До 24 лютого 2022 Олександр Гончаренко мав успішний бізнес з ремонту спортивного обладнання у Харкові. Після повномасштабного вторгнення він став волонтером, а згодом — долучився до лав Збройних сил України. Отримавши поранення на фронті, Сашко не лише відновив свою руку, але й створив унікальні реабілітаційні тренажери для військових та цивільних. Свою історію ветеран розповів Волноваха.City.
Спогади про мирне життя
Олександр Гончаренко почав займатися ремонтом тренажерів у 2012 році як молодший сервіс-майстер у магазині спортивних товарів у Харкові. У 2015 році він зібрав команду майстрів і відкрив власний сервісний центр з ремонту тренажерів.
"Все дуже стрімко розвивалось, тому що ремонт домашніх тренажерів дуже відрізняється від професійного обладнання. Літератури не було, тільки американські навчальні ролики. Доводилось вчитися на власних помилках", — згадує Сашко.
Бізнес розростався. За два роки до повномасштабного вторгнення підприємець запустив YouTube-канал з навчання майстрів і навіть створив школу з ремонту тренажерів по Україні. Випустив двох майстрів — у Львові та Івано-Франківську, навчав спеціаліста в Києві.
23 лютого 2022 запам'яталося пророчою покупкою.
"Ми з колегою зустрілись у магазині інструментів, закупили дві сумки нового обладнання. Я кажу: якщо завтра почнеться війна, у нас є інструмент, можемо якось допомагати", — згадує Олександр.
Увечері того ж дня в магазині він інтуїтивно купив 20 пакетів швидкорозчинного супу. На запитання подруги "навіщо?" відповів: "А раптом війна". Ці пакетики пізніше справді знадобилися.
Про волонтерство
Після початку повномасштабного вторгнення Олександр намагався потрапити в територіальну оборону.
"Першого березня я їхав в територіальну оборону, до своїх друзів, але в їх штаб, майже перед моїм приїздом, влучила ракета. Вивозив поранених..."- згадує чоловік.
Після цього він вивіз родину в безпечне місце, а сам повернувся до Харкова та почав допомагати мешканцям.
"Перший волонтерський виїзд був на Північну Салтівку, туди ще ніхто не їздив. Я туди поїхав подивитись, чи хтось є вцілілий. У рідній школі знайшов до 30 людей, які там ховались", — розповідає ветеран.
Олександр ГончаренкоФото: Олександр Гончаренко
Волонтерська діяльність розширювалась. Завдяки знайомствам у медіа Сашко почав возити журналістів різних країн у "гарячі точки" його громади.
"Ми з журналістами заїжджали в супермаркет, затарювали машину їжею, хлібом. Журналіст знімав сюжет, а я роздавав закуплену волонтерську допомогу людям", — пояснює він.
Переломний момент настав після звільнення села Циркуни, біля Харкова, коли на Північну Салтівку почали повертатися люди.
"Приїжджаю з повною машиною готових обідів — плов з м'ясом. До мене підходять двоє підпитих: 'Знову плов, ні'. Я стою з цим пловом, а вони розбирають щось крутіше з сусідньої газелі. Підійшла собачка — їй порцію й віддав. Це був останній момент, коли зрозумів — треба йти воювати", - ділиться чоловік.
Боротьба з системою
Олександр збирався до військкомату після того, як з'їздить до родини. Проте біля одного з магазинів його зустріли військові та вручили повістку, але погодились дати 10 днів на збори під чесне слово.
"Я прибув на місце у зазначені строки. Спочатку провів 28 днів у навчальному центрі, потім два тижні на Бахмут-Солідарському напрямку, після ротації потрапив до Харкова, у бригаду з Волині. Крім мене вся бригада була звідти. Мені дали взвод, бо я закінчував військову кафедру, і розташували на Старосалтівський напрямок. Я єдиний знав місцевість.
Олександр ГончаренкоФото: Олександр Гончаренко
Тоді ж почався Харківський наступ. Моїй групі потрібно було виїхати на місію. Як ніхто не знав місцевості, я сам поїхав з ними. Коли вже повертались, прилетіла міна, скоріш за все 120-а. Осколками прошило машину, нікого не зачепило, мені тільки відірвало праву руку", - розповідає командир.
Найстрашнішим для майстра, що все життя працював руками, була думка про втрату правої кінцівки. Почалася боротьба не лише за відновлення руки, а й проти військової системи.
"Мені не давали часу на реабілітацію. Казали: воюватимеш хоч з рукою, хоч без руки. І тоді я пішов проти командування. А вони мене переводили в інші області, щоб не міг потрапити до свого лікаря", — згадує ветеран.
Олександр ГончаренкоФото: Олександр Гончаренко
Завдяки медійності та знайомим у ЗМІ вдалося привернути увагу до проблеми.
"Мене глушать, виходить сюжет на 'Плюсах' — дають зелене світло, документи, їжджу на операцію. Знову глушать, знову виходить відео, знову операція... Так я пройшов через вісім операцій. Без належної реабілітації рука функціонує, але могла б краще. Якби не медіа, мабуть, руки взагалі не було б", — пояснює ветеран.
Врешті за станом здоров'я зі служби довелося піти. Повернення до цивільного життя Олександр розпочав з роботи з психологом.
"Раджу всім йти до психолога одразу", — наголошує чоловік.
Також важливим фактором відновлення стала улюблена робота.
