Ганна Кошелець – багатодітна мати з Волновахи. Росія забрала в неї не тільки мирне життя та рідний дім, але й коханого чоловіка. Через війну жінка була вимушена виїхати з України. Свою історію Ганна розповіла виданню “ТВ2”.
“Думали, що все закінчилося”
Ганна народилася та закінчила середню школу у Новому Уренгої (росія). У 16 років поїхала навчатися до Донецького національного університету. Після навчання жінка влаштувалася на роботу у Волновасі економістом-бухгалтером. Тут жінка познайомилася зі своїм майбутнім чоловіком.
“Коли у 2014 все це почалося, я з двома маленькими дітками поїхала до Нового Уренгою до батька. Потім туди приїхав мій чоловік Діма, але життя там в нас не склалося, і у 2015 ми повернулися до Волновахи. Тривалий час обстрілів не було, а якщо десь і були, то далеко, ми не чули, а потім припинилися взагалі. Місто відбудовувалося, відкривалися нові заклади та магазини – люди жили. Чоловік влаштувався на нову роботу, діти ходили до школи, навчалися — був чудовий час. У всіх налагоджувалося, ніхто й не думав, що буде продовження. Думали, що все закінчилося”, - згадує Ганна.
Російське вторгнення
24 лютого 2022 Ганна прокинулася від гучних звуків вибухів.
“О 5-й ранку було чути жахливі обстріли, ми навіть подумали: «Невже знову почалася війна?». Ніхто не міг повірити, що нас обстрілюватимуть. Вимикається електрика, жахливий зв'язок — його практично немає — і обстрілюють. Ти не маєш зв'язку ні з ким, ти не знаєш, що відбувається. Ми сиділи без світла три дні, спали в кімнаті на підлозі, де немає вікон. Чого ми чекали, я не знаю. У мене чоловік казав: «Кому ми потрібні». Було безвір'я — ми вже їздили, ми не потрібні батькові. Кому ми потрібні? Обстріл наближався. Одного дня, 28 лютого, почалися такі обстріли, що земля тремтіла, будинок ходуном ходив. Ми перейшли через дорогу до сусідів, сховалися у підвалі під гаражем. Невелике місце, можна тільки сидіти. Цілий день ми сиділи. Потім все сталося блискавично — снаряд потрапив у двір де ми ховалися. Чоловіки всі були нагорі — чотири людини”, - ділиться важкими спогадами Ганна.
Тоді її чоловік потрапив під обстріл. І перше, що вона побачила коли вийшла з підвалу — коханого у крові.
“Голова в уламках, він кричить, сіпається, а ти нічим не можеш допомогти. Ніхто не може викликати швидку, бо зв'язку немає. Вже ближче до вечора проїхала швидка — це була якась надія. Обстріли тривали, уламок потрапив у дядька Колю, але він, слава Богу, залишився живим. Діма продовжував дихати. Всю ніч обстрілювали, навіть був обстріл із літака. Це один із найстрашніших моментів, бо це була дуже довга хвиля, гомін. Жахливо. Ми продовжували сидіти у підвалі, холодно, протяг. Я як згадаю цю трубу, коли пошкодили газ, боялася, що ми зараз вибухнемо”, - розповідає жінка.
За словами біженки окупанти прийшли в місто “звільняти” людей української армії.
Волноваха після окупації. 2022 рікФото: Ворожі джерела
З важким серцем жінка згадує останні години життя свого коханого.
“О 4-й ранку я піднялася подивитися як там Діма — його стан був жахливим і тільки погіршувався. Я спустилася в підвал, діти ще спали, і сказала, що ми їдемо. Ми пішли до дідуся, до свекра — він жив на іншій вулиці, за 5 хвилин. Ми бігом забрали речі, вибігли, прибігаємо додому, до машини. Ледве знайшли ключі — вони опинилися в машині. Я потім зрозуміла, що Діма готувався виїхати, і ми просто не встигли. Ми їхали, дорогою шукали допомоги. На виїзді з Волновахи стояла швидка допомога, яка приїжджала ввечері. У ній усі загинули – їх розстріляли з автомата”, - зі сльозами на очах згадує Ганна.
Їх машина їхала у бік Вугледара. Вони зупиняли машини, щоб отримати допомогу та дізнатися про стан Дмитра.
“Зупинилася машина, в якій був медбрат чи лікар із червоним хрестом. Вони спробували в нього пульс і сказали: «Тримайся — він вже мертвий»” - розповідає вдова.
Евакуація
Ганна тоді була у відчаї та не знала куди їхати.
“Додзвонилася до лікарні в Вугледарі — вона була закрита після обстрілу. Нам сказали: «Їдьте в Червоний Хрест, у Покровськ». Ми приїхали туди. Там нам допомогли, розташували у гуртожитку. Ми жили із нашими поліційними. Нам допомогли продуктами, і одягом усім. Нам навіть друзі надали психолога. Ми готувалися до похорону в Покровську, думали поховати Дімочку — це вже 1 березня. Приїхали друзі, думали його поховати та наступного дня їхати далі, але ввечері почалися обстріли над гуртожитком. Ми поїхали та навіть не змогли його поховати. Поїхали до Черкащини. Нам дала притулок одна сім'я — бабуся з дідусем. Ми жили в них у будинку зі свекром, з його друзями, з дітьми. Все було гаразд — це центр України. Почали спрацьовувати повітряні тривоги, ночами було чути, як далеко стріляють, і я почала замислюватися про те, що варто їхати далі”, - каже Ганна.
За словами жінки під час окупації у Волновасі відбувалися жахливі речі - російські військові не тільки вбивали людей, а й гвалтували.
“Кума втратила батька — він зник безвісти. Після того, як ми поїхали, вони сиділи у підвалі. Ми писали повідомлення, де вони що. Їх не могли знайти, а потім пізно евакуювали – вони просиділи там 9 днів. Вона розповідала, що тато вийшов по хліб і зник. Я не знаю, через скільки часу – місяць, два – його тіло знайшли взагалі в іншому місті. Кум сказав, що не може стояти осторонь, і пішов служити. Вона втратила у цій війні тестя та кума.
А подруга в мене взагалі була у полоні у російських військових, їй погрожували. Нині їй дуже важко. Вона з горем навпіл виїхала з дітьми, зараз мешкає в Німеччині. Чи пережила вона сексуальне насильство? - Так. Деякі речі вона так і не змогла вимовити”, - ділиться біженка.
Ганна з дітьми виїхали до Болгарії й досі перебувають там.
Нам дуже пощастило, мені й багатьом моїм знайомим українцям тут був волонтерський центр. Нам дуже добре допомогли. Я познайомилася з прекрасною жінкою, яка розповіла мою історію у Фейсбуці. Багато болгар, яких я навіть не знаю, допомогли, підтримали й надали безоплатне житло, допомогли з роботою. Я пройшла стажування і зараз уже працюю за договором. У мене чудовий колектив, мені дуже подобається моя робота, я вивчаю болгарську. Начебто все добре, але нічим не поповниш втрату рідної людини, батька. Це, звичайно, дуже нелегко, бо начебто ти стараєшся — і розваги, і допомога, і начебто все є, а вони дуже сумують, дуже його не вистачає. Діма був прекрасною, щирою, доброю, справжньою людиною, другом, чоловіком, батьком”, - говорить Ганна.
Відеоінтерв’ю Ганни:
