Коли Антоніна Кулік разом із восьмирічною Сашею евакуювалася з Київщини до Франкфурта, вона шукала для доньки звичайний гурток — аби дитина не сиділа в чотирьох стінах чужого міста чужої країни. Записалися на балет. Минуло три роки й тепер Саша тренується шість разів на тиждень, має золото міжнародного конкурсу в Нідерландах і вчить французьку, бо мріє танцювати у Франції. Про те, як хобі стало сенсом життя дізнались у Волноваха.City.
Волноваха, Донецьк, Київ, Франкфурт
Волноваха — батьківщина Антоніни Кулік. З 1999 року її родина жила в Донецьку, звідки виїхала після початку війни. У 2018-му вони переїхали до Києва, а навесні 2022-го евакуювалися до Німеччини.
Найважче, зізнається жінка, було залишати Донецьк.
“Усі найдобріші спогади: і діти були маленькі, і сім'я наша зароджувалася в Донецьку”, — згадує вона.
За фахом Антоніна лікарка-невропатологиня, працювала в міській лікарні міста Вишневе на Київщині. Каже, там її прийняли добре, без жодного упередження до переселенки.
Франкфурт родина обрала не навмання: там давно живе і працює старша донька. Саме вона взяла на себе все те, з чим інші біженці йдуть до волонтерів.
“З облаштуванням та іншими організаційними моментами нам дуже допомогла старша донька. На щастя, ми не переживали всіх цих таборів”, — розповідає Антоніна.
Чоловік залишився в Україні. Бачаться зрідка, під час поїздок до Києва, а решту часу — через екран телефона.
Гурток, який виявився школою
Саша народилася у 2014 році. У Києві вона танцювала рок-н-рол, а до Німеччини приїхала коли навчалася у другому класі. У новому місті мама шукала для неї бодай якесь заняття.
“Думаю, потрібно якийсь гурток знайти, щоб приємне хобі було, щоб займалася чимось дитина. Але це хобі переросло в сенс життя”, — посміхається Антоніна.
Те, що мало бути гуртком, виявилося приватною балетною школою з професійною підготовкою. Заняття проходять шість разів на тиждень, від трьох до п'яти годин на день. Перед виступами — майже без вихідних.
“Діти, які відвідують цю школу, фактично живуть навчанням. Це дуже важка праця”, — пояснює мама.
До цього додається ще одне навантаження. Паралельно з навчанням у балетній та німецькій основній школі, Саша навчається онлайн в українському закладі загальної середньої освіти, на платформі “Оптіма”, до якої підключена її київська школа.
Перший вихід на велику сцену
Заради чого все це, стало зрозуміло, щойно Саша вперше вийшла на велику сцену. Дебют відбувся у 2023 році — на звітному концерті школи в одному з концертних залів Франкфурта.
“Мама, я дуже переживаю перед кожним виступом, але коли я виходжу на сцену, забуваю за все. Я просто танцюю”, - говорить Олександра.
Наступного року дівчинка вперше поїхала на міжнародний конкурс, до Нідерландів. За свій індивідуальний виступ вона здобула перше місце й найвищий бал серед всіх учасників.
Самої мами в залі не було: четверо дівчат поїхали з викладачкою, і новину Антоніна почула вже після концерту, під час телефонної розмови.
“Я була дуже здивована. Вона маленька, десятирічна дівчинка, перемогла навіть дорослих. Я дуже нею пишаюся”, — згадує вона.
Олександра Кулік. Фото з особистого архіву родини
“Мама, я буду плакати, але продовжуватиму ходити на заняття”
За медалями стоять неймовірні зусилля та сльози, і їх теж чимало. Іноді донька виходить з занять у відчаї.
“Вона виходить зі сльозами: “Мама, в мене нічого не виходить, я не можу”. Бувають навіть моменти, коли каже: “Все, я не хочу, я не буду, я не вмію, я не стану. Я вислуховую і питаю: і що далі будемо робити? А вона: “Мама, я буду плакати, але продовжуватиму ходити на заняття”. Вона дуже сильна в мене дівчина, і вперта, і витримку має, і бажання, любов до балету”,— розповідає Антоніна Кулік.
Стала в пригоді й медична освіта матері. Після тренувань дитині потрібен не лише відпочинок: удома їй роблять масаж ніг, шиї та спини.
“В нас йде дуже багато часу і на домашню реабілітацію, не тільки на тренування”, — пояснює жінка.
Про балетну школу
До школи, де займається Саша, беруть дітей з чотирьох років, і спершу приймають усіх.
“З часом багато дітей залишає навчання. Хтось не має бажання далі займатися, комусь важко, хтось відвідує як хобі. І одиниці виходять на більш-менш професійний рівень, на рівень міжнародних конкурсів”, — розповідає Антоніна.
Заняття платні. Школа приватна, тож пільг для українських родин там немає, але викладачка робить для них знижку.
“Наша вчителька робить усе можливе, щоб нас підтримати”, — говорить мама.
Костюми теж оплачує викладачка, а замовляє їх в Україні. Спершу їх шили в Одесі, однак через перебої зі світлом, довелося шукати іншу майстерню. Її знайшли у Конотопі.
На шляху до дитячої мрії
Попри вік, із професією донька вже визначилася. Тепер вона взялася за третю іноземну мову — французьку.
“Саша мріє виступати у Франції”, — пояснює мама.
Зв'язку з Україною дівчинка не втрачає: одна подруга залишилася в Києві, інша переїхала до Англії. А під час однієї з поїздок до столиці балетні двері відчинилися для неї й вдома — мама з донькою кілька разів сходили до викладачки балетного коледжу.
“Вона високо оцінила здібності донечки. Питала: "Може, ви повернетеся? Та ми її візьмемо, ми її візьмемо в коледж". Було дуже приємно це чути”, — розповідає Антоніна.
Поради для тих, хто тільки виїжджає з України до Німеччини
Сама жінка зізнається, що до Німеччини так і не звикла, хоча побутових труднощів майже не має.
“Я зустрічала тільки дуже доброзичливих німців. Нічого поганого не можу сказати. Знаю негативні приклади, але з нами такого не траплялося”, — говорить вона.
Єдина серйозна перешкода — професійна. Антоніна склала іспит, який дає право працювати інтерном, але місця в жодній клініці чи практиці Франкфурта не знайшлося. Тепер вона готується до наступного іспиту, після якого зможе працювати лікаркою.
Тим, хто щойно приїхав до Німеччини з дітьми, радить три речі:
“Набратися сил пережити самотність, бо це важко. Шукати можливість знайти друзів — тут дуже багато гуртків для дорослих, вони недорогі. І вчити мову. Без мови дуже тяжко”.
Дітям, додає вона, адаптуватися простіше, ніж дорослим: Саша давно не має мовного бар'єра, дружить і з німцями, і з українцями.
“Вона інтегрувалася повністю”, — каже Антоніна.
Сама жінка зізнається, що досі хоче додому.
Цей матеріал став можливим за підтримки програми “Голоси України” / SAFE, що координується Європейським центром свободи преси та медіа спільно з Лабораторією журналістики суспільного інтересу. “Голоси України” / SAFE реалізується в рамках ініціативи Ганни Арендт за підтримки Федерального міністерства закордонних справ Німеччини. Програма не впливає на редакційну політику, а даний матеріал містить виключно погляди та інформацію, отриману редакцією.
