Інесса Ян-Косьміна вперше зустрілася з російською агресією у 2014 році, коли окупанти напали на її рідне місто — Докучаєвськ. Тоді вона виїхала з тимчасово окупованої території до Новотроїцька. У 2022 їй знову довелося втікати від “руського миру”, але на цей раз до Південної Кореї та ще й з маленьким сином… Про свій шлях жінка розповіла для ГО “Активна громада”.
“Ми були у коридорі три дні”
24 лютого Інесса прокинулася від голосних вибухів.
“У Новотроїцьку я жила вздовж лінії фронту. Там періодично пострілювали, тож я до тих звуків звикла, як би страшно то не було. Я знаю, як прилітають “гради”, тож не сплутаю це ні з чим. А ось у Волновасі такого раніше не чули. Тому місцеві дуже злякалися. О 5 ранку мені написала колега з Волновахи. Колега пише: “Інесо, в нас стріляють. Тут різні спалахи. Я збираю валізи, сідай в авто, бери Давида і їдь з нами в Запоріжжя”. А я їй відповіла: “Катю, почекай, хто знає, що ще там буде? А там ще й стріляють. Лячно з дитиною їхати трасою, там бомблять”.
Я одразу почала новини читати. Тоді дізналась, що путін вигадав якусь спецоперацію. Від блогерів, друзів, знайомих з інших міст я дізналася, що це не тільки в нас. Це не тільки Волноваха, Новотроїцьке, це вся Україна. Спочатку я не вірила, що це може бути повномасштабна війна. Коли по всій країні зранку прокинулися люди від бомбардувань. Напевно, я й досі це не усвідомлюю. Частина мене щиро бажає перемоги й слідкує за новинами, розуміє, що відбувається. А інша частина — досі не хоче сприймати цю реальність. Як таке може бути у 2022 році, в нормальному, цивілізованому світі? Як у 2014 році я не розуміла, що відбувається для чого це все, так і зараз. Але маємо, те що маємо”, - каже Інесса.
Будинок у Новотроїцькому
Жінка хотіла довше залишитися вдома і виїжджати тільки “якщо стане гаряче”.
“25 лютого я поїхала до Волновахи, аби зняти готівку. Я ще заїхала на роботу, забрала трудову книжку. Не знаю, чим я тоді керувалась та нащо мені потрібно була ця трудова книжка, але я її забрала. Звідти додому в Новотроїцьке я повернулась о 12-й годині. І через півтори-дві години по Волновасі почали сильно гатити російські війська.
Ми були у коридорі три дні. Новотроїцьке обстріляли “градами” зі сторони Докучаєвська. Влучили в газову трубу та тепломережу. В нас вже не було води, частково світла, інколи – зв'язку. Мої родичі дуже переймалися за мене і запросили нас до себе закордон” - розповіла жінка.
“Дізнавались про те, що впала ракета, коли вона вже впала”
Інессу з сином запросили “пересидіти” обстріли їх знайомі до свого напівпідвального кафе у Новотроїцьку.
“Тоді ще було світло. Ми мали нормальні умови, у діточок навіть була підлога з підігрівом. Нас було 50 людей під п’ятиповерхівкою. Ми майже не виходили на вулицю через постійні обстріли”, - поділилась Інесса.
В таких умовах під гатінням градів вони провели тиждень.
“Волновахи на той час вже не було. 1 березня Новотроїцьке знову обстріляли. Ближче до ночі нам відключили світло. Я вже тоді сиділа і думала: а що далі? Тобто дорослі окей – якось протримаються. А що робити дітям? Як мені дитині пояснити, що ми не можемо поїсти приготувати?
У Новотроїцькому
Потім відключили мобільний інтернет. Тоді мені зателефонував хрещений мого сина Давида з Дніпра. Він військовий і жорстко мені сказав: “Чого ти чекаєш? Зараз світло відключили, завтра не буде ще чогось, газу немає, опалення немає, чого ти чекаєш? Коли ви будете на багатті їжу готувати? Завтра ж виїжджайте в Дніпро”. Я така людина, що сама б не зателефонувала. Та це дуже лячно було виїжджати в нікуди. Їхати просто навмання, тим паче з дітьми.
Вночі були потужні обстріли. Було таке враження, що вранці я вийду на вулицю і просто не буде нічого. Я вже тоді злякалася за життя дитини. І 2 березня ми побігли за машиною, в нас не дуже було багато палива, ми не знали, чи ми доїдемо взагалі. Сусід, що виїхав, залишив нам ключі. У нього в гаражі була машина. Він сказав: “Робіть що хочете, якщо треба буде – беріть”. Ми злили собі паливо.
