Під час повномасштабного вторгнення вчителька з Волновахи Олена евакуювалася до Львова. Вона поділилася своїм особистим досвідом про перші дні війни, переїзд, тисячі днів на відстані від дому та про те, як змінюється надія.
Один ранок, що змінив усе
Темне небо, гучні вибухи за вікном і ранок 24 лютого 2022, що назавжди змінив усе. Того дня, як згадує Олена, вони ще не знали, що попереду тисяча таких ранків. Через 10 днів після початку повномасштабного вторгнення родина Олени опинилася за 1231,7 км від дому.
“Збирали не речі, а сили. Намагалися запам’ятати кожен куток свого дому, кожну дрібницю — від фотографій та магнітів з Азовського узбережжя на холодильнику до книжок з автографами улюблених авторів: Сергія Жадана, Оксани Забужко, Любка Дереша. Ми вірили, що повернемося за кілька тижнів, тому брали лише необхідне. Головне, що ми разом. І все буде добре. Серйозно. Ми не у якомусь фільмі-катастрофі знімаємося. Це ж звичайний будинок у звичайному районному центрі, яких десятки тисяч. Але з кожним днем стало зрозуміло, що це надовго”, — розповідає жінка.
Олена каже, що той перший ранок увібрав у себе все: страх, смуток, тривогу, але також згуртованість і надію.
“1000 днів, 1231,7 кілометра і всього один ранок. Це він поділив наше життя на сумнозвісні "до" та "після". Через тисячу днів ми не повернулися додому, не подолали тисячу кілометрів шляху, але зберегли спогади про єдиний початок дня. Чому ? Бо у ньому було все: страх, смуток, тривога, зосередженість, згуртованість, підтримка, надія… . Вони досі зі мною, я взяла їх до себе у цей світанок, зберегла, поселила у власній душі. Чого стало менше? Напевно, надії... Чого стало більше? Можливо, смутку. Ви скажете: життя продовжується, ніхто не скасовував завтра. Ось ти відкриваєш очі й починається майбутнє. Нехай не у своїй спальні, не у власному будинку, зрештою — не в місті, в якому народилася, виросла і створила нову сім’ю. Але ж воно є. Ці нескінченні 1000 і один день вміщують у себе звичайні побутові речі, а саме : сніданки, ігри з дитиною на дитячому майданчику, шкільні збори, робочі будні, навіть дні народження нікуди не поділися. Уявляєте? Це дивно і незвично, але від них нікуди не подітися. Потрібно жити повсякденням, навіть якщо за 1231,7 кілометра знову чуєш знайомі до справжнього фізичного болю звуки й бачиш те ж похмуре небо. Навіть якщо загинули близькі для тебе люди, навіть якщо щодня віддають свої єдині життя твої земляки. Віддають свої життя, щоб життя інших могли тривати далі", - ділиться пані Олена.
Ілюстрація Волноваха.City
На думку пані Олени, українців не об’єднують біль, горе чи руїни. Їх об’єднує надія — нова, загартована тисячею днів випробувань.
"Цитата, яка запала у душу ще зі школи не дає спокою: "Немає людини, що була б, як острів, сама по собі;…від смерті кожної людини меншаю і я, бо я єдиний з усім людством; тому ніколи не питай, по кому подзвін – він по тобі".
Може, я помилилася і це та надія, якої насправді не стало менше. Просто вона змінилася, вона вже не схожа на ту вранішню. Бо та ранкова надія була про швидке завершення, про абсурдність чи недопустимість злочинів проти людяності. Сподівання мирного часу… Ми мали на них право, якими б "наївними" вони не здавалися. А зараз можна тільки підсумувати: народна мудрість має рацію, бо надія таки помирає останньою.
Ми всі маємо однакові 1000 днів. Ми всі маємо різні тисячу днів. У когось це більше, ніж 1231,7 кілометра від дому, а хтось не залишав його. Але у нас є один спільний ранок, що розділив життя. І ще одна дуже важлива річ, яка об’єднала назавжди. Не війна, не горе, не зруйновані домівки, не шрами на нашому серці. Це надія. Нова, загартована… Чи витримає вона ще одну 1000 днів? Невідомо”, - підсумовує вчителька.
