Вони подолали рак. І власним прикладом доводять: хвороба – не вирок. Учасниці “Волноваського центру соціально-психологічної підтримки для жінок, які перенесли рак молочної залози" своїми історіями надихають й інших бути сильними та не здаватися. Журналістка Волноваха.City Анастасія Харіна записала їх розповіді та більше дізналася про роботу Центру.
“Центр соціально-психологічної підтримки для жінок, які перенесли рак молочної залози" з’явився у Волновасі у 2020 році при підтримці Українського Жіночого Фонду. Його створили ГО “Дивись серцем” спільно з членкинями групи самодопомоги "Турбота", які згодом заснували ГО “Платформа активності”.
“Рак молочної залози — найпоширеніше онкологічне захворювання серед жінок. Цей діагноз встановлюють 15 тисячам українок щорічно. Всі учасниці нашого Центру різні, але всіх їх об’єднує одне — ніхто з них не був готовий почути три страшні літери, які перевернуть їх життя догори дриґом. Неможливо бути готовим до того, що тобі чи твоїй близькій людині поставлять страшний діагноз “рак”. Я сама зіштовхнулася з цією хворобою та не по чутках знаю як іноді буває складно приймати нову себе та своє тіло. Так виникла ідея об’єднання жінок, які перенесли тяжкі захворювання в команду однодумців, які можуть зрозуміти твої проблеми та підтримати тебе у складний час”, - говорить голова ГО “Платформа активності” Людмила Ветошко.
Пані Людмила з донькою
Приміщення для створення такого Центру громадській організації виділила Військово-цивільна адміністрація міста Волноваха.
“Влада йде на зустріч до соціально важливих ініціатив і це не може не тішити. Після того, як ВЦА міста Волноваха надали нам приміщення, завдяки грантовій підтримці від УЖФ, ми зробили ремонт та тепер тут проводимо різноманітні заходи. Разом з іншими жінками ми працюємо з нашими страхами та світосприйняттям, вчимося заново любити себе та насолоджуватися життям, як воно є. Ми вже провели три тематичних тренінги та відвідали 8 консультацій з психологом. Також в рамках цього проєкту спільно з ВЦА ми провели адвокаційну кампанію спрямовану на часткову компенсацію ліків, які дуже дорого коштують та життєво необхідні жінкам, які знаходяться у так званій “ремісії”. Завдяки чому вже три людини з нашої групи в цьому році отримали компенсацію у розмірі 5 000 грн на ліки. Наступного року таку допомогу отримають ще 4 жінки. Ми дуже вдячні за таку гарну підтримку. На сьогодні наш Центр налічує 20 учасниць, але ми будемо дуже раді всім, хто захоче до нас приєднатися. Ми стали однією великою родиною — навіть плануємо святкувати Новий Рік разом. Зустрічі групи самодопомоги проходять один раз на тиждень, щосуботи о 17.00 за адресою: Волноваха, вул. Центральна, 11-А. Наш офіс знаходиться на другому поверсі, праворуч від сходів. За всіма питаннями можна звертатися до мене у Facebook,” - розповіла пані Людмила.
“Відчуття підтримки близьких людей допомогло мені не опускати рук та витримати всі випробування“
Мені вдалося поспілкуватися з двома учасницями Центру одразу після зустрічі групи самодопомоги. Переді мною сиділи сміливі, сильні та впевнені у собі жінки. Під час спілкування вони ділилися своїми думками та спогадами, доповнюючи одна-одну. Жінки вважають, що приховувати свій діагноз не має сенсу, більш того, своїми історіями вони хочуть надихнути інших істинно цінувати своє життя та більше уваги приділяти своєму здоров’ю.
Учасниця Центру Ірина Лях дізналася про свій діагноз у 2019 році.
“Я сама помітила затвердіння в області грудної клітини та одразу поїхала до лікарні. Зробили аналізи. Результати біопсії виявилися позитивними — мені поставили діагноз Рак молочної залози. Першою реакцією на новину звісно був страх. Але відчуття підтримки близьких людей допомогло мені не опускати рук та витримати всі випробування. Лікувалася я у Маріупольському міському міжрайонному онкологічному диспансері. Нічого поганого сказати не можу про цей заклад — лікарі були хороші, одразу склали протокол лікування, все пояснили, розповіли, морально заспокоїли. Сказали, що все це зараз лікується і це не така страшна хвороба, як багатьом здається.