Ми були готові до виїзду. Бабуся наша одягала Давида в тому кафе, а я була на вулиці біля машини. Тоді через декілька домівок від нас літак скинув ракету. Такого я ще ніколи не чула. Звісно, дитина дуже злякалася. Від вибуху посипалися вікна. Ми забігли до приміщення. Чоловіки говорили: “Або зараз, або можливо й ніколи”.
2 березня ми виїхали на Ольгинку – це був наступний населений пункт. Там були вуличні бої. Стріляли з автоматів, щось літало, свистіло над головою. Звісно, в нас істерика, діти плачуть, молимось, хрестимося.
Я зав‘язала на вікно білий рушничок. Їхали позаду нашого друга, який був жителем Ольгинки та добре знав це село. Він звернув з головної дороги, де стріляли через село. Так ми виїхали. Дякувати Богу з нами нічого не сталось.
Дорогою на Благодатне, Володимирівку було тихо. В Дніпрі на нас чекав хрещений Давида. Його колега згодився надати нам свою квартиру безоплатно. На стільки, на скільки треба залишитися. Ми жили там певний час”, - розповіла жінка.
У Польщі
Оскільки Інесса етнічна кореянка, вона вирішила евакуюватися до Кореї. До того ж там на них чекали родичі.
“В одній групі я з’ясувала, що візу можна отримати в Польщі, Словаччині чи Румунії. Тому я взяла квитки до Варшави. Тоді лише одним автобус на день їздив, і черги були колосальні. Він був аж на 10 березня. Чоловік вивіз нас на автостанцію, ми попрощалися, поплакали та поїхали в нікуди...
Спочатку ми приїхали до Польщі. Через блогерів та всілякі телеграм-канали знайшла контакти волонтерської організації “Український дім”, зателефонувала туди, сказала, що нікуди йти, чи можна десь залишитися? Згодом мені зателефонувала жінка і каже: “Інесо, добрий день, мене звати Магдалена, я волонтер “Українського дому”, я вчитель російської мови в польському університеті. Хотіла б вам запропонувати залишитися у мене на тиждень, ви не проти?” Авжеж, я зраділа і погодилась”, - поділилась Інесса.
У Польщі вони з сином провели три тижні.
“Кожен з людей, яких я зустріла в Польщі, настільки був готовий допомагати, настільки щиро співчував. Усі виходили на мітинги на підтримку України. Ми з Давидом також виходили на мітинг, коли був міжнародний марафон. Йому дуже сподобалося, всі з жовто-блакитними прапорами”, - каже Інесса.
У Кореї
Отримати візу, знайти нотаріуса та перекладача, Інессі допомогла родина, яка їх “приютила” у Польщі. А їх переїзд супроводжували корейські журналісти.
“Нам довелось надати коментарі корейським журналістам. Наша родина погодилась впустити їх в будинок, розповісти історію. Вони супроводжували нас до аеропорту. Переліт був нормальний. Дитина почувала себе спокійно. А в аеропорту зустрів дядько і вже інші корейські журналісти, які мали дознімати цей репортаж.
Приїхали до родичів, зустріли всіх з роботи. Прийшли брати й сестри, знайомі які тут є. Тут така багата діаспора українців і етнічних корейців”, - ділиться жінка.
З перших днів життя у Кореї Інессі допомогли знайти роботу на заводі, бо за словами жінки тут дорого жити, а допомоги від держави та волонтерів вони поки що жодної не отримували.
“Тут, якщо ти не знаєш корейської мови, є робота лише на заводі. Майже всі вони пов’язані з автомобільною промисловістю. Кожен виготовляє якісь деталі. І я, якщо простими словами сказати, збираю одну деталь, як такий собі конструктор. Робота не дуже важка. Колектив нормальний, годують, привозять, вивозять, жити можна. Адже я розумію, що мені треба якось підіймати дитину. Мати гроші, аби самій тут існувати. Ті ж самі квитки купити, вони коштують чимало – 1000 доларів. Думаю, ну нехай, завтра кажуть: “мир в Україні”, а в мене повинні бути гроші, щоб я могла купити ці квитки. Хотілося б мені бути в рідній країні, бути корисною, але я розумію, що в мене є дитина, це моє майбутнє. Це майбутнє України, мені треба його берегти і зробити все, щоб моя дитина не почула вибухів і стрільби.
Він поводиться добре, в нього немає психологічної травми. Але він щодня говорить про війну. Дуже чітко розпізнає жовто-блакитні кольори, де б він не побачив. Він ідентифікує себе українцем. І він знає, що таке війна. Знає, що в Україні стріляють, каже: “Бідні дід, баба, папа, Мотя – наш котик, що залишились дома, де стріляють”. Звісно заради дитини треба потерпіти, а потім я вже приїду і буду корисна вдома”, – каже Інеса.
