Журналісти BBC зібрали свідчення і відтворила події, що відбувалися в будинку №17 на вулиці Садова у знищеному та окупованому росіянами Вугледарі Волноваського району.
“Садова №17 стало місцем жаху. Тут переплелись долі багатьох людей — власниці будинку, яка тікала від війни, російського військового, який зайняв її будинок, і українського добровольця, який намагався його захистити, а також батька, який шукав сина”, - зазначили журналісти.
Свідчення Марини Передерій, власниці будинку
Марина народилась і все життя до війни прожила у Вугледарі. Вона працювала бухгалтеркою на шахті, її чоловік виготовляв дитячі гойдалки. Донька займалась музикою, син — греко-римською боротьбою. На околиці Вугледару вони збудували свій дім.
"Наше місто розвивалося, у нас з’являлися парки, були різні проєкти, не тільки шахти. Ми розуміли, що поруч Донецьк під окупацією, але в нас було тихо. Люди купували квартири, будували будинки", - згадує Марина.
У родини завжди була мрія — жити у власному домі. Вони взяли кредит, купили ділянку землі з маленьким будиночком і почали його перебудовувати. За десять років багатьох зусиль сім’я мала великий дім з садом, альтанкою і басейном.
"Робили все самі. Вклали стільки зусиль, любові, стільки грошей. Вибирали кожен камінець, кожне дерево. Створювали затишок", - розповідає Марина.
Марина ПередерійФото: BBC
Марина Передерій була змушена залишити свій дім через війну у лютому 2022. Нині вони з донькою живуть у Німеччини. Її чоловік і старший син залишились в Україні. Чоловік пішов в ЗСУ.
Зараз дім Марини вже вдруге під російською окупацією. Понад два роки росіяни намагалися взяти Вугледар, що стоїть на пагорбі посеред степу. Взимку 2023 року вони змогли дещо просунутися вперед на околиці міста. Тоді вони захопили, зокрема, і дім Марини на Садовій, 17. Через місяць у березні 2023-го ЗСУ зуміли їх звідти вибити.
Але зрештою після двох з половиною років важкого протистояння росіяни захопили Вугледар у жовтні 2024 року.
Дім Марині іноді сниться. Вона йшла уві сні його сходами, бачила свою кухню.
Але наступного разу, коли вона змогла справді його побачити, стало відео російських військових.
Якось сусідка з Вугледару прислала їй посилання на один з російських провоєнних телеграм каналів. На відео був дім Марини, у ньому росіяни. На Садовій, 17 вони організували вогневу точку.
"Коли я побачила це відео, я була в шоці. Ми з донькою плакали", - говорить Марина.
Кадри з відео знятого окупантом "Фімою". Росіяни у домі Марини на Садовій, 17, лютий 2023Фото: BBC
Вона впізнала свій камін і диван у вітальні, ковані балюстради на сходах, спальню з малюнком на стіні — гілка сакури й два голуби. Колись Марина замовила цей малюнок місцевому художнику, щоб прикрасити спальню.
На відео її дім тремтів від вибухів, на стіні у спальні все ще була сакура, але на інших стінах – графіті, ймовірно, залишені військовими.
"Це був шок. Я бачу, як у моєму будинку бігають чужі солдати, з чужої країни. У мене питання, що вони там роблять? Я їх туди не кликала. Для них це був просто фільм, якась зйомка", - говорить Марина.
Вона намагалася достукатися до людей у телеграм каналі, де розмістили це відео.
"Я почала писати, що це мій дім. Я питала, що там роблять російські солдати? Я сказала, що я — з Донбасу, росії нам тут не треба". У чаті Марину заблокували.
"Фіма" і його відео
- Гарний будинок. Був.
- Так, доки ми туди не зайшли.
Це уривок інтерв'ю російської блогерки з військовим на позивний "Фіма" про бої у Вугледарі і, зокрема, про будинок на Садовій, 17.
Попри те, що "Фіма" приховував обличчя, ВВС ідентифікувала його за допомогою фото з соцмереж — однакова лінія росту волосся на лобі, родимка на шиї, наслідки поранень в ногу.
