Переселенці з Волноваського району, які перебувають у Дніпрі, побували на арттерапії у міському Будинку мистецтв. Вони малювали рідні пейзажі акварельною фарбою та ділилися своїми спогадами про початок повномасштабного вторгнення росіян. Про пережиті жахи війни переселенці розповіли й з журналістами Радіо Свобода.
Окупанти жили в людських хатах та забирали в людей машини — історія переселенки з Бугаса
Вчителька початкових класів з селища Бугас, Катерина Чанглі розповідає: її мала батьківщина була окупована на другий день повномасштабної війни, 25 лютого 2022. Того дня на рідних вулицях вона побачила російські танки.
“Ми побачили, як росіяни заїхали на своїй техніці, їхали по селищу, з прапорами, махали ними. Ми йшли від батьків додому, повернулися назад. Було страшно. В окупації ми прожили березень, квітень і травень. Не було ні газу, ні світла, життя не було. Через наше селище “літало” на Волноваху. Два-три тижні вони гатили по Волновасі саме через нас. Є руйнування, кілька людей загинуло. Окупанти жили в людських хатах, приходили, “перепис” людей робили, машини забирали в людей", – згадує жінка.
Катерина ЧангліФото: radiosvoboda.org
Окупанти також якийсь час жили в рідній школі жінки. За словами жінки вони займалися мародерством, залишали по собі тільки бруд та руйнування. Потім постало питання до неї як вчительки – чи повернеться вона до роботи під ворожим триколором?
“Коли ми сиділи по підвалах, перші два тижні в школі жили окупанти. Коли ми прийшли до школи – жах, класи були зруйновані, все викрадене, на дошках понаписували: «Учите русский язык», «Путін – наш президент» тощо. Ми все поприбирали, помили… А потім стало зрозуміло, що якщо залишитися у селищі, треба буде виходити на роботу. Я сказала: «Ні!». Це було принципово для мене. Я ж працювала заступником директора з виховної роботи та весь цей час виховувала в дітях любов до України. І що, треба було сказати: «Це більше не наша Батьківщина, любіть іншу країну?!» Я не змогла”, – каже Катерина.
Із чоловіком та сином-школярем жінка зуміла дістатися до Дніпра у травні 2022-го року. Зараз веде уроки для волноваських дітей дистанційно. Спогади про рідні місця, ділиться Катерина Чанглі, дуже болісні для неї. Прийшовши на акцію, вона взялася малювати церкву – саме ту, де хрестили її доньку й сина.
“Згадується вокзал у Волновасі, з якого ми їздили, Будинок творчості, бо з ним було пов’язане моє життя, церква, де ми хрестили обох дітей... Все дуже важливе й дуже болюче для мене”, – ділиться вона.
Сподівається повернутися додому до літа — історія переселенки з Волновахи
Вікторія – також учителька. Їй пощастило виїхати з рідної Волновахи в перший день війни, після першого ж “прильоту”. Жінка обрала для малюнка один з найулюбленіших об’єктів – паротяг сторічної давнини. Він нагадує їй про дитинство й про найрідніших людей.
ВікторіяФото: radiosvoboda.org
“Малюється він непросто, але я обрала саме цей паротяг. Цей пам’ятник стоїть у нас в центрі міста, між центром і вокзалом. Мені дорогий він – мій батько був залізничником, а бабуся – працювала на залізниці все життя. А біля цього паровоза ми з малечею гуляли. Кажуть, що цей паротяг вцілів, а будинок поряд – зруйнований. Сподіваємося вернутися додому ну хоча б до літа наступного року, хоча наш будинок на 50% зруйнований, чи підлягає відновленню – не знаю”, – говорить Вікторія.
В її будинку “хазяйнують” окупанти — історія переселенки з Валер’янівки
Жителька Валер’янівки Олена Содух малює парк у центрі Волновахи зі зменшеною копією Big Ben. Каже: колись це було одне з найулюбленіших місць для усамітнення й відпочинку.
“Дуже багато спогадів. Тут можна було кавусі випити, поностальгувати. Ліхтарики, велосипедик з кошиками квітів. Біг Бен – і ти ніби в Лондоні, отам далі – копія Ейфелевої вежі. І ти ніби в Парижі... Оцей шматочок зберігся, а все решта – в руїнах”, – розказує жінка.
Олена СодухФото: radiosvoboda.org
У будинку жінки в рідній Валер’янівці, каже, зараз хазяйнують окупанти. На швидке повернення туди, зізнається жінка, має мало надій.
“Боляче… Такий біль… Так хочеться додому, але, як каже моя подруга: «Приїхати, поплакати й повернутися»… У нас в селі все було – два нові стадіони, відремонтований будинок культури, відремонтований ФАП, повністю освітлення було в селі, сонячні батареї. Нічого не лишилося. А сусідніх сіл практично немає – все розбомблено. Я тримаюся за своїх дітей – донька пережила Маріуполь, а син – зі мною. На швидке повернення я вже не сподіваюся, Дніпро потроху ріднішим стає, дякувати людям”, – говорить вона.
“Нашу родину вивіз військовий”, - історія переселенця з Волновахи
Сергій Голубенко – також переселенець з Волновахи – обрав для свого малюнка один з краєвидів сусіднього міста — Вугледара.
Сергій ГолубенкоФото: radiosvoboda.org
Це – дорога до шахти, у культурному центрі якої він пропрацював 11 років. Він – фаховий вокаліст, музикант і звукорежисер.
“Ось саме цією дорогою я щодня їздив на роботу, а іноді – й пішки ходив…
Дорога до шахтиФото: radiosvoboda.org
Війна почалася для нас у Волновасі, були вдома, 4-та ранку, перші вибухи. Син з родиною швидко виїхали, а ми думали, що все ще нормалізується. Понад тиждень ми просиділи в бомбосховищі, у наш будинок, у стару двоповерхівку, були влучання – прямо в дах. Дружину я ще раніше відправив до сестри. Дорога була розбита. Тому я взяв продукти й пішки під обстрілами, під дронами пішов через все місто до них. Вивіз нас з міста військовий, знайомий сина. Вивіз нашу родину й родину сестри, усі влізли в одну машину”, – каже він.
Більш ніж півтора року Сергій з дружиною Тетяною живуть у Дніпрі, винаймають квартиру разом з дорослими дітьми.
Перший рік, каже він, коли не було іншої роботи, працював двірником. Зараз – уже за фахом, звукорежисером в одному з творчих колективів.
