Героїня цього матеріалу пережила у Волновасі бої та перші два місяці окупації, а згодом виїхала через фільтрацію та «зелений коридор». Її рідні досі залишаються на окупованій території, тому вона попросила не називати її імені.
Два тижні в підвалі
На початку повномасштабного вторгнення героїня разом із мамою та бабусею ховалася в підвалі свого будинку у Волновасі. Там вони прожили близько двох тижнів.
Питної води не було. Пили воду з тепломережі — жовту й маслянисту.
«Коли миєш руки, потім відчуваєш на шкірі щось таке, наче олію. От таку воду й пили, бо іншого варіанта не було», — згадує вона.
Їсти готували на вогнищі біля підвалу. Мешканці, що ховалися разом, ділилися всім, що мали: в когось була картопля, в когось — заморожений чи засохлий хліб. Усе це варили разом, на всіх.
За її словами без світла, зв'язку, води, тепла, без достатньої кількості їжі та ліків, цивільні мешканці виживали як могли. Грабували магазини, бо «людям не було що їсти». Водночас власник одного з магазинів у їхньому дворі сам відчинив його й роздав людям продукти.
«Жодних служб і структур у місті не залишилося. Під час боїв горіли будинки і небуло кому гасити пожежі. До останнього в лікарні працювали лише деякі лікарі — і частина з них загинула, коли в лікарню влучила бомба. Знайомі, які згодом ходили туди по ліки, розповідали, що бачили тіла загиблих лікарів», - згадує жінка.
«Звісно, це була гуманітарна катастрофа», — каже вона.
Звичайний день під обстрілами
Прокидалися о п'ятій-шостій ранку: саме тоді обстріли зазвичай ненадовго стихали — приблизно на годину.
«За цю годину ми могли нагріти воду, вмитися, зробити чай, щось зварити. Спали одягненими — двоє штанів, двоє шкарпеток, куртка, шапка. Мені здавалося, що та шапка приросла до моєї голови».
Першим ділом вона бігла додому, де залишався її пес: погодувати, налити теплої води й вивести ненадовго на вулицю. Потім знову починалися обстріли — і всі поверталися в підвал.
«Їжу ми могли готувати лише коли ставало тихіше. Могли по пів дня готувати один суп. Між обстрілами виходили поставити воду чи кинути картоплю, потім знову ховалися. Спати лягали о восьмій вечора, коли темнішало.
Смак тих страв не пам'ятаю. Мені тоді було байдуже на їжу. Їла, бо треба їсти. Не можу сказати, що я голодувала — ми все рахували й ділили. Це якраз згуртованість допомогла».
Найважче, за її словами, було бачити, як страждає її собака: «Тварини не розуміють, що відбувається, і ти їм ніяк це не поясниш. Ти бачиш, як вона боїться та мучиться — і нічого не можеш зробити».
«Плити розходилися, і я бачила сонце»
Найстрашнішими були моменти, коли поруч падали бомби. Одна з них влучила у двір.
«Трусило, як під час землетрусу. Я дивилася на стелю підвалу, і у суцільній темряві в якій ми знаходилися, плити відходили одна від одної — я бачила між ними світло, сонце. Не знаю, як будинок витримав. Це просто диво».
Саме тоді, каже героїня, в ній щось змінилося.
«Я подумала: я зараз помру. І якщо вже померти, то хоч би швидко — щоб не лежати під камінням і не страждати. А потім почала згадувати все, чого не зробила у своєму житті: що не купила, куди не поїхала. І пообіцяла собі: якщо виживу — більше нічого не відкладатиму».
Загиблі поруч
Героїня особисто знає про п'ятьох загиблих мешканців Волновахи.
«Одна жінка загинула від осколків у центрі міста ще на початку вторгнення.
Літній чоловік їхав на велосипеді, коли у двір прилетіла бомба. Сховатися він не встиг і загинув від уламків — приблизно за два метри від багатоквартирного будинку. Через сильні обстріли тіло пролежало там до наступного ранку, люди лише накрили його простирадлом. Вранці його перенесли за будинок і поховали. Ввечері прийшла його дружина й питала, чи не бачили її чоловіка.
