Блукаючи ввечері Запорізькими вуличками очі зупиняються на одному з вікон багатоповерхівки, в якому відблискує світло від екрана ноутбука. Тендітні пальчики уважно набирають текст на клавіатурі, дівочі очі ретельно перевіряють кожну літеру, щоб не помилитися, бо кожне ім’я в цьому списку — це людина, яка зараз дуже сильно потребує допомоги, бо вимушена була втікати від “руського миру”. Що таке війна дівчина знає не з чуток. Її ім’я Маргарита Гаврилова і вона переселенка з Волновахи. Історію дівчини розповіли у "Громада.СХІД".
Маргариті 21 рік. До повномасштабного нападу рашистів вона вивчала англійську, захоплювалася фотографією і любила спілкуватися з друзями у соціальних мережах. У реальному житті у дівчини друзів було небагато, бо дуже складно знайомитися, грати в хованки та інші дитячі ігри якщо в тебе діагноз ДЦП та ти пересуваєшся на візку.
“ДЦП в мене з першого року життя. Це дитячий церебральний параліч, який вражає всю нервову систему людини, в тому числі — головний мозок. А відтак моє захворювання дуже обмежує мої рухові здібності”, - каже дівчина. Такий діагноз ніколи не заважав Маргариті розвиватися — вона вільно володіє англійською, захоплюється комп'ютерними програмами, пише власні твори, любить читати книжки та подорожувати. Разом з громадською організацією “Дивись серцем”, в якій Маргарита працювала медіаменеджеркою, вони об’їздили багато прекрасних українських міст. Також Маргарита займалася й волонтерством — організовувала аукціони та проводила збір коштів для дітей з інвалідністю.
Дівчина з сумом згадує свій дім і Волноваху. Там залишився її інклюзивний будинок, повністю обладнаний для неї, та всі її улюблені речі. З минулого життя дівчина захопила для себе тільки спогади… Бо втікали швидко.
“Ми до останнього сподівалися, що нас не дістане той “руський мир” і нам не доведеться евакуюватися... Але на жаль не так сталося, як гадалося. Оскільки укриття в нашому будинку не було, постріли так званих “визволителів” відчувалися особливо гостро. На кожен вибух серце завмирало та стискалося у грудях від тваринного жаху. Бігти нема куди, і неможливо, бо ти прикута до візка. Мій рідний дім, моя фортеця, під час обстрілів перетворилася у пастку. Ми з мамою та сестричкою під час бомбардувань сиділи у ванній та просто молилися, щоб залишитися живими. Без допомоги моїх рідних я б ніколи не евакуювалася. І цей шлях був для нас непростим”, - говорить Маргарита.
Маргарита разом зі своїм батьком, який зараз пішов служити у Волноваську Тероборону
Маргарита з родиною евакуювалися 27 лютого. Останнім “аргументом” до виїзду став літак, який скинув бомбу недалеко від їхнього будинку. Виїхали на власній машині завдяки військовослужбовцям зі 105 батальйону ТрО Волноваха, які їх супроводжували. Евакуювалися спочатку до Великої Новосілки, потім — до Старомайорська. Там вони з мамою та сестрою потрапили в окупацію.
“Через дві доби після нашого приїзду у селище зайшли російські танки.
Ми бачили як вони грабують гарний сусідній будинок… Я гадаю, що до нас вони не зайшли тільки тому, що ми жили в старій маленькій хаті з туалетом на вулиці. А ще ми дуже переймалися за нашу машину, яку заховали в одному з гаражів, бо на ній висіли жовто-блакитні стрічки. Я не знаю що б було, якби вони її знайшли”, - розповіла Маргарита.
Виїхати з села родині вдалося тільки після того, як його покинули кадирівці, 9 березня.
“За нами приїхав наш батько разом з тероборонцем Сергієм Колоколовим.
Тероборонці довезли нашу родину до Дніпра, де на нас чекала моя старша сестра зі своєю родиною. Потім ми поїхали до Кам’янського. Там вже почали орендувати квартиру і влаштовувати наші життя. Але вже за місяць доля вирішила, що нам треба їхати далі.
Оскільки ми з мамою працювали у громадській організації, були знайомі з іншими активістами та благодійниками. У мирний час наша організація плідно співпрацювала з благодійним фондом “Карітас.Маріуполь”, який через військові дії переїхав до Запоріжжя. Вони запропонували нам отримати новий візочок, який ще мались самостійно нам довезти. Ми звісно ж погодилися, бо мій візочок був старенький, домашній. Коли вони приїхали, то запросили нас до Запоріжжя та запропонували мені та мамі роботу у благодійному фонді. Ми вирішили погодитися. До того ж наша родина потрапила до програми фонду “Допомога в оренді житла для переселенців”, яка повністю покриває оренду — ми сплачуємо лише комунальні витрати”, - говорить Маргарита.
Зараз дівчина працює адміністраторкою бази даних у Карітасі — кожного дня вносить в електронну базу імена сотень переселенців. Маргариті подобається її нове життя та нова робота. Але кожного дня вона мріє, щоб скоріше скінчилася війна, щоб повернутися у свій рідний дім в українському місті — Волноваха.