Після хімієтерапії мій організм сильно ослаб. Але моє лікування продовжується й зараз, під час ремісії. Лікарі не кажуть, що я повністю здорова, бо кожні три місяці я ще проходжу обстеження”, - розповідає пані Ірина.
Пані Ірина з донькою
Тетяна Літвін, що сидить поряд, доповнює слова пані Ірини:
“Лікарі не кажуть “ви вилікувалися”, вони кажуть “ви в ремісії”. Тобто ще 5-7 років після лікування, кожні три місяці, потім раз на пів року, потім раз на рік ти маєш проходити обстеження. Як мені пояснювали мої лікарі, я також у Маріупольському диспансері лікувалася, вони все вирізали, все опромінили, я пройшла хіміотерапію, ледве виповзла з тієї лікарні, а все одно маю проходити обстеження, бо навіть одна погана маленька клітиночка може призвести до повторного лікування”.
Пані Тетяна також дізналася про свою хворобу у 2019 році. Найкращим стимулом на шляху до одужання вона вважає підтримку родини.
“Вся допомога йде від родини. Адже після лікування багато речей тобі вже не можна робити, наприклад — підіймати важкі речі, переохолоджуватися, нервувати, споживати шкідливу їжу, тощо. Родина повинна огортати піклуванням, ніби ковдрою. Я пам’ятаю, що мені було не так страшно самій прийняти діагноз, як розповісти про це рідним: чоловіку, сестрі, матусі, сину… Бо тоді я думала про те, як буде боляче люблячим людям втратити мене. Завдяки родині я знайшла в собі сили боротися за життя та відкритися світові” - говорить пані Тетяна.
Пані Тетяна
Пані Ірина підтримує подругу та додає: “Коли вже випало волосся, дуже складно щось приховати. Але операція та хімієтерапія — це не найскладніше. Після цього починається відновний процес, який потребує сил, дисципліни та фінансів. На підтримку здоров’я та на ліки витрачається велика частина родинного бюджету. Ось мені, наприклад, кожні три місяці потрібно робити уколи. Один з таких вартує 6 500 грн. А на таблетки щомісяця уходить мінімум по 500 грн. Деякі ліки звісно виділяє держава, але їх не вистачає для всіх”.
Хвороба поділила життя на “до” та “після”
Пані Тетяна зізнається, що коли вона лежала у лікарні, в неї не було часу та сил ставити нові життєві цілі або навіть думати про те, яким буде життя після хвороби.
“Я була як той ломовий кінь — бігала по кабінетах, виконуючи рекомендації лікарів. Так, що в мене там? Аналізи, аналізи, аналізи…Що після аналізів? Хімія, хімія, хімія… Після хімії знову аналізи. З радіології потім просто виповзаєш… Я після радіології три місяці відновлювалася. Вени стали майже чорного кольору”, - говорить пані Тетяна.
Пані Ірина також доповнює: “Кров в мене беруть зараз, а замість крові ніби піна…” Також жінка додає, що до себе обов’язково потрібно прислуховуватися та не жаліти часу на обстеження.
“Я раніше ніколи навіть не могла подумати, що колись стикнуся з такою хворобою. Але після такого досвіду я напевно більше вже нічого не боюся. А ще хочу додати, що після хвороби я почала більше піклуватися про себе. Адже раніше я витрачала на роботі всі сили — як кажуть, працювала на знос. Приходила втомлена після роботи, починала займатися хатніми справами — все мене дратувало. То зараз вже по іншому на ці речі дивлюся — якщо я втомилася, краще перенесу щось на завтра, або взагалі нічого робити не буду. І мені зовсім не важливо як на це подивляться інші люди”, - каже Ірина Лях.
Пані Тетяна також ділиться, що, на її думку змінилося в її житті після хвороби: “Я працюю на державу. Якщо раніше я приходила додому та переймалася за кожну дрібничку, яка траплялася на роботі, то зараз все по іншому — тільки переступила поріг дому, про роботу вже зовсім не думаю. Раніше я так про себе не дбала. Для мене зараз важливіше мій здоровий психоемоційний стан. Стала набагато спокійніше сприймати все, що відбувається навколо. Багато речей, які хтось називає “проблемами” для мене просто дрібниці”.