Неподалік від нашого будинку, на дорозі через балку, стояла перекинута розбита машина. Тіло водія пролежало в ній близько трьох тижнів.
Ще одна жінка не могла ходити та під час боїв залишалася лежати у своєму ліжку у квартирі. Родичів, які б про неї подбали, поруч не було, тож доглядала за нею сусідка. Коли обстріли посилилися, ходити до неї стало неможливо. Жінка лежала в квартирі без вікон, укрита ковдрами. Сусіди хотіли перенести її в підвал, але було запізно — вона переохолодилася й померла.
Чоловік, який ховався від обстрілів у підвалі багатоповерхівки, коли стало тихіше, пішов провідати свою літню маму в приватному секторі. Він знайшов її мертвою в кріслі — її поранило уламками. Поховати маму він не мав змоги».
Загиблих, за словами героїні, ховали там, де могли, нашвидкуруч і без жодних позначок. Пізніше частину тіл перепоховували, але для цього родичам треба було самим повідомляти, де закопана людина.
Окупація
Коли місто окупували російські війська, героїня переїхала до родичів, які жили в одному з сіл Волноваського району. Там вона пробула близько півтора місяця. Згодом на кілька тижнів повернулася у рідне місто.
Її квартира, за її словами, вціліла: вибило вікна, зруйнувало засклений балкон — від нього лишилася тільки підлога.
Коли вона вперше після боїв пройшлася містом, побачене її вразило: «Усе розтрощене, розвалене. Відчуття було, ніби я у фільмі після апокаліпсису. Зруйновані та знищені школи... Храм біля будинку №25 на вулиці Менделєєва згорів. Хто його підпалив, я не знаю: тоді йшли сильні обстріли, всі сиділи в укриттях. Але, на влучання бомби це не було схоже — храм не був розтрощений, а саме згорів».
Гуманітарка «для пропаганди.
Гуманітарну допомогу, за словами героїні, привозили в центр міста. Для багатьох людей, особливо літніх чи з інвалідністю, дійти туди й донести важкі коробки було нереально.
«Тобто вони це не для людей робили, а щоб сфотографувати для своєї пропаганди, що от ми такі визволителі, приїхали людям їжу якусь дати... Після того як знищили їхнє місто», — каже вона.
Кілька разів вона сама ходила на роздачу. Давали консерви, трохи мила, прального порошку, зубні щітки, деякі ліки, а також плівку — нею багато хто затягував вибиті вікна.
Правила й поведінка військових
Після окупації діяла заборона вмикати світло — свічки чи ліхтарики — після певної години, а вночі — комендантська година: не можна було ходити вулицями й світити ліхтариками.
За словами героїні, російські військові дуже часто грабували порожні квартири: «Думаю, з більшості квартир, де вони були, вони щось виносили».
В їхньому під'їзді кілька днів жили військові — мешканцям було страшно, що через це в будинок «щось прилетить».
Одного ранку в підвал спустився російський солдат і попросив у сусідки хліба. Перелякана, вона пішла по хліб, а він — за нею. Героїня саме намащувала обличчя кремом, бо від холоду лущилася шкіра. Солдат почав до неї чіплятися. Інші люди в підвалі намагалися його вгамувати, і зрештою він пішов.
«Мені було дуже страшно, бо я розуміла: якби йому захотілося, він міг зробити тоді що завгодно... Навіть якби хтось спробував за мене заступитися, ніхто нічого б не зробив. У нього була зброя».
Інший випадок стався з нею під час перебування у селі:
«Під час складання списків на гуманітарку виникла суперечка між мешканцями та «новою владою». Один із військових почав стріляти з автомата в повітря. Я вважаю, що це ненормально. Люди злилися не просто так, була реальна причина. Це насильство».
Тиск на тих, хто лишився
За словами героїні, від людей, які працювали в поліції чи подібних структурах і залишилися в окупації, вимагали обирати: «Або працюєш з нами, або сидиш у тюрьмі».
Вона знає одного колишнього поліціянта, який не виїхав. Коли вона проходила фільтрацію, бачила, як його вивели звідти в наручниках. Пізніше вона бачила його на фото в місті й припускає, що він погодився працювати на окупаційну владу.
