Коли почалася повномасштабна війна, її молодшому синові було лише два місяці. У будинку швидко зникли світло, вода й опалення, над містом літали літаки, а на вулицях з'явилися військові та мародери. Разом із чоловіком, двома дітьми та сестрою вона змогла вирватися з Маріуполя лише на початку березня.
Свою історію жінка погодилася розповісти Волноваха.City за умови анонімності. Тож назвемо її Оксаною.
24 лютого 2022
Ранок 24 лютого Оксана зустріла як звичайна мама: старша донька мала йти до школи, молодшому синові не виповнилося ще й двох місяців. Він народився 21 грудня, і саме перед війною лікарі встановили йому непереносність лактози — безлактозну суміш доводилося шукати заздалегідь.
"Учителька написала не йти до школи. Ми не зрозуміли, що сталося", — згадує жінка.
Їй зателефонувала сестра, сказала, що по новинах оголосили про початок війни. Чоловік поїхав шукати безлактозну суміш — аптеки вже зачинялися, розпочалося мародерство. На першому пішохідному переході БТР перекрив машині дорогу і йому пригрозили розстрілом, якщо не розвернуться.
Суміш таки знайшли — чотири банки. А ще Оксана написала в маріупольські групи в соцмережах: люди відгукнулися, принесли ще.
25 лютого
Родина жила у дев'ятиповерхівці у центрі міста. На наступний день у них зникли світло, опалення й вода. Один раз до будинку приїздила вантажівка з водою — встигли набрати про запас.
Підвал біля під'їзду був маленький, сирий, з низькою стелею, розрахований хіба на кількох людей. Туди заздалегідь занесли матраци сусіди, які очікували найгіршого. Оксану з немовлям пустили — решту чужих не брали.
"Там було чотири родини з великого будинку. І ми. Нас пустили через малого... Підвал був зовсім не пристосований для життя — холод стояв жахливий. Сиділи там максимум по годині, потім поверталися до квартири на першому поверсі з великими вікнами — і самі боялися цих вікон.
Вікна завісили: на дахах сусідніх будинків помітили щось схоже на лазерні промені — пізніше зрозуміли, що це снайпери. Воду гріли на газу, поки він був. Їжа в холодильнику псувалася — холодильник не працював. З вікон було видно, як із сусіднього АТБ та інших магазинів люди виносять усе підряд — від продуктів до побутової техніки", — розповідає вона.
1 березня
До початку березня родині Оксани стало зрозуміло — треба тікати. Але саме тоді зламалася машина. Чоловік не міг її завести. А над будинком уже кружляли винищувачі.
"Я кажу: все, нашому будинку кінець", — згадує жінка. Згодом стало відомо: біля їхньої квартири підірвався БТР, вибухом вибило шибки, а мародери винесли все майно вщент.
Сестра й чоловік обійшли сусідів — просили взяти з собою. Одна родина погодилася. У легковику вже їхали п'ятеро їхніх — і ще п'ятеро з сім'ї Оксани: вона сама, чоловік, дві доньки, сестра. Сиділи одне на одному, немовля — на руках.
Документи встигли забрати не всі, також забули гроші. Зате взяли дитячий візочок. І, як виявилося пізніше, — підігрівач для пляшечок від прикурювача, який жінка купила ще до пологів "просто так". Саме він рятував в дорозі.
Маріуполь після окупаціїФото: Reuters
Дорога крізь блокпости й мінне поле
На виїзді з Маріуполя в них перевіряли документи. "За кого ви?" — запитали озброєні російські солдати. Вони відповіли: "Ми за мир" і їх пропустили. Далі було ще багато зупинок, ворожі військові зупиняли їх кожні кілька кілометрів. Вони їхали у колоні з іншими людьми, які тікали від війни, рятуючи власні життя. І тут двадцять БТРів оточили колону, наказали чекати.
— Чекали десь пів години. Потім нас пропустили далі. Проте це було не так страшно, як те, що сталося пізніше в лісопосадці. Наша колона з десяти машин випадково повернула не туди... Навкруги нас вибухи скосили всі дерева. Машини встигли дати задній хід. Я в ту хвилину подумала: хоч би або нас усіх одразу. Або хоч би не так, щоб я вижила, а всі загинули, — згадує Оксана.
