З початку повномасштабного вторгнення волноваській вчительці Людмилі Бондаренко довелося 9 днів провести під обстрілами ворожої армії. Про пережиті жахи війни та евакуацію з міста жінка розповіла для 24 каналу. (Далі — пряма мова)
Обстріли у Волновасі
— 24 лютого мене розбудив кіт. Він завжди знає, що ми прокидаємось десь між 5 і 6 ранку. Я глянула на годинник, а була тільки 4:20. Ще подумала, чого так рано. А тоді вже помітила, що у вікні щось палає. Це вже летіли ракети. Я закричала доньці, щоб падала на підлогу. Далі ми включили телевізор — там вже було оголошення про воєнний стан.
На початку бойовики постійно обстрілювали центральну частину міста, а от туди, де я жила, прилітало менше, бо там немає інфраструктури як такої. 27 лютого вже, щоправда, не було світла, а наступного дня навіть мобільний інтернет зник. Також в місті тоді вже не було електроенергії, а газ, на той момент, ми ще не встигли провести. У мене вдома стоїть піч, але ми рідко її розпалювали. Бо якщо йде дим, може щось прилетіти. Тому робили все вдень, швиденько щось готували.
В якийсь із днів до нас постукали українські військові. Я не знала спочатку, що це наші. Сподівалася, що це ЗСУ, бо тоді ще ніхто інший зайти не міг. Але розуміла, що були вже й диверсанти різні. Тож я дуже злякалася і запитала, хто вони. Сказали: "Свої". Я ще відповіла, що "свої" бувають різними. Але зрозуміла: якщо спілкуються українською, і вона не перекручена, то точно все добре. А вони запитали, чи можна випити чаю.
Я пояснила, що треба для цього розтопити піч й підігріти воду. А через дорогу в сусіда – газ, то й відправила їх до нього. Сусід потім прийшов до мене і запропонував, щоб у мене жили хлопці, а ми з донькою – щоб йшли до нього. Так ми й робили до 4 березня.
Зранку 4 березня ми хотіли поїхати в село, де сусіда діти й онуки ховалися, у Златоустівку. Поки думали, залишатися чи ні, почали авіабомби летіти. Ми сиділи тоді в авто. І я кажу: "Якщо тут загинемо, то ж загинемо у машині. Виходити, лягати на землю – яка різниця". І ми не залишилися.
Евакуація
Спочатку ми приїхали у Покровське, що у Дніпропетровській області. Там волонтерка Марія допомогла нам зупинитися у дитячому садочку, ми спали на дитячих ліжках. Було багато людей. А нас було 12. В одному авто – сусід, я, моя донька і мама. В другому – дві його доньки (одна вагітна), зять зі своїми батьками, троє маленьких дітей.
У Покровському нас погодували, вранці теж запропонували поснідати, але ми вирішили їхати далі. Поїхали через Дніпро, мали там переночувати, але плани змінилися. Зупинились у П'ятихатках, у дуже старенької жіночки. У неї була 3-кімнатна квартира. За 5 днів ми хоч вимилися там, перепочили. Вона – вчителька англійської мови, має багато сертифікатів різних. Далі вирішили у Жовті Води рухатися. Сусід з рідними планували там винаймати 1-кімнатну квартиру. Уявіть собі – з нами там було б 12 людей. Тож ми вирішили їхати на евакуаційний потяг.
“Потяг прямував до Львова”
На вокзалі було багато людей, там було досить неорганізовано все, якщо порівнювати з ситуацією потім у Львові. Був натовп. У мене зразу перед очима – фільми воєнних часів, коли люди в ешелони сідали. У нас було з собою трохи речей. У мами – сумка з тушкованкою, солдати дали нам. Але все довелося залишити на вокзалі, бо залізти в потяг з цим було неможливо. Ми навіть думали, що вже не сядемо. Але побачили, що попереду ніхто не стоїть у вагоні й побігли туди. Донька взяла під руку мою маму, а я за ними йшла. І коли вони залізли, для мене вже місця не було. Я могла хіба поставити тільки ногу одну. Якось все ж таки вони затягнули мене туди. Потім люди розсунулися й ми сіли.
Потяг прямував до Львова. Багато людей їхало з Кривого Рогу. То були люди, які на той момент ще не чули й не бачили вибухів та прильотів. І для них тоді було це дуже смішно, чого ж люди так лізуть. Багато розмов було про те, щоб попрацювати за кордоном і через 2 – 3 місяці повернутися. Але я пояснювала, що так все швидко не буде, що все набагато складніше.