Російський окупант "Фіма"Фото: BBC
Його справжнє ім’я — Андрій Єфімкін, йому 28 років. Він — піхотинець 155-ї бригади армії рф, родом з Далекого сходу росії.
Документи з витоку пресслужби міноборони росії підтверджують, що військовий Андрій Єфимкін брав участь у боях під Вугледаром.
155 бригада армії РФ два роки намагалася взяти Вугледар. Наприкінці січня 2023 року група Єфімкіна потрапила у важкі бої на околиці міста. Тоді, взимку 2023-го, росіяни під Вугледаром змогли дещо просунутися вперед. Частина підрозділу Єфімкіна утримувала будинок на Садовій, 17.
На Садовій "Фіма" зняв відео битв, які зробили його популярним в росії. Кадри розлетілися у проросійських телеграм каналах. Там його називали "безстрашним героєм російського прориву в Вугледарі", який змушений був "залишити поле бою через поранення в ногу". "Фіму" з-під Вугледару евакуювали.
Спочатку він приховував своє імʼя. У 2023 році у лікарні він, представляючись тільки за позивним, дав інтерв'ю російській військовій блогерці, де розповів, як доблесно бився на Садовій.
Наприклад, він описав, як без бронежилета підповз до українського танка, "щоб знищити ворога гранатами". Про що "Фіма" не згадав у цьому інтерв'ю — це про те, що коли він знімав свої відео з будинку Марини, у підвалі дому росіяни тримали українського полоненого, який помирав від голоду.
Влітку 2024 року ВВС поговорила з "Фімою" Андрієм Єфімкіним про події на Садовій, 17. Він розповів, що провів у домі 15 днів, що загинуло багато його товаришів по службі. На запитання, чому він брав чужий сімейний альбом, "Фіма" відповів, що хотів "якось розважитися".
"Щоб відволіктися від цих пострілів, воно все одно напружує, голову забиває зайвими думками, треба якось розважатися. Ну, я взяв альбом і почав дивитися, щоб відволіктися від цього. Наче думки в інший бік спрямовував", - сказав Андрій Єфімкін.
Після запитання ВВС про родину Марини, яка жила у цьому будинку до приходу росіян, "Фіма" поклав слухавку.
“У спині досі є куля" - свідчення українського військовослужбовця Олексія, якого росіяни тримали у полоні
Олексій працював айтішником, любив танці. Він жив у Києві, перед тим у Харкові, а в дитинстві часто їздив у гості до бабусі під Бахмут.
На лютий 2022 року в Олексія були заплановані подорожі, але після вторгнення росії він став добровольцем ЗСУ. За любов до танців отримав позивний "Танцор".
Олексій — Захисник України, який повернувся з російського полону Фото: BBC
Взимку 2023 року він у складі 72-ї бригади опинився під Вугледаром. 27-річний Олексій працював оператором дронів. Одного дня йшли бої біля будинку, де розміщувався штаб його підрозділу. Їх оточили росіяни. Олексій і ще двоє українських військових — Роман і Олександр намагалися відійти, але потрапили у полон.
Роман отримав переломи ніг. Він протримався з пораненнями 30 днів без води і їжі.
"Ми надали йому медичну допомогу, яку змогли, яку нам дозволили. Нас розділили, але я мав шанс один раз його бачити. Він був у дуже тяжкому стані. Помер від поранень. Згнив заживо без медичної допомоги", - розповідає Олексій.
Відразу ж після захоплення у полон поранило самого Олексія та Олександра. Росіяни примусили їх під обстрілами йти по воду до сусіднього будинку. Коли почався обстріл Олександр впав і вже не рухався.
Олексію кулі влучили у ногу і в спину.
"Я почав відповзати назад. Росіяни затягли мене у підвал. Так мене розлучили зі своїм другим товаришем. Я не знав, що з ним. До останнього думав, що він вижив", - розповідає Олексій.
Так поранений Олексій опинився у будинку на Садовій №17. Тут він провів 46 днів без їжі і води.
"Мені пощастило – я був з двома пораненнями, але без сепсису. На нозі кульове поранення загоїлося саме. У спині досі є куля".
Олексій, розповідаючи про полон, кілька разів повторює, що йому "пощастило". Що рани загоїлися самі, що били його не сильно, що він протримався стільки часу без їжі.
