Багатодітна мати Юлія Боженко разом з родиною евакуювалася до Ніжина із селища Шевченко Волноваського району. Про виживання під обстрілами окупантів та облаштування на новому місті жінка розповіла для MYNIZHYN. (Далі — пряма мова)
Остання крапля
— Російські війська почали повномасштабний наступ на наш район 24 лютого 2022, але ні область, ні район, не здався і давав відсіч! Дуже гаряче було…Волноваха горіла, Велика Новосілка трималась. Летіли на нас ракети, гради, авіація! Наші хлопці зупинили наступ окупантів і в наше село вони не дійшли, але стріляли вони не жаліючи снарядів! Ми копали окопи, трималися, вірили, що вистоїмо і жили з однією ціллю: втриматись і відігнати їх як надалі…
Під обстрілами окупантів ми прожили місяць. З нами були 5 дітей, двоє зовсім маленьких — народились 14 лютого 2022. Спали всі вдягнені та в одній кімнаті, ховатися нам було ніде, адже будинки наші не витримували таких ударів. В селі були перебої з постачанням їжі до магазинів, але місцеві фермери почали роздавати муку, овочі, олію. Дуже велика була допомога від наших підприємців, які тримали магазини, вони не зачинялись до останнього, хоч і вибір був не великий, але основні продукти, такі як крупи та консерви, були. А от з ліками була серйозна проблема.
Виїхати з села ми наважилися після чергового обстрілу — гахнуло поруч з нами. Я дітей поки зібрала, щоб сховатися, і розумію, що якщо зараз в нас “прилетить”, я не встигну їх заховати. Наша маленька донечка злякалась, старші також (чоловік в цей час був на роботі) це і була остання крапля.
Юлія Боженко разом з родиноюФото: Юлія Боженко
Блукання переселенців Україною
Ми виїхали вперше до Дніпропетровської області та прожили там майже два тижні, потім повернулися назад, додому. Проте “прильоти” по селу не припинилися.
Другий раз нас попросили виїхати українські військові, бо “щось гаряче намічалось”. Ми виїхали ще з однією сім'єю до їхніх родичів на дачу, там прожили тиждень і зрозуміли, що потрібно їхати далі, бо там теж неспокійно.
Так ми їздили, блукали, аж поки не доїхали до Хвилівки, що неподалік Ніжина. Тут нас зустріли родичі знайомих, які крім нас, прихистили всіх наших родичів з нашого селища. Уявіть 20 осіб жили в них вдома, ще й з кішкою та хом'яком. Я неймовірна вдячна цим людям. Потім нам знайшли будинок в Талалаївці, там ми прожили тиждень, аж поки не знайшли квартиру в Ніжині.
Що стосується нашого будинку у селі, то він вцілів, але постраждали вікна, двері та покрівля…
Чоловік Юлії Боженко з дітьмиФото: Юлія Боженко
Нове життя
У нас з чоловіком 5 діток, старшому Олександру 20, навчається в Мелітопольському педагогічному університеті та влаштувався на роботу в супермаркет “Велмарт”, далі Нікіта, йому 11 років, потім наша донечка Танюшка, 3 рочки, і близнята Святослав і Владислав – наші діти війни, яким 1,4 року. Діти навчаються по різних школах Комарської громади та ННВК16 «Престиж» у Ніжині. Чоловікові допомогли працевлаштуватися на Укрзалізницю.
Коли ми сюди їхали було надзвичайно страшно, ми чули що тут відбувалося, проїжджали Велику дорогу, коли приїхали до Ніжина, побачили місто, яке почало тільки приходити в себе… Магазини не всі відкриті, на полицях почали з'являтися асортимент продуктів, а зараз місто розквітає.
Дай Боже закінчиться війна, і ми поїдемо до своїх розбитих домівок щасливі, з вірою у краще майбутнє.