Це був звичайний "плацкарт". Там, де були бокові полиці, було по 8 людей, на інших – від 12 до 15. І на другому, й на третьому "поверхах", хто міг залізти й не боявся, то лягали. Їхали ми дуже довго. Ми зупинялися й провідники – чоловік і жінка – просили виключати телефони. Вони виключали світло й попереджали, що це дуже небезпечна зона. Але людина, яка раніше такого не відчувала на "своїй шкурі", не розуміла. Багато хто все одно вмикав яскраві телефони. А ми у Волновасі навіть ліхтарики не включали. Мали кишеньковий, дуже "тусклий", ним і користувалися. Я казала іншим пасажирам: "Ви розумієте, що через вас може загинути весь потяг. Ви хочете тут зробити живу могилу?". Тоді люди вже починали потрохи усвідомлювати.
"А може поїдемо до Польщі?"
На вокзалі ми змогли поїсти, випити гарячого чаю, знайшли теплий одяг, посиділи. Велика черга тоді стояла на Польщу, ми й не звертали уваги спочатку на неї. Потім доня каже: "А може поїдемо?". Хоча у нас закордонних паспортів навіть не було. Так ми й стали у чергу.
Волонтери слідкували, щоб люди тримали дистанцію. Забирали тих, хто з маленькими дітьми, хто похилого віку. Давали ковдри. Організовано було все. Усі їхали в бік Перемишля, ми теж так вирішили робити. Раніше ж за кордоном ніколи не були.
Дорога зайняла десь 20 годин. На польській стороні нас зустріли, погодували. Зразу дали пайки, гігієнічні набори. Врешті ми опинилися у містечку Сендзишув. Там нас розселяли, пропонували різне. А хто знав конкретно, куди їде, то їхав далі. Поселилися у школі, такому фактично гуртожитку для спортсменів, де вони проходили реабілітацію. У кімнаті жило по 3 – 5 людей. Була душова кабінка та їдальня на поверсі. Мені з України приходила зарплата вчительська, на ці гроші ми й жили. Так було до 1 липня, а тоді ми повернулися в Україну.
Про навчання дітей в умовах війни та колег-вчителів
Вирішили облаштуватися у Львові. Я опублікувала оголошення у фейсбуці – в групі для освітян. Написала, що шукаю у Львові роботу, бажано з житлом. І відгукнувся львів'янин Володя. Власник 2-кімнатної квартири, до цього ми не були знайомі. Одну кімнату він нам віддав – за те, що допомагатиму його сину з навчанням. Я допомагаю дитині подужати науки й ми за це живемо. Є ще добрі люди на землі.
Людмила Бондаренко
Зараз я продовжую працювати у своїй школі №4, навчання ведеться дистанційно. Загалом у нашому районі було 50 шкіл, з них залишилося 5 дистанційних. Тобто весь час ми були "на простої", вели звітність про те, де перебувають наші діти, спілкувалися з батьками. І от з 1 вересня ми працюємо в онлайні. Об'єднали всіх учнів – які за кордоном, які в Україні, і які у Волноваському районі, хто може виходити на зв'язок. Щодня у мене уроки.
Так склалося, що мене призначили директором нашої школи. І тепер я відповідаю за колег. І є люди, які виїхали з Волновахи, але тепер хочуть повернутися. А є й ті, хто там залишився.
Я була щаслива, коли дізналася, що ще одна колега виїхала звідти у Дніпро. Я дуже рада, що вона змогла. Це дуже дорого, це коштує грошей, яких там немає. Нещодавно там пройшов фейковий "референдум". Не скажу, що люди туди пішли. Але їхні ЗМІ понамальовували. Якщо на вулиці залишилося 3 людини, а прийшло 10 – ми всі розуміємо, як це відбувалося.
У мене є знайома, яка жила вже тут, але повернулась назад. І я розумію чому. Бо вони жили у гуртожитку, в спортзалі на матрацах. Якщо людина звикла до кращих умов, то це важко. Бо вдома залишилося все. Тож вони залишили тут своїх дорослих дітей з онуками й повернулися у Волноваху. Хата кличе, кажуть. Якщо будинок цілий, то хочеться до нього повернутися. Але як там жити – це дуже важко.