Фільтрація
Виїжджати героїня вирішила тому, що ніколи не хотіла жити в росії, а також бачила, що за роки окупації сталося з Донецьком, Докучаєвськом та іншими містами, які були окуповані з 2014: «Там немає нормального життя, немає ніякого розвитку».
Перед виїздом вона поїхала на фільтрацію в Бугас. Без довідки про її проходження, за словами героїні, з окупації виїхати було майже неможливо: її могли вимагати на блокпостах, а перевізники без неї людей брали рідко.
«На пункті було дуже багато людей. Кожен записувався в чергу й отримував номер; дехто чекав по кілька тижнів. Коли черга доходила, викликали по чотири-п'ять людей. У них забирали телефони й документи, фотографували. Наприкінці видавали маленький папірець із печаткою та підписом — підтвердження, що фільтрацію пройдено».
Три дні під блокпостом
Перевізника героїня, як і багато хто тоді, знайшла в Telegram-групі. Невеликий мікроавтобус забрав її рано-вранці. Їхали через Запоріжжя.
Дорога, яка мала б зайняти кілька годин, тривала три дні — через величезні черги на пункті пропуску.
«Люди робили собі якісь тенти, бо нічого не було — ні тіні, ні дерев. Туалету не було, ходили в кущі. Все смерділо. Вдень пекло сонце, а вночі було дуже холодно. Це було справжнє пекло».
Ці три дні вона спала в машині. Водій, за її словами, винаймав неподалік житло для літніх пасажирів і тих, кому було важко ночувати в автівці.
Точної суми за виїзд вона не пам'ятає, але каже, що заплатила менше, ніж просили деякі інші перевізники.
Футболка, що пахне домом
З дому героїня взяла футболку, яку тепер не носить і не пере.
«Вона пахне моєю шафою, моєю квартирою. Я загалом добре вмію абстрагуватися, не накручую себе. Але одного разу я дістала її, вдихнула — і на мене нахлинули спогади з дому. Я сиділа й плакала з цією футболкою. Тепер вона лежить запакована в пакеті, і я її не чіпаю».
У Волновасі залишився її песик, якого вона залишила на родичів. Рідних вона не бачила понад чотири роки.
«Собаці вже 12 років. Думаю, я не встигну приїхати, поки це все скінчиться. Я взяла його маленьким, годувала з пляшечки — він для мене як молодший брат. І в мене таке відчуття, ніби я його кинула. Але взяти його з собою я не могла: він великий, а дорога була нереально важка».
Чому вона не повертається
Сьогодні героїня живе за кордоном. Каже, що з радістю поїхала б додому в гості, але це небезпечно: потрапити на тимчасово окуповану територію можна лише через росію.
«Мало що вони на тебе повісять. Я кілька років прожила в Європі — приїду, а мене вирішать посадити як шпигунку. Це дуже ймовірно».
Її знайома, яка давно живе в Європі, ще до великої війни поїхала подивитися Санкт-Петербург — і два дні провела під вартою, бо її запідозрили у шпигунстві.
Повертатися жити героїня не планує: за кордоном у неї вже є робота, друзі, наречений і навіть власне житло.
За кордоном вона свідомо перейшла на українську: більшість часу спілкується англійською й помітила, що почала забувати російські слова.
«Краще нехай постраждає російська, ніж українська».
Що має знати історія
На запитання, що з того періоду обов'язково має бути задокументовано, героїня відповіла:
«Найважливіше — що це росія вторглася, що це росія напала. І всі ці жертви на совісті всіх росіян та в першу чергу — на російських військових. Те, що вони стріляли по цивільних будинках і по цивільних людях».
Цей матеріал став можливим за підтримки програми “Голоси України” / SAFE, що координується Європейським центром свободи преси та медіа спільно з Лабораторією журналістики суспільного інтересу. “Голоси України” / SAFE реалізується в рамках ініціативи Ганни Арендт за підтримки Федерального міністерства закордонних справ Німеччини. Програма не впливає на редакційну політику, а даний матеріал містить виключно погляди та інформацію, отриману редакцією.
