Першим прихистком для Ірини з Волновахи та її сім’ї став дніпровський шелтер “Куст”. Там жінка, перукарка за професією, з перших днів облаштувала щось на кшталт салону. Про свою історію евакуації жителька розповіла онлайн виданню “Східний варіант”.
Ірина працювала у популярному волноваському салоні краси в центрі міста. Жінка згадує Волноваху, як невеличке ошатне місто з сучасними школою та стадіоном, а вулиці вимощені плиткою.
Година на збори, якої не вистачило
– Треба їхати, – вмовляла виїжджати колега Аліна, коли почалися обстріли, але жінка знала, що у сусідньому будинку живуть її мама та сестра з інвалідністю.
Аліна їхала в обід і дала годину на збори.
– Я не зібралась, а коли ввечері зрозуміла, де залишилася, було пізно, – в той вечір перукарка з двома синами та чоловіком вперше спустилася у підвал будинку.
В підвал, де переховувалися Ірина з сім’єю приносили поранених. За деякий час забирали, а поки вони залишались в підвалі люди їх доглядали: обробляли рани і, навіть, були спроби дістати кулю ножем.
Згодом у підвал почав потрапляти газ, тож і його перекривали самостійно.
Чим інтенсивнішими були обстріли, тим більше людей збирались у підвалі. Люди ділилися їжею один з одним.
Аж раптом забігає у підвал незнайома жінка, ховається за інших жінок та дітей, а за нею – український військовий. Говорить: “Ви наші позиції здаєте? Навіщо ви це робите?”. Стало страшно. Всі розуміли, що у місті без зв’язку все одно існують якісь наводчики. Але виявилось, жінка знімала, як руйнується її квартира. Ірина дивується, як це їй вдалося, адже всі боялися покидати підвал.
З'явився у підвалі і місцевий з алкозалежністю, на ім'я Сашка. Він зі зруйнованих магазинів виносив спиртні напої. Вийде зранку покурити – тягне за собою ящик пива.
Люди в підвалі мусили ставити ультиматум, щоб з алкоголем у підвалі його не бачили. Сашка не розгубився. Зник на деякий час, а коли з’явився то повідомив: “Значить так. Не думайте, що ви тут будете сидіти у теплі, а я буду як заєць тремтіти від страху. Я сказав, що тут наводчики та розвернув дуло танку на вас”. На щастя це були пусті погрози.
“Я можу вас вивезти. Тільки якщо нема сумок"
У підвал, де переховувалася Ірина разом з сім'єю часто зазирали українські військові. Вони допомагали з їжею. Приносили цукерки, поїли всіх гарячим чаєм. Повторювали одне й те саме: “Тримайтеся, ми стоятимемо тут до останнього".
Ірина з молодшим сином
– Востаннє прийшли та побачили мого сина Ярослава, - згадує Ірина. - Спитали, чи є ще діти. Була ще одна жінка з дитиною з інвалідністю. Військовий піднявся на сходинки, з кимось поговорив і сказав: “Я можу вас вивезти. Тільки якщо нема сумок".
Евакуювати маму Ірина разом з сестрою не вдалося. “Працює снайпер”, - пояснили військові. Востаннє жінка бачила рідних, коли допомагала дістатися їм до підвалу їх будинку.
– Ми бігли в бруді по коліно, обстріли не припинялися, - згадує Ірина евакуацію. - Мені здається, вони бачили, що зараз летить не в наш бік, тому можна проїхати, – говорить Ірина. – На першому пункті по дорозі військові поділилися хлібом. Ми цю буханку розділили й кожну крихту зберегли. Хлопець, що роздавав хліб, кричав: “Волноваха буде Україною! Слава Україні!”.
Відкриття “штабного” салону
Після запису “перукарка" в анкеті переселенця, керівники і волонтери дніпровського шелтера вирішили відкривати у себе “штабний салон". Першим клієнтом Іри після війни став засновник штабу, який потім і дав команду виділити у готелі окремий номер під “перукарню". Але стригла у ній Іра не сама. У Дніпрі жінка випадково зустрілася з тією самою Аліною. Стрижка у їхньому салоні коштувала дешево – 50, 60 гривень.
У "штабному" салоні
У штабі перукаркам подарували робочий телефон, через який вони записували волонтерів і переселенців. Коли в інстаграмі дніпровського проєкту “Куст" розповіли цю історію, приходити почали звичайні дніпряни. Поки мама стригла, її старший син Артем допомагав в штабі на кухні.
Зараз Іра у Вінниці, у гуртожитку. На цей раз вона вже зібралася за годину. Сусіди по Волновасі запропонували їхати будувати нове життя разом, а разом не так страшно. Ірина зізнається, що мріє жити у невеличкому місті, яке буде схоже на Волноваху.
Жінка знайшла роботу перукаркою у вінницькому підземному переході й у перший же день наварила борщу на весь гуртожиток. У голові слова військових: “Триматися і стояти до останнього”.