На виїзді з посадки стояли ворожі вояки. "О, ви туди їхали? Там міни. Їдьте он туди — там тихо".
По дорозі жінка бачила розбитий БТР і тіла українських військових. Дітям закривала очі.
Село Чубарівка
Уже смеркало, коли їх евакуаційна колона зайшла до села Чубарівка. Там був гуртожиток — неопалюваний, з мінусовою температурою. Через ці умови Оксана заплакала. Тоді прибігла незнайома жінка і запитала: "У кого маленькі діти? Ми можемо взяти до себе кількох людей".
Сім'я прийняла Оксану з немовлям до себе. Розтопила піч. Нагріла воду в мисці — вперше за майже тиждень дитину скупали. Дали одяг та досита нагодували.
"Я їм, мабуть, усе життя буду вдячна. Ми б там замерзли точно. А малий — не знаю навіть", — каже жінка, затримуючись на хвилину.
Господиня залишилася з немовлям, а батько сім'ї в кромішній темряві — без жодного ліхтарика, бо люди боялися навіть свічку засвітити, — провів Оксану до гуртожитку: перевірити, чи в порядку старша донька й чоловік.
Цю родину жінка пам'ятає досі. Каже що досі підтримує з ними зв'язок.
Шлях до безпеки
Наступного ранку колона вирушила далі. Люди, які підвозили родину Оксани, звернули на Миргород, тож висадили попутників у Покровську. Друзі чоловіка прийняли їх у своїй квартирі — вперше за ці дні можна було по-справжньому вимитися, бо там була цивілізація і гаряча вода текла з крана.
Наступною зупинкою для родини стало Родинське, де місцеві жителі принесли їм памперси, суміш, дитячий одяг, їжу. Потім електричкою вони рушили до Дніпра. Пляшечки для немовляти гріли об батареї опалення.
Далі рушили до Івано-Франківська
"Провідник за гроші віддав нам своє службове купе, бо вільних місць не було взагалі. Прибули вже в комендантську годину", - згадує жінка.
У місті встигли пожити не довго — щоденні тривожні сирени викликали паніку після пережитого у Маріуполі. Тож родина вирішила їхати далі.
"Ірландія стала для мене другим домом"
Зараз Оксана живе в Ірландії вже п'ятий рік. Працює. Старша донька добре вивчила англійську й допомагає також мамі освоїти мову. Молодший — той самий "малий", — росте й розвивається.
"В Ірландії приймають добре. Спочатку надають готель — одну кімнату для сім'ї. Якщо сім'я велика, пропонують житло: частину оплати бере на себе держава, решту платиш сам. Тут дуже дороге житло — однокімнатна квартира може коштувати дві, а то й дві з половиною тисячі євро. Але держава допомагає. Людей селили де могли — у перебудовані конюшні, монастирі, замки. Статус тимчасового захисту продовжили до 2027 року, хоча чекали довго — Ірландія була чи не останньою, хто прийняв це рішення. Українців тут дуже багато. Коли я приїхала здавати відбитки пальців — я навіть здивувалася, скільки наших. І все більше приїжджає", - розповідає емігрантка.
Наче життя і триває, проте дуже сильно жінка сумує за своїми батьками, які залишися у тимчасово окупованому Маріуполі...
"Єдине, про що я дуже мрію — побачити батьків. Вони не вічні. Вони вже пенсіонери, а я навіть не уявляю, як це можна зробити", — ділиться Оксана.
Цей матеріал став можливим за підтримки програми “Голоси України” / SAFE, що координується Європейським центром свободи преси та медіа спільно з Лабораторією журналістики суспільного інтересу. “Голоси України” / SAFE реалізується в рамках ініціативи Ганни Арендт за підтримки Федерального міністерства закордонних справ Німеччини. Програма не впливає на редакційну політику, а даний матеріал містить виключно погляди та інформацію, отриману редакцією.