"Повернувся, почав одразу працювати, відновлювати сервіс. Це мене повернуло до життя", - ділиться підприємець.
Сашко відверто визнає зміни в собі.
"Саша до війни та Саша після війни — це різні люди. Найбільша зміна — посилене почуття справедливості. До війни я був за справедливість, зараз це на вищому рівні. Раніше пройшов би повз несправедливість, зараз це мене підпалює. Приклад — конфлікт на стоянці, де охоронець поставив конуси на місця для людей з інвалідністю. Раніше пройшов би повз, зараз взяв конус, прибрав, поставив машину. Сказав охоронцю, що якщо ще раз поставить конуси, то сяде на них", - зізнається ветеран.
Про протидію корупції
Досвід боротьби з військовою та медичною системою кардинально змінив ставлення Олександра до корупції. Рік воювання за своє здоров'я та права навчив головного — жодних компромісів з совістю.
"Я принципово не хотів нікому заносити, нікому не давати ні копійки. Родина не завжди підтримувала таку позицію. Коли близькі бачили, як мені важко, хотіли все віддати, щоб це припинилось. Але це хибний шлях. Зусилля призвели до того, що до мене зараз звертаються по допомогу хлопці.
Якщо ти хоч раз заніс комусь, то далі вже не вилізеш з цього лайна. Тобі скажуть: а що трапилось, чому зараз не можеш? Ось дивись, ти ж тоді заніс. Тобі це будуть тикати і ти з цього не вилізеш. З цього починається кругова порука і корупція — не тільки в армії, а скрізь. У кримінальному світі таких людей називали "депозитами" — їх накопичують, як банківський рахунок.
Депозит рано чи пізно закривається. Ти працюєш у системі, тебе наповнюють грошима. Доходиш до верху, стаєш дуже замазаним, і зверху тебе закривають. Забирають усі гроші, а тебе садять", — розповідає чоловік.
Єдиний шлях подолання корупції Олександр бачить у самосвідомості окремої людини.
"Конкретні кроки, які я пропоную: не давати хабарів, платити всі податки, відкривати ФОП і сплачувати кожну копійку чесно. Тільки так можна корупцію подолати. Якщо не буде за що притягнути. Особливо гостро проблема стоїть у силових структурах. Якщо ти в поліції і хоч раз заніс своєму керівництву, то ти вже в системі, не злізеш з цієї голки, поки тебе не розміняють", - впевнений ветеран.
Тренажери для реабілітації
Ідея створення реабілітаційних тренажерів народилася коли один з бійців підрозділу Олександра потрапив до лікарні. Там у військового виник конфлікт з лікарем, і командир попросив розібратися з ситуацією.
"Заходжу в кабінет до лікарки, і виявилося, що наш боєць просто лікуватися не хоче... Тож його попри протест залишили на лікуванні, а з лікаркою почали обговорювати реабілітацію наших захисників. Оскільки я раніше займався тренажерами, то запитав чи потребує якогось спеціалізованого обладнання лікарня. Вона показала дорогу підвісну систему, яка коштувала 15 тисяч євро. Каже, дуже потрібна така штука. Я подивився — нічого складного, можна зробити не дуже дорого", — згадує винахідник.
Розробку тренажера почали ще під час служби разом з колегою. Створили 3D-модель, знайшли метал і базу для виробництва. Перший тренажер виготовили через місяць після звільнення з армії.
"Наш український тренажер коштує утричі дешевше від імпортних та має безліч переваг. На відміну від європейських аналогів, що кріпляться до стелі та потребують ремонту приміщення, наш тренажер можна переміщати: сьогодні поставити в одному залі, завтра перекотити в інший.
Людина може самостійно зафіксуватися, підняти себе з пульта, включити бігову доріжку і працювати без допомоги лікарів-санітарів.
Цей тренажер також можна поставити у звичайному тренажерному залі біля бігової доріжки, і зал перетвориться на реабілітаційний центр. Це готова бізнес-модель для власників фітнес-центрів: наймаєте реабілітолога і люди з порушеннями ходи беруть абонемент на рік, працюють з реабілітологом, відновлюють здоров'я. Тут лише плюси", — пояснює Олександр.
Проблеми та перспективи
Попри успіх перших тренажерів, проєкт постає перед фінансовими труднощами. За допомогою одного з українських блогерів вдалося зібрати кошти на два тренажери.
"У нас є запити з лікарень, є можливість робити цей апарат, але у лікарень немає на це фінансування. Також немає благодійників або фондів, які прийшли б у лікарню і сказали: ось гроші на апарати... Тобто всі схвалюють ідею, але фінансування не надходить, бо всі донати зараз йдуть на війну. Я це розумію, але не потрібно вважати, що реабілітація військових зараз не на часі. На жаль, потім вже буде пізно", — констатує ветеран.
Олександр мріє відновити роботу школи майстрів з ремонту тренажерів, де навчатимуться саме ветерани після поранень.
"Мій приклад показує, що жити нормальним життям після повернення з фронту реально. Якщо людина не може себе знайти в цивільному житті, можна спробувати сили у ремонті тренажерів, адже майстрів в Україні немає", - ділиться чоловік.
Цей матеріал вийшов за підтримки Асоціації "Незалежні регіональні видавці України" та Amediastiftelsen в рамках реалізації проєкту Хаб підтримки регіональних медіа. Погляди авторів не обов'язково збігаються з офіційною позицією партнерів
