Журналісти Волноваха.City продовжують збирати свідчення мешканців Волноваського району про події повномасштабного вторгнення росії в Україну. Цього разу свою історію війни розповіла переселенка з Волновахи Зоя Токма.
“Обстріли велися з літаків та з усього можливого”
До російського вторгнення пані Зоя працювала вихователькою у Дошкільному навчальному закладі (яслах-садку) №8. Жінка згадує, що перший день повномасштабної війни також провела на роботі.
“24 лютого 2022, попри гучні обстріли, ми всі зранку пішли на роботу. Пам’ятаю, що кілька батьків навіть приводили дітей, проте ми їх відправляли додому. З того дня я на роботу не ходила…
Самій вдома було важко знаходитись, тож через день я пішла до родичів, які жили у приватному будинку поруч з “Літнім парком”. Там ми пережили жорстокі обстріли та страшне пекло. Виявилося, що якраз неподалік від нас висаджувався ворожий десант, і свій шлях російські війська “прочищали” з усіх видів озброєння…
Виходити з укриття було небезпечно. Земля тряслася, все навколо гуло та гуркотіло. Обстріли велися з літаків та з усього можливого. Тому ми вискакували з підвалу максимум на 15 хвилин, аби лише взяти води, трохи дров, якоїсь їжі дітям та доглянути паралізовану бабусю, мою свекруху, яка весь цей час знаходилася у холодному будинку. Серце бідної жінки не витримало та зупинилося на ранок 2 березня. Ми її під обстрілами помили та вдягнули. Через те, що в гаражі було більш прохолодно, ніж в будинку, вирішили її на деякий час перенести туди, а самі спустилися назад у підвал.
І тут чуємо, хтось стукає. Ми до дверей, дивимося, а там український військовий стоїть. Наші воїни там поруч з будинком стояли, ми їх бачили. Сказав, що побачив що тут живуть люди та й запропонував нам евакуюватися до більш безпечного укриття. Ми були й не проти, проте не знали скільки часу займе збір речей. Коли солдат дізнався що тут є діти, каже що дає нам 5 хвилин на збір і вийде з будинку лише з нами.
Ми ото з переляку лише сумочки з документами вхопили та підгузки малому. Нас хлопці військові вивезли до бомбосховища у районній лікарні”, - згадує жінка.
Пізніше пані Зоя дізналася, що в гараж з тілом її свекрухи було пряме влучання. Залишки її рідної людини похоронили знайомі.
Евакуація
Зоя Токма перебувала з родиною у бомбосховищі Волноваської центральної районної лікарні 2 дні. І хоч там не було санвузла, а спати людям доводилося на підлозі, на спущених з палат матрацах, за словами жінки знаходитися там їм було більш спокійно, аніж у підвалі будинку, з якого вони виїхали. Завдяки товстим стінам, які частково поглинали звуки бойових дій, які точилися ззовні.
Багато різних людей, перебуваючи разом у тісному просторі, ставилися з повагою до інших та допомагали один одному. Військові відкривали магазини та аптеки, а деякі мешканці брали звідти продукти й медикаменти та приносили це все в укриття, ділилися з усіма. Особливо пані Зоя запам’ятала доброту медсестер, які готували для всіх дітей супчик.
За словами жінки від деяких людей, які знаходилися в укритті, можна було почути ворожі наративи про те, що евакуація нібито у всіх випадках закінчується загибеллю, і це розповідали люди, які свого носа з бомбосховища не показували.
“Дуже багато було людей, які лякали інших, щоб ті нікуди не їхали. “Не виїжджайте, ви як поїдете, вас одразу обстріляють”, - казали вони. Але ми все ж таки наважилися”, - розповідає переселенка.
Пані Зою з родиною евакуювали 4 березня українські військові. Довезли до Валер’янівки, а далі евакуаційним автобусом їх довезли до Покровська. Потім волонтери їх доставили до Дніпра. Далі пані Зоя евакуювалася до сестри на Тернопільщину, де пробула близько року. Проте її евакуаційний шлях на тому не зупинився — її серце сумувало за дітьми, які на початку повномасштабного вторгнення евакуювалися до Німеччини. Тож жінка поїхала до них і залишається там по сьогодні.
Жінка стверджує, що Німеччина дуже гарно приймає біженців — людям винаймають житло, надають соціальні виплати та сплачують мовні курси. І все це коштом держави.
“Тут гарно та спокійно. Привітні люди. Біженцям багато допомагає Держава, проте як не крути, хочеться додому. І я обов’язково повернуся туди після Перемоги”, - підсумовує пані Зоя.
