Своїми спогадами про початок повномасштабного вторгнення російських окупантів до Волновахи та евакуацію розповів волноваський пастор Андрій Кияшко для “Церкви Адвентистів сьомого дня”. (Далі — пряма мова)
Початок повномасштабного вторгнення росіян у Волноваху очима пастора
— Активні бойові дії у Волновасі почалися ще до офіційного оголошення війни. За два дні до цього двох сіл уже не було — це Новогнатівка і Миколаївка, вони були перепахані артилерією, практично людей уже не було.
Коли оголосили війну, у Волновасі вже були проблеми з водою, ще було світло і газ. В суботу 26 лютого був прорив російської армії, яка захопила Волноваху і пропало світло, був знищений мобільний зв'язок.
Найтяжче було бачити танки, чужих військових. Світла не було, не було зв'язку, не знали, яка ситуація. Через півтори доби наші відбили Волноваху, але потім було так: вранці одні, ввечері інші. Росіяни перебили газопровід. Люди у п'ятиповерхівках сиділи без світла, без води, без газу, без зв'язку і без опалення. Там у Волновасі дуже холодно, був мороз. У нашій квартирі близько 5 градусів тепла.
І ось у суботу, 5 березня, було 10 хвилин, коли не били гради. Взагалі гради били постійно, як зранку починали, по 1000 пострілів щодня, так до пізнього вечора. У час коротких перерв люди трохи виходили з бомбосховищ, і як тільки вибухи, зразу забігали. І оце так у голоді, в холоді. І ось, у суботу, ми вирішили залишити доньок вдома (старша Люда у 7 класі, молодша Ліля у 5 класі), самі мали намір піти до Молитовного будинку. Ще раніше домовилися з людьми, якщо зв'язку не буде, то все одно приходимо в Дім молитви в суботу на 10 годину. Тоді ще серед зруйнованих будинків Дім молитви стояв. Ми зайшли туди, помолилися і пішли назад.
І коли поверталися, відбулося дещо цікаве: дві жінки йшли нам назустріч. Для порівняння: два тижні немає води, світла, люди живуть у підвалах, одягнені в декілька шарів одягу, немиті, брудні. А ці жінки такі чисто одягнені й світлі, ніби щойно вийшли з салону. І вони сказали, що нам треба до чотирьох годин евакуюватися. Ми з дружиною Тетяною запитали: як евакуюватися, звідки? Вони нам пояснили, щоб ми виходили на будь-яку відкриту площу, де відкрита місцевість, звідти нас заберуть. Ми запитали, звідки ця інформація, жінки сказали що по радіо повідомляли. По дорозі додому ми говорили людям, які повиходили з бомбосховищ, що буде евакуація, але ніхто не захотів, чомусь ніхто не погодився.
“Тільки на Бога одна надія”
Ми з дружиною, прийшовши додому, швиденько зібрали речі, взяли сумки, діти свої рюкзаки та лиш зібралися йти, чуємо, що знову почався обстріл градом. Почали накривати обстрілами житловий сектор, тобто там, де немає військових. Ми швиденько вийшли в коридор і почули як ракета влучила у квартиру зі східної сторони та пробила “перестінок” між двома кімнатами. Ми зрозуміли, що Сам Бог говорить нам, що треба вже виходити. Ми вийшли й під звуки канонади йшли, перебігали. Побачивши розвалини школи, забігли туди, щоб сховатися від осколків, перечекати обстріли. Вийшовши звідти, побігли далі, а там футбольне поле, а далі приватний сектор. Нема вже де сховатися, перед нашими очима свіжі вирви від снарядів, горять будинки, далі наступна серія градів.
Розуміючи, що нам ніде сховатися, ми з дітьми повторювали 90 псалом: хто живе під покровом Всевишнього, в тіні Всемогутнього мешкає… Тільки на Бога одна надія, на ангельську охорону.
Ми прибігли до лікарні, а там відкрита місцевість, все розбите. Ми розуміли, що наступний залп і нас нема. І тут з-за повороту виїхала машина і зупинилася біля нас. Сказали, що евакуюють нас у Вугледар. Ми швидко, на ходу, закинули свої сумки, сіли з дітьми на заднє сидіння й поїхали. Переїхали через Волноваський міст у напрямку Вугледара, а позаду сипалися гради. Так ми врятувалися, слава Богу.