За словами жінок, бувають такі випадки, коли чоловік покидає жінку через її діагноз.
“В нашому випадку, я вважаю, що нам з Тетяною пощастило. Наші родини огорнули нас своєю підтримкою та піклуванням. Ти розумієш, що поряд з тобою зараз залишилися тільки кращі люди. Ті, хто у важкий момент відвернулися — дали мені зрозуміти, що вони просто не потрібні в моєму житті. Але хочу зазначити, що навколо багато гарних людей, які допомагали як могли, приємна та не менш важлива навіть моральна підтримка. Я вдячна всім цим людям. У боротьбі з хворобою мені допомагали навіть вчителі — в мене донька навчається у Волноваській ЗОШ №5. Це дуже приємно”, - розповідає пані Ірина.
Тетяна Літвін погоджуючись з кожним словом подруги, додає: “Ті, хто колись голосніше за всіх кричали про дружбу у скрутний час відвернулися. А потім я дізналася, що ніби-то перестали комунікувати зі мною через якийсь-там страх. Ну я ж, вибачте, не в комі, я ж можу спілкуватися — чого боятися? Я не розумію цього. Адже в такі моменти життя дуже важливо відчувати підтримку та розуміти, що ти потрібна. За таку підтримку хочу подякувати своїм рідним, всім небайдужим людям та колегам зі Станції Волноваха”.
Пані Ірина зізнається, що їй ставало легше на душі від того, що вона ділилася з іншими людьми своєю історією.
“Люди повинні розуміти, що пухлинні патології — це не десь там. Захворіти може кожен, незалежно від віку та статі. І мені дуже приємно знати, що деякі люди, дізнавшись мою історію, почали більш дбайливо ставитися до свого здоров’я, частіше їздити на обстеження та цінувати своє життя”.
Тетяна Літвін та Ірина Лях
Робота в центрі соціально-психологічної підтримки
Жінки поділилися своїми враженнями щодо їх участі у проєкті “Центр соціально-психологічної підтримки для жінок, які перенесли рак молочної залози":
“Під час лікування моральний вантаж накопичувався, а після лікування, коли ми відчули на собі всі побічні ефекти, я не знала, що робити далі. Й одного дня, на ринку, я зустріла Людмилу Ветошко — голову ГО “Платформа активності”, яка запропонувала відвідати цей Центр. А я вже запропонувала прийти сюди Ірині. Я вважаю, що такі групи потрібно створювати й іншим людям, які перенесли тяжкі захворювання. Особливо це важливо для людей, які вимушені самостійно долати всі труднощі на шляху до здорового життя. Особисто для мене наша група є джерелом наснаги та натхнення — мені стає краще від наших зустрічей”, - розповіла пані Тетяна.
“Коли я закінчила лікування, мені було складно. Все лікування протрималася огірком, а коли все скінчилося — відчула моральну важкість. Хотілося поділитися всією палітрою емоцій та відчуттів з людьми, які також проходили через ті ж самі випробування, з якими стикнулася я. Тому з кожною зустріччю в Центрі мені стає легше. Тут я відчуваю себе справжньою, знаю, що мене завжди зрозуміють, розділять зі мною мої турботи та допоможуть порадою. Бо ми всі тут однакові. Такі проєкти потрібні. Вони дійсно важливі для людей”, - підсумовує пані Ірина.
Ця публікація підготовлена в межах Проєкту “Просування прав людини та ґендерної рівності за допомогою мобілізації громад задля розширення можливостей”, що впроваджується Українським Жіночим Фондом та ООН Жінки в Україні в рамках Програми ООН із відновлення та розбудови миру, яку реалізують чотири агентства ООН: Програма розвитку ООН (ПРООН), Структура ООН з питань ґендерної рівності та розширення прав і можливостей жінок (ООН Жінки), Фонд ООН у галузі народонаселення (UNFPA) і Продовольча та сільськогосподарська організація ООН (ФАО).
Програму підтримують дванадцять міжнародних партнерів: Європейський Союз (ЄС), Європейський інвестиційний банк (ЄІБ), а також уряди Великої Британії, Данії, Канади, Нідерландів, Німеччини, Норвегії, Польщі, Швейцарії, Швеції та Японії.
