У Волновасі вже багато років працює Територіальний центр для людей пенсійного віку, які залишились на самоті. Журналісти Волноваха.City більше дізналися про роботу Терцентру та познайомились з шістьма волноваськими пенсіонерами, якими вони опікуються.
Через проблеми зі здоров'ям, людям старшого віку з роками стає все складніше доглядати за собою, купувати продукти та ліки, оплачувати комунальні послуги, готувати, прибирати, прати, тощо. Тому самотнім людям всі ці послуги надають працівники центру.
Територіальний центр здійснює соціальне обслуговування та надання соціальних послуг громадянам, які перебувають у складних життєвих обставинах і потребують сторонньої допомоги, за місцем проживання у 39 населених пунктах Волноваського району. Кількість самотніх громадян, які знаходяться на обслуговуванні у Терцентрі, станом на 1 лютого 2020 року - 870 осіб. З ними працюють 79 співробітників центру, відвідуючи кожного двічі на тиждень. Є і люди лежачі, до яких фахівці приходять кожного дня, щоб пригодувати їжу та доглянути їх.
Лариса Готовенко
Мені в цьому році буде 69 років. Я на пенсії, тому в мене є багато часу на спілкування. Зараз ми живемо вдвох з сестричкою. Не краще, але й не гірше за інших — наскільки дозволяє пенсія. На їжу якось вистачає, щодо комуналки, в нас є субсидія. Але дозволити собі купити нові речі я не можу.
Я сама з Харкова, більшу частину життя працювала на заводі у відділі автоматизованих систем управління, але після скорочення, пішла в Харківський інститут льотчиків у відділ комп'ютеризації навчального процесу. На пенсії я також продовжувала працювати, як могла.
Всяке в житті бувало. Пам'ятаю, як у 2011 році, на День святого Валентина, я вже готувалася лягати спати. Під балконом моєї Харківської квартири на третьому поверсі метушилися та кричали люди. Скоро мені постукали сусіди і розповіли, що наді мною палає квартира. Я почала збирати сумку з речами та документами. Невдовзі до мене у квартиру зайшли пожежники в масках та розповіли, що у моїх сусідів зверху вже таке сильне полум'я, що й вікна повилітали. Тоді вони мені вимкнули газ та світло та й вивели мене з дому, бо через дим неможливо було самостійно вийти. Коли вже запалав дах, я почала допомагати пожежникам тушити полум'я своїми порадами. Я думала, що вони зараз все потушать, я зайду додому та й ляжу вже нарешті спати. Але мені не вдалося — тушили так сильно, що аж залили всю мою квартиру. Наступного дня довелося зібрати речі та поїхати до рідної сестри, яка в Харкові.
Сюди приїхала допомогти двоюрідній сестрі — купити якихось продуктів на зиму, попрати штори, тощо. Але я дуже сильно впала та два місяці не могла навіть встати з ліжка. Зараз я хоч якось, потихеньку починаю ходити по квартирі. Якби не Сашко (соціальний працівник Терцентра), я не знаю що б ми робили. Якщо була б молодша — розцілувала б! Що не попросимо, все робить — і мусор виносить, і на ринок ходить, і щось відремонтувати може. Все стараємося купляти подешевше. Хоча буває так хочеться свининки, хоч дві відбивні зробити для нас з сестрою. Виявляється, що свинина зараз дуже дорога. Ото просимо Сашка купити тоненький маленький шматочок — хоч душу відвести.
Валентина Дубровська
Що тут розповідати… Маленьке в мене життя. Закінчила Волноваську 2 школу, пішла працювати, весь час працювала на телеграфі — телеграфісткою. Любила котів та песиків — постійно в мене були якісь тваринки. А в цьому році мені 70 буде. Зараз тварин не тримаю та на вулицю майже не виходжу, бо мені постійно треба за щось триматися. Купити щось поїсти — ціле діло, а я щодо цього любителька. Люблю ковбаску, рибку — хоча не можу собі дозволити, бо дуже дорого. Іноді беремо з сестрою курятину, але не саму курятину, а ніжки, крильця — що дешевше.
