Волонтерка Вікторія Єлісюченко вперше евакуювалась з Вугледара Донецької області ще на початку війни — у 2014 році. Вдруге дівчині довелось покинути рідне місто вже у 2022-му, коли російські окупанти почали повномасштабне вторгнення в Україну. Зараз Вікторія з сином, сестрою й мамою мешкає у Запоріжжі. Для видання Свої.City Вікторія поділилася спогадами про рідне місто і розповіла про життя після евакуації.
Спогади про Вугледар
З рідного міста Вікторія поїхала до початку повномасштабної війни.
“Ми з сестрою й дітьми виїхали з Вугледару 23 лютого 2022 року. Чому за день до початку повномасштабної війни? Бо я читала новини й розуміла до чого все йде. Тоді ми трішки посварилися з сестрою, бо вона хотіла зачекати ще один день. Я все ж таки її переконала, і це було правильне рішення, тому що 24 лютого нас би вже ніхто не вивіз”, — розповідає волонтерка.
Місто Вугледар Волноваського району розташоване у південно-західній частині Донецької області за 57 кілометрів від обласного центру. Втім, до найгарячіших точок, які ворог обстрілював ще з 2014 року, за словами Вікторії, 15-20 кілометрів. Тож родина вже з початку наступу окупантів відчула на собі, що таке війна.
“Росіяни постійно били по підстанції з водою. І якісь пів року у нас взагалі не було води. Її розвозили, по дворах стояли такі вагонетки, де люди набирали воду. У такий спосіб ворог створював людям важкі умови для життя, щоб вони злилися не на окупантів, а на владу”, - згадує переселенка.
Будинок у ВугледаріФото: Свої.City
Їхати з рідного міста через війну для Вікторії не вперше.
“У 2014-му році, коли все почалось, я теж поїхала до подруги у Запоріжжя, але з часом ми повернулися. Ще тоді ми чули вибухи, які лунали періодично. З часом звикли до них. І пізніше все притихло, так що можна було жити відносно спокійним життям. Після 2015 року у нас було відносно спокійно”, — каже Вікторія Єлісюченко.
Вікторія дуже любила рідний Вугледар і, передивляючись старі світлини, сумує за ним. Запоріжжю вдячна за прихисток, але у майбутньому мріє жити у маленькому місті.
“Мені дуже подобалось, що моє місто таке малесеньке. Що там немає маршруток, нічого такого — все можна обійти пішки за 15 хвилин. Маленьке, компактне, дуже затишне. Мені от цього не вистачає в Запоріжжі, бо тут дороги, маршрутки, люди… якось забагато. В цілому ми вдячні Запоріжжю, бо ми тут прижились, але в майбутньому мені хотілося б жити у більш компактному місті”.
Волонтерка каже, за вісім років до повномасштабної війни Вугледар прийняв неабияку кількість переселенців з окупованих територій Донеччини. Однак не завжди місцеві ставилися з розумінням до людей, що втратили свої домівки.
“Я чую, що зараз багато розповідають, які злі люди у нас на заході України та в центральній частині країни, що так дорого переселенцям здають квартири. Так от в нашому богом забутому Вугледарі на 15 тисяч людей місцеві тоді теж "гилили" нещадні ціни за оренду житла. Не кажу, що так робили всі, тому що багато хто пускав до себе жити й безкоштовно. Але були і ті, хто заробляв на людському горі”, — говорить Вікторія.
Я дуже тоді злилась, тому що переселенцям у Вугледарі доводилося знімати за шалені гроші квартири без ремонту, без меблів. Тому що їм не було де жити — вони приїхали, грубо кажучи, з трусами в руках
Зараз же багато вугледарців опинилися в такій самій ситуації, бо більша частина міста евакуювалася — Вугледар майже повністю зруйнований ворогом.
“Ніякі дивани й телевізори не варті життя”
Багатьом переселенцям, які переїхали з Вугледара, довелося тікати від ворожих обстрілів вдруге.
“Місто повністю зруйноване. У мій будинок теж прилітало. Будинок сестри геть зруйнований. Але там залишається десь 150 людей. Якось вони там тримаються, волонтери привозять їм гуманітарну допомогу”, — каже Вікторія Єлісюченко.
Будинок пані Вікторії у ВугледаріФото: Свої.City
Мати Вікторії до останнього залишалась в рідному місті, але коли росіяни почали бомбити Вугледар майже цілодобово, жінка поїхала в Запоріжжя до дітей.
“Людям пенсійного віку важко кидати своє житло, тому часто вони залишаються під обстрілами. Мама з бабусею виїхали в травні 2022 року. Біля бабусиного будинку була пошта і там була свердловина, куди люди ходили за водою. І ось в один день, коли люди стояли в черзі за водою, от прям в цю чергу й прилетіло. І коли, вибачте, полетіли шматки людей, тоді вже вони зрозуміли, що треба виїздити. Що ніякі дивани й телевізори не варті життя”, — підкреслює Віка.
“В ЗСУ мене не пускають, займаюсь волонтерством”
За рік волонтерства у Запоріжжі Вікторія Єлісюченко закрила вже не один важливий збір для військових. Крім зборів дівчина плете маскувальні сітки й розмальовує гільзи на розіграші за донати.
“Мої перші збори почались так: у мене є друг військовий, якому потрібна була зарядна станція екофлоу. А потім на ноутбук ми збирали. Я спочатку так хвилювалась, чи встигну закрити той перший збір, що схудла на п'ять кілограмів. Потім я почала збирати на матеріал для маскувальних сіток, бо сітки постійно закінчуються і з неба, на жаль, не падають”, — ділиться Вікторія.
З часом волонтерам стало відчутно складніше збирати гроші, попри те, що всі збори для військових залишаються такими ж актуальними, що і два роки тому.
“Я вигадувала все, що можна: й вірші писала за донати, іграшки робила тощо. Потім люди, маючи довіру до мене, почали самі пропонувати лоти для розіграшів. Одна жінка мені надіслала набір дуже коштовної косметики, щоб я розіграла. Потім дівчинка в'язала іграшки — давала їх на розіграш. Зараз прям відчутно складніше збирати кошти. Може тому, що люди втомитися й у багатьох поменшали заробітки. Наприклад, скасували виплати ВПО, то нам це відчутно”, — розповідає волонтерка.
Вікторія каже, що їй пощастило завести такий пул знайомих в соцмережах, які ставляться з довірою і донатять постійно.
“Я приблизно розумію, за який час яку суму я зберу. За дуже великі збори не берусь, тому що я, на жаль, не Притула. Але я точно розумію, що мої підписники потрошку задонатять. Я постійно викладаю звіти — що куди пішло і що нам вдалося купити. Люди точно знають, що я не для себе збираю ці гроші, тому поки що тримаємось на свідомих друзях”.
Вікторія Єлісюченко каже, що волонтерство займає половину кожного буднього дня, а ввечері дівчина викладає англійську.
У мріях волонтерки завершення війни — Перемога й переїзд у більш затишне місто.