У ще одному відео, опублікованому російськими військовими, ВВС ідентифікувала будинок на Садовій, 17.
На ньому на підлозі накритий Марининим килимом лежить Олексій. Росіяни звертаються до нього: "Полонений наш, що ти?"
Росіяни кілька разів били Олексія лопатою, душили його. За його словами, били колишні ув'язнені. Їх випустили з тюрми воювати в Україні. Вони запитували в Олексія, чому українці не здаються, "бо тоді всі швидко зможуть розійтися по домах".
"Росіяни не мали на мене багато часу, тому що вони швидко вмирали. Тому я не зазнав сильних тортур. Били більше з відчаю", - говорить Олексій.
Єдиною їжею військового за 46 днів була банка кабачкової ікри, яку йому дали на початку полону, і крекер, який він знайшов на підлозі. Повзаючи по підвалу, він шукав крихти, які залишили після себе його вартові.
У полоні йому снилася їжа, хотілося компоту і груш.
"Не знаю, чому. Я не дуже люблю груші, але чомусь хотілось саме грушу. Мабуть, тому що вона соковита, солодка. У полоні у мене були яскраві сни. Снилося, що я відкриваю холодильник, а там — помідори з зеленою гілкою, і я спочатку з'їдаю гілку, а потім з'їдаю помідор. Я прокидаюся — і нічого немає".
Від голоду у військового опухли ноги. Він втратив близько 40 кг ваги і вже не міг ходити. Але найстрашнішим, пригадує Олексій, був не голод, а спрага.
"Приблизно через два тижні їсти не так хочеться, як пити. Вода – це основна проблема. Про їжу ти вже навіть не думаєш. Хотілося пити".
Він розібрав панелі на стіні і спробував пити рідину з батарей. Це був антифриз. Кілька ковтків цієї рідини ледь не коштували йому життя. Рідина спричинила чисельні опіки внутрішніх органів.
Олексій розповідає, що беріг сили і старався не панікувати.
"Я старався ніяк емоційно не забарвлювати ситуацію. Це не добре, не погано. Треба було бути як камінь. Тому що це були мої ресурси, які потрібно правильно розподілити. І тому я старався бути беземоційним. Хоча, це було не легко".
У підвалі будинку №17 Олексій бачив "Фіму". Той приходив кілька разів до нього у підвал. Він ніколи не бачив росіянина без маски, але впізнав його очі і голос. За словами Олексія, "Фіма" його не бив, били інші.
Навесні 2023 року Марина побачила ще одне відео зі свого дому. Цього разу це було відео від українських військових. ЗСУ у березні 2023 року повертали втрачені позиції під Вугледаром і дісталися до будинку №17 по вулиці Садовій.
Того ранку Олексій прокинувся у підвалі, а навколо панувала тиша. Росіяни пішли.
"Вони, мабуть, подумали, що я вже помер. Так довго без води і їжі. Я ніяк не проявляв себе. Намагався бути непомітним, щоб вони забули про мене. Може так і вийшло".
Він чув, що бойові дії відбуваються вже зовсім поруч. З досвіду знав, як проходять штурми будинків. Зазвичай підвал закидають гранатами. Саме до такого сценарію він готувався.
Олексій був настільки ослабленим, що постійно втрачав свідомість.
"Через деякий час я почув якісь рухи зверху. Почали кидати гранати. Я зрозумів, що треба сховатись".
Він почув, як у будинку говорили англійською.
"Я почав англійською та українською кричати, що я тут. Кричав "Help", "I am Ukrainian", "я - українець", "72-а бригада". З останніх сил кричав. І мені дали змогу вийти. Реально пощастило. Дуже пощастило".
Олексію наказали вийти з піднятими руками. Він зміг лише виповзти. На горі він побачив чоловіка, якого знав – це був доброволець з Нової Зеландії Кейн Те Тай.
"Він дуже здивувався, коли побачив мене, і я також здивувався. Це було щастя. Шанс один на мільйон, що це буде людина, яку я знаю".
