Віта Ганнич родом з Володимирівки. 9 квітня до неї додому прийшли російські солдати та забрали у невідомому напрямку. Довгий час рідні не знали чи жива вона, поки випадково не натрапили на інформацію, що Віту тримають в Оленівській колонії. Що зараз з жінкою та в яких умовах перебуває для Волноваха.City розповіла її донька Аліна.
#SaveVitaGannich
Віта Ганнич — мирна мешканка, яку окупанти тримають в Оленівській колонії як заручницю у жахливих умовах. Її донька Аліна кожного дня згадує останній день, коли бачила свою маму.
“9 квітня до нас додому прийшли військові. Одразу сказали мамі взяти телефон та проїхати з ними. За що? Спочатку нам не повідомили, тільки потім сказали, що нібито за те, що вона виступала за Україну. Довго ми не знали що з нею, чи жива вона. Писали заяви у "правоохоронні органи" так званої "днр". Але все було марно — нам ніхто не казав де вона та що з нею. Що вона перебуває в колонії дізналися випадково", - каже Аліна.
Нещодавно дівчина побачила свою маму на відео одного з проросійських каналів.
Родина намагалася якось зв’язатися з Вітою, або хоча б передати їй ліки, бо у жінки важка хвороба — кіста головного мозку.
“Ліки та речі нам не дозволяють їй передати. Начальник колонії, співробітники, знають, що вона серйозна хвора, їх лікарі це підтвердили, але нічого не роблять. Жінка, яка з нею була в сусідніх камерах, розповіла, що у мами багато нападів, вона їм набридла і не хочуть її доглядати”, - сказала Аліна.
Донька Віти Аліна просить звільнити свою маму з полону
Жінку з сусідньої камери, про яку каже Аліна, звуть Анна Ворошева. Перед обміном вона провела в полоні окупантів 100 днів. Каже, що запам’ятала Віту Ганнич через те, що у неї були постійні приступи, схожі на напади епілепсії у будь-який час доби, іноді по кілька разів на день. Історією Віти Анна поділилася на своїй сторінці у Facebook.
За її словами єдине, що рятувало Віту, це наявність серед співкамерниць фельдшера, яка розуміла яким чином реагувати та допомагати жінці переносити ці напади. (Далі — пряма мова)
— Коли починався напад дівчата стукали у двері, голосно кричали: "Потрібен лікар!" Це могло бути на світанку, могло бути глибокої ночі. Дівчата вимагали допомоги у вигляді медикаментів, хоча б гарячого міцного чаю, відчинити двері камери для провітрювання… Все залежало від настрою конвоїра, а були й такі зміни, де ніхто не наважувався навіть привертати увагу. Треба було чекати на іншу зміну.
Якось конвоїрів це дістало і вони відправили її до ізолятора тимчасового затримання. А там камери, звідти ніколи не виводять на прогулянку, там немає вікна. Там не люблять, коли їм надсилають хворих. І вони її повернули з погрозами: “Тільки спробуй сюди повернутися! Пошкодуєш!”
Але хвороба не запитує ні в кого дозволу. І припадки тривали й тривали. Конвоїрів “задовбала” ця метушня, бо дівчата вимагали щоразу вивести Віту на свіже повітря, і вони викликали швидку. Віту кудись відвезли. Минуло близько 20 днів та Віту повернули до Оленівки, до камери.
Віта мирний житель селища, в неї інвалідність, вона має кісту головного мозку та потребує щоденного приймання спеціальних медикаментів. Усі конвоїри це знають, керівництво колонії це знає, їхні медики це підтвердили… І що? Нічого. Віта в Оленівській колонії в камері, на підлозі, їсть із брудної миски запарену подрібнену пшеницю. І там ще багато цивільних.