В мене був рідний братик, який працював лікарем в Донецьку, але його не стало, залишилася сама. Племінниця є, але на жаль я не знаю де вона, бо зараз з нею зовсім немає зв'язку.
Якщо говорити про мій день, то люблю дивитись телевізор та читати книжки. Книжок читаю багато - 12 чи більше книг за місяць. Так і живемо.
Наталія Шаповалова
Мені 95 рочків. Я народилася у Сибіру, як війна скінчилася. Це були дуже холодні й голодні часи. Батьки в мене не грамотні, сім'я багатодітна. Я восьма, наймолодшенька.
Після 10 класів пішла працювати у відділення Держбанку. Спочатку працювала на машинці, потім бухгалтером, а потім мені відділенням поручили керувати, а я це кинула — у війну поїхала вчитися. Я дуже хімію любила, навчалась на 5 років в інституті на факультеті хімії. У 49 році я поїхала в Сибір, у Черемково, там був Танковий завод. Я там рік працювала завідувачкою хімічної лабораторії. Там і вийшла заміж. Мені на той момент було 25 років. Доки чоловік закінчував навчання, я працювала в університеті на факультеті фізико-хімії. Потім ми переїхали до Омська. Він працював на Залізниці, а я старшим технологом цеху гальванічного покриття на заводі з виготовлення моторів для літаків. Я там багато що робила: кадміювання, цинкування, міднення, сріблення, біхроматна оксидація, крила алюмінієві покривали спеціальним розчином, після якого вони покриваються тоненькою золотою плівкою. А потім ми захотіли подивитись як ростуть яблуні та у 60 році поїхали у Покровськ. Там я організувала хімічну лабораторію та робила аналізи для енергодільниці.
У 62 році ми переїхали до Волновахи. Тоді в нашому місті лише розпочалася електрифікація. Тоді до Волновахи йшло вагонами багато електрообладнання. Я ці вагони краном розвантажувала та здавала під монтаж, а потім під експлуатацію.
У 85 році я пішла на пенсію. Ось і все життя. Залишилась тут сама. Але є в мене двоє синочків — одному 70, другому 65. Живуть в Донецьку, але приїздять дуже рідко та ненадовго. А зі здоров'ям вже зовсім погано стало.
З дому я вже не виходжу. Коли тепло, “гуляю” на балконі. Знайомих, друзів в мене вже немає — всі пішли. Сильно не вистачає звичайного людського спілкування. Сусіди в гості не приходять — немає зараз такого, щоб один до одного в гості приходили, а я така, що не люблю нав'язуватися. Добре, що хоч Терцентр допомагає. З 2015 року — вони мої ноги, руки та очі.
Федоренко Марія
Мені 93 роки. В минулому я бухгалтер. А на старість все дуже погано стало - ні читати ні писати вже не можу, бо нічого не бачу. Все працівники Терцентру допомагають: у лікарню супроводжують, все приносять, їсти варять. Дякую, що вони є поруч, не хочу вмирати на самоті.
Моє життя пройшло ніби за мить. В родині нас було п'ятеро — я найстарша. У 41 році я закінчила 7 класів. Я здала документи в Мар'їнський педагогічний технікум. Почалася війна, батька забрали на фронт, а мати тоді овдовіла та сама з нами лишилась. У сорок третьому році у Волновасі була така організація, як “Трудові резерви” - вербовий забирав молодь з колгоспу на Донецький військовий завод. Я поїхала. Ми там були голодні, холодні, нам водичку давали. Ми там спеціальною сумішшю набували міни для фронту. Жили ми у гуртожитку. Пам'ятаю, як одного ранку до нас прийшов чоловік, який нас будив, та й каже: “Подйом, дівчатка. Сьогодні хто куди хоче. Сьогодні скінчилась війна!”. Ви уявляєте? І тоді я поїхала додому, влаштувалася у колгосп, почала заочно навчатись в Маріуполі. А у колгоспі попрацювала літо і мене завідувачкою клубу в сорок сьомому році у Чичеріному поставили. Я тоді дуже активна була. Сама любила брати участь у театральних постановках та концертах з вчителями.
