакуювали в Попасну, де в мобільному госпіталі зробили другу операцію. Далі було Дніпро, третя операція. Ну а після цього відправили вже у Львів”, – каже військовослужбовець.
У Львові за висновком лікарів, реабілітацію продовжили на 9 місяців. І весь час чоловік мріяв, аби якнайшвидше стати на ноги та повернутися до свого загону. Як тільки Олександр третього листопада знову ступив на службу, керівник цього загону ухвалив рішення не пускати бійця у зону бойових дій до завершення повної реабілітації. Таким чином чоловік потрапив у 6 Волинський прикордонний загін, і з 30 листопада служить у Ветлах. Хоча неабияк мріє повернутися на бойові позиції на Сході.
“Мені командир пообіцяв, що як тільки Волноваха буде наша, я туди потраплю першим. Щоб показати, де поховані мої побратими, тіла яких ми не могли забрати тоді, у березні… Вони назавжди залишилися охороняти Волноваху…” – поділився військовослужбовець.
