Анна Сімонян народилася в Луганській області у родині вірменських підприємців, пережила окупацію 2014 року та повномасштабну війну, втратила дім двічі, але знайшла себе у Києві — відкрила з родиною вірменський ресторан і народила двох дітей під звуки повітряної тривоги. Це історія про те, як зберегти ідентичність, коли втрачаєш усе матеріальне, і чому дім — це не стіни, а люди. Її записав онлайн-журнал Свої у межах проєкту Генерації.Cхід.
Коли у Анни питають, хто вона, дівчина говорить, що перш за все вона — людина.
— А вже після цього — українська вірменка. Не вірменська українка, а українська вірменка, тому що я все ж таки народилася в Україні. Але моє коріння сягає вершини Арарату, — відповідає дівчина.
Анна знає історію свого роду до пра-пра-прадіда — діда Міхо, який заснував їхню родину. Він був заможним чоловіком: мав власний млин, землю, працював. Коли прийшла радянська влада, все відібрала — як у мільйонів українців та представників інших народів.
Жінка виросла в Міусинську — невеличкому шахтарському містечку на півдні Луганської області, яке окуповане з 2014 року, за двадцять кілометрів від російського кордону. Сім'я туди переїхала, коли її батько вирішив спробувати себе у підприємництві.
У 2014 році Анна вчилася на п'ятому курсі університету на політології. Коли почалися заворушення в Слов'янську, студенти сиділи з колегами і думали: «Який треш відбувається в тому Слов'янську! В Луганську такого ніколи не буде».
— Ми настільки були відірвані від реальності, а можливо, наша бульбашка була настільки свідома, що думали — такого точно в нас не буде, — згадує дівчина.
Але почалися заворушення і в Луганську. Анна тоді очолювала вірменську молодіжну організацію. Після концерту до Дня матері вони побачили біля СБУ натовп людей, які скандували «Росія, Луганськ!».
Переломний момент настав на проукраїнському мітингу біля університету Шевченка, куди Анна прийшла з прапором України.
Анна Сімонян
— Коли побачила, що правоохоронців більше, ніж нас, зрозуміла, що треба щось робити, кудись їхати, – ділиться Анна.
Разом із сестрою поїхала до професора університету в Кіровоград. Батьки залишилися вдома з чотирнадцятирічним братом. Через два тижні Міусинськ окупували, почалися жорстокі бої. Зв'язку не було, сім'я не знала, що з батьками. Батьки виїжджали під обстрілами. На машину повісили простирадло з написом «Діти», щоб проїхати через блокпости. Сім'я возз'єдналася в Бахмуті.
У 2017 році переїхала до Києва, щоб підготувати підґрунтя для переїзду батьків. Через три роки вони теж переїхали до столиці — ще й тому, що в тата почалися проблеми з серцем після пережитого стресу.
Спочатку в Києві Анна почувалася не своєю. Люди не розуміли, що в країні йде війна. Коли шукала житло, одна власниця відмовила, дізнавшись, що вона переселенка з Луганської області.
Та поступово життя налагоджувалося. Анна заснувала піар-агенцію, яка займалася політичним консалтингом. Коли батьки переїхали до Києва, родина вирішила відкрити вірменський ресторан — у діда був такий досвід на Донбасі. Знайшлася добра людина, яка дала приміщення без оплати на початку. Сказала родині: «Почніть, якщо запрацює — тоді платитиме оренду».
Ресторан, яким займається родина Анни Сімонян
Спочатку працювали всі: мама готувала салати, тато — м'ясо, Анна з братом були офіціантами. Дівчина поєднувала це з основною роботою.
— У мене були зустрічі у Верховній Раді. Я в білих туфлях, в білому костюмі сідаю в машину, їжджу, виходжу в ресторан і починаю працювати офіціанткою в цих білих туфлях, — сміється Анна.
Тоді вона зрозуміла, наскільки важко працювати в сфері обслуговування, і досі намагається максимально допомагати офіціантам, прибирати за собою, залишати чайові.
Батьки Анни переживали, що онуки втратять вірменську мову. Але діти розуміють вірменську, син іноді просить Анну заспівати вірменською.
— Вони обов'язково знатимуть вірменську, як і я. Можливо, недосконало — зрозуміло, що коли живеш у Вірменії, словниковий запас ширший, ніж в іншомовному суспільстві,— говорить Анна.
У родині є правило: з дітьми говорять або українською, або вірменською. Анна перейшла на українську заради дітей, хоча виросла в російськомовному середовищі. З батьками спілкується переважно вірменською, інколи переходячи на російську для пояснення деяких речей.
Усе матеріальне минуле зруйноване. Анна живе в сьомій квартирі відтоді, звикла не прив'язуватися до речей. Книжки тепер електронні, але не вистачає дитячих фотографій, щоб порівняти, на кого схожі діти.
— Шкода пам'яті, яка в нас була. Фотографії дідусів, бабусь, яких уже немає. Нематеріальна спадщина, яка мала матеріальну основу, — каже вона.
Не вистачає також відчуття дому — можливості повернутися до батьків, випити чай зі старого сервізу, відчути стабільність.
— Відчуття дому — це відчуття, якщо щось не вийде, десь тебе приймуть, де не почуватимешся тягарем. А я постійно почувалася так, — розповідає Анна.
Саме відсутність дому як стабільного підґрунтя дала поштовх для професійних успіхів — не було куди повертатися, треба було виживати і вивозити батьків.
— Мене стільки разів кидало по світу, стільки разів виривали з кров'ю з місця, де прижилася, що просто не виживу, якщо це станеться знов, – ділиться Анна.
Більше про традиції вірмен та історію родини Сімонян читайте на сайті Свої. Цей текст — частина спецпроєкту «Генерації. Схід». Разом із представниками нацменшин зі сходу України медіа згадує історії їхніх родин, адже втрата домівки — це не вперше для них. Національні спільноти разом з українцями пережили всі історичні потрясіння та виклики війни — вони будували міста, переживали Голодомор, Другу світову війну, репресії та сучасну війну. Їхні історії — це невід’ємна частина історії України, яка демонструє силу, єдність і багатогранність нашої країни.
”Генерації.Схід” підтримує Європейський Союз за програмою Дім Європи. Його зміст є виключною відповідальністю Агенції розвитку локальних медіа “АБО” і не обов‘язково відображає позицію Європейського союзу.
