Уродженка Волноваського району Вікторія Обідіна працювала у військовому шпиталі Маріуполя фельдшеркою. Після повномасштабного російського вторгнення в Україну жінка опинилася на “Азовсталі” - допомагала пораненим українцям. Звідти вона потрапила до російського полону та провела там 165 днів. Про тортури, які їй довелося пережити, жінка розповіла в інтерв’ю для Радіо Свобода.
"Дівчат електрошокером били"
З “Азовсталі” Вікторія потрапила на “фільтрацію” після оголошення “зелених коридорів”. Спочатку жінку тримали у Донецьку, приводили до неї проросійських журналістів, змушували брехати.
– Там ці всі інтерв’ю, допити, трішки побоїв. Приїздили кореспонденти “Росія-24”, сказали, що мені треба говорити на камеру, чого – не треба. І так ми записували.
31 травня Вікторію відвезли в ізолятор тимчасового утримання. Потім, 1 липня, в Оленівську колонію. Звідти вона запам’ятала нескінченні побої та постійне пересування з зав’язаними очима та руками.
– У нас була камери 4 на 5 метрів, можливо, менше. Двомісна, у якій ми жили – 11 людей. Потім нас переселили в шестимісну камеру, там ми жили 24 людини в камері. Хліба давала третину буханки на день, а борщ – я б назвала це просто калюжею води та два-три шматочки картоплі, якщо потрапить, то радій. В основному: по голові били, за шию хапали, до землі притискали.
Вікторія ОбідінаФото: Радіо Свобода
Після Оленівської колонії жінку перевезли до Таганрогу. За її словами просто назвали прізвища деяких жінок та вони зібрали речі. Перевозили полонених у вантажівках із зав’язаними очима та руками. На новому місті до українок також було агресивне та зневажливе відношення.
– В Таганрозі – стоїш, як степлер. Складений навпіл. А очі в тебе завжди закриті. Як вони кажуть – відкрив око, залишився без ока. І вони тебе направляють: сходинка, ліворуч, праворуч, і ти не знаєш – це вгору чи вниз. Можеш вдаритися головою. Не низько нагинаєшся – можуть бити гумовим кийком. Дівчат електрошокером били. Десь через три дні нас підняли о 5 ранку, видали нам речі, нічого не повернули, ні документів, ні прикрас, ні усіх речей. Ми не вірили в те, що ми їдемо на обмін.
Нині, каже Вікторія, у неї дуже насичені дні. У Дніпрі вона ледь не щодня проходить медогляди та отримує відповідну допомогу, а також – матеріальну, зокрема з речами та документами. Понад усе Вікторія зараз мріє зустрітися з донькою, яка наразі перебуває в Польщі з бабусею та дідусем.