У п'ятдесятому році я стала депутатом і секретарем сільради, і Голову заміщала. А у п'ятдесят сьомому році почалася циліна і я поїхала на циліну. Мені тоді було майже 20 років. Пройшла курси бухгалтерів та нормувальників. Працювала спочатку нормувальником на елеваторі, потім заступником бухгалтера, а потім стала головним бухгалтером. Так і прожила — робочого стажу в мене 68 років.
З моїм майбутнім чоловіком ми жили в будинках навпроти, разом школу закінчували — я його навіть дражнила. У 43 році його на фронт забрали й в сорок сьомому він демобілізувався. А я якраз зав клуба тоді була — активна та красива. У сорок восьмому році ми почали дружити. В нас була любов. Поженилися і прожили разом душа в душу, 39 років. А вже 32 роки — я сама, вдова.
Ці 32 роки живу у Волновасі. Всі члени моєї родини пішли, одна сестричка, якій зараз 86 років ще жива залишилась. В мене є синочок в Донецьку, йому зараз шістдесят шостий рік — два інсульти переніс, зараз мене і не пам'ятає. Таке в мене горе. Але я намагаюсь жити далі — іноді з паличкою можу сама в аптеку сходити. Молода була — дуже сильно любила життя, танцювала, а тепер… Добре, що ще є сусідка в будинку навпроти, якій 80 років, з якою можна чаю попити та поспілкуватись. Знаєте, зрідка ще ходжу на зустрічі ветеранів у Терцентрі, де ми також п'ємо чай та співаємо пісні під баян.
Ніна та Анатолій Полухіни
Ніна Полухіна: “Мені 84 роки, чоловікові - 88. 63 роки прожили дуже добре та щасливо. Ніколи в житті не сварилися.
А познайомились ми тому, що поряд з моїм будинком мешкала його сестра. Коли він до сестри приїхав з армії у відпустку, вона його вирішила зі мною познайомити. Ось я вийшла з хвіртки та пішла в інший бік, у сторону центру. Він вийшов і побачив мене тільки зі спини. Пізніше прийшов до мене у двір, щоб розглянути. Я в нього запитала ким він працює. А він відповів, що тесляр. А я сиджу та думаю — оце справжній чоловік! Ну а що — так і вийшло. Він за життя все побудував: будинок, вікна, двері… Все думаю, що моя мама, яка рано пішла з життя, прислала мені такого чоловіка.
Головне — я була не ревнива жінка. Коли мені казали, що чоловік ото-то, я в це не вірила. Три роки він працював у Німеччині, я була вдома з донькою. Все що він заробляв — витрачав на мене, бо кохав. Для себе нічого не купляв, а мені — три шуби, чобітки з Берліна, туфлі білі, костюмчики, сукні та навіть білизну.
Знайшлись “добрі люди” - написали йому листа, в якому розповіли, що нібито я знайшла собі когось іншого та з ним живу. Він дуже перелякався, сказав начальнику, той його якось заспокоїв та попросив не вірити. Я коли читала той лист — сміялася.
Коли мій чоловік приїхав у відпустку, ми пішли в баню, де працювала його сестра. Вийшов якийсь мужчина з бані, а сестра сказала, що нібито це мій новий кавалер. А я його навіть не знала. Добре, що мій чоловік тоді не повірив у брехню, а міг би й повірити, могли б і розійтися”.
Анатолій Полухін: “Я сам з Єнакієвого. Приїхав сюди до сестри у відпустку і побачив, яка тут гарна дівчина ходить — це було коханням з першого погляду. Познайомились, а наступного разу коли приїхав, вже розписалися.
В житті багато мандрував та багато заробляв. Коли тут люди заробляли по 900 рублів на рік, я у Шпіцбергені бувало заробив 3650. Залишилось лише згадувати те життя.
Зараз в нас є донечка, яка мешкає в Харкові. Влітку приїжджала, разом з онуком - прибирались надворі. А тут в нас нікого немає. А ми з будинку не виходимо, бо вже старенькі. Дякуємо, що Терцентр допомагає".