Доброволець з Нової Зеландії Кейн Те ТайФото: BBC
Радісні крики Кейн Те Тая і Олексія у руїнах будинку №17 є на відео, яке бачила Марина. Знесиленого Олексія несуть на ношах. Він ледь посміхається, тримаючи у роті чупа-чупс.
"Далі була тільки радість, хоча, я постійно втрачав свідомість. Дорогу не пам’ятаю, тільки пункт евакуації. Мене завантажили в БТР, надали першу допомогу. Дуже здивувалися, що у мене немає сепсису, що рани не почали гнити". (За оновленою інформацією, будинок, у якому тримали Олексія у Вугледарі, звільняли також бійці 137 ОБМП).
Олексія повезли у госпіталь у Дніпро, а потім у Київ. Його полон без їжі і води тривав 46 днів. Коли Олександр вперше побачив сина у госпіталі, він не міг повірити своїм очам.
Історія Олександра, батька Олексія
Олександр приїхав до сина у лікарню у березні 2023
"Я бачив кадри з Освенціма… ці страхіття, які фашисти коїли. Але побачити свою дитину… У нього руки були як пльотки, такі тонкі. Кінцівки опухли. Лікарі сказали, що це кілька поколінь ваших пращурів працювали на те, щоб цей хлопець вижив", - говорить плачучи Олександр.
Всі 46 днів він намагався знайти сина, якого вважали зниклим безвісти. Дзвонив всім, кому можна, й вже збирався сам їхати на Донеччину на пошуки.
Лікування Олексія після полону тривало понад чотири місяці. Він поступово набирав вагу.
Олексій з батьком ОлександромФото: BBC
За кілька тижнів після порятунку Олексія Кейн Те Тай, військовий з Нової Зеландії, загинув у бою під Бахмутом.
Батько Олексія Олександр з сумом каже, що так і не встиг йому подякувати. Він має надію, що одного дня приїде на його могилу до Нової Зеландії.
Дім Марини
Олексій, згадуючи свій полон і дім Марини, говорить, що не може повірити, що там міг хтось вижити. Це місце перетворилося на руїну.
"Там вже не було нічого. Троянди там точно не росли. Басейн ще був, але все було у вирвах. Це була пустеля. Коли я туди заходив, це ще було схоже на будинок. Коли мене звідти евакуювали, це вже були просто завалені плити".
Понад усе Олексій мріє, щоб його побратими, з якими він був разом у Вугледарі, і які вважаються зниклими безвісти, знайшлися живі. Він був останнім, хто їх бачив.
"Я бережу надію, що деякі з них можуть бути у полоні. Я сподіваюсь, що вони живі і повернуться додому. Я та ниточка, яка залишилася між ними. Це дуже важко".
Олексій дякує Марині за дім, який став його прихистком і не дав загинути. Каже, що після війни хотів би знову побувати у цьому місці.
Зараз Олексій живе і працює у Києві. Він готується звільнитися з армії. У його спині все ще є куля. Лікарі кажуть, що виймати її надто небезпечно.
"Фіму" Олексій востаннє бачив взимку 2023 року в підвалі будинку №17, коли був у полоні.
Влітку 2024 він бачив російські новини, де "Фіма" роздає інтерв'ю і отримує нагороди.
"Фіма" - Андрій Єфімкін перестав приховувати своє обличчя. Він знову відправився на війну в Україну. Про нього зняли телесюжети російські держканали. Він виступав перед дітьми у школі, де вчителі представили його як "героя".
"Яка країна - такі й герої", - з іронією каже Олексій.
Марина досі не може змиритися зі втратою свого дому. Вона намагається почати нове життя у Німеччині — вчить мову, шукає роботу.
Вона каже, що хотіла б запитати у росіян, які були у її домі, навіщо вони це зробили. На кадрах з дрона видно синю пляму басейну і купу каміння – це все, що залишилося від Марининого дому. Десь у руїнах залишились сімейні фото, нагороди сина, медалі доньки.
"Я так шкодую, що не забрала ті фото", - говорить Марина.
"Те, що у моєму домі загинули люди – це шок. Там смерть. Там, де я тримала закрутки, там тримали полонених", - говорить Марина про свій дім і плаче.
У жовтні 2024 року росіяни знову у її домі.
