Редакторка волноваської газети “Наше слово” Лідія Тараш не з чуток знає про жахи війни. Після нападу російської армії на Волноваху 24 лютого жінка разом з родиною була вимушена виживати у вогкому підвалі розміром 2 на 3 метри, поки окупанти знищували її місто. Про виживання під час військових дій журналістка розповіла кореспондентам НСЖУ.
“Коли я побачила Волноваху після «звільнення» рашистами, то не помітила жодного вцілілого будинку”
У перший день повномасштабного нападу російських окупантів Лідія Тараш з дітьми переїхала з багатоповерхівки до будинку своїх батьків. Там були підвал та колодязь.
“Прилітало всюди і поруч. Стріляли з градів, танків, мінометів — чого тільки не було”, - згадує жінка.
У підвалі, під обстрілами загарбників, журналістка разом з родиною була вимушена перебувати з 24 лютого по 12 березня, поки окупанти не захопили місто.
“Ми там пробули весь час, всі бойові дії, поки рашисти не зайшли у Волноваху остаточно. Постріли були все ближче і ближче. Однієї ночі потрапив снаряд поряд з підваломі”, – згадує журналістка.
Тоді люди у Волновасі просто не розуміли, що відбувається, і не знали, що робити: втікати чи чекати? Бо ж мобільний зв’язок та інтернет зникли майже одразу. За словами журналістки на початку бойових дій у місті працював тільки один магазин в якому випікали та продавали хліб.
Тоді у Лідії з’явилися перші думки про евакуацію. Та батьки були проти – мовляв, ризик великий.
“Коли зв’язок з’являвся, я читала у соцмережах, що буде евакуація. Але ми бачили, що стріляють по всій Україні, і не розуміли, куди їхати з дітьми”, – розповідає журналістка.
Жінка чекала на повідомлення про виїзд з міста. Повідомлень не було… Та й жодного плану “Б” не було теж.
“Ми не думали, що все буде так жорстоко. Ми ж пам’ятали, як це сталося у 2014 році… У мене сестра в Донецьку, та й ми ж поруч, тому все знаємо. Зайшли тоді люди озброєні, захопили головну будівлю міста і сказали, що буде “республіка”, особливих боїв же не було. От і 24 лютого 2022 року я ще пішла на роботу. Наш водій мав привезти газету, яку ми друкували у Маріуполі. Напередодні якраз свіжий випуск зверстали. І от телефонує водій і каже, що пошта не працює, все зачинено. Так і залишився наш довоєнний випуск у Маріуполі… Того дня я дала розпорядження всім іти додому, забрала печатку, статутні документи, щось зачинила в сейфі… Так, про всяк випадок. Сподівалася, що незабаром повернуся”, - говорить Лідія.
Печатка і тека з документами – це й усе, що залишилося від редакційного майна. Все інше окупанти або розбили, або вкрали.
“Коли я побачила Волноваху після “звільнення” рашистами, то не помітила жодного вцілілого будинку… Нищити й красти – їхній девіз”, – переконана журналістка.
Відмовила окупантам у співпраці
Шлях до вільної України проліг через так звану “днр”, де Лідія пожила деякий час у родичів. Але затримуватися не збиралася, бо її вистежували російські “ФСБшники”.
“Телефонували, “запрошували” знову до редакції повернутися. Мовляв, ви почекайте, не відмовляйтеся, бо тут же буде або росія, або атомна бомба”, – каже журналістка.
Але вона продовжувала відмовляти окупантам і не звертати уваги на погрози. Хоча випуск газети, точніше сказати, пропагандистської агітки, росіяни таки налагодили.
“У своєму виданні окупаційна влада привласнила не тільки назву газети «Наше слово», а й шрифти назви, стиль верстки першої сторінки газети і навіть синій колір назви, який ми використовували на сайті і сторінці газети у фейсбуці”, – раніше повідомляла Лідія Тараш.
Жінка змогла евакуюватися до Києва через територію росії і європейських країн. У столиці жінка оселилася в старшого сина – він у неї студент. Тепер журналістка шукає можливості для самореалізації, адже газета зараз не виходить. Сайт теж не працює, бо не було грошей, щоб підтримати його роботу. Але все це точно тимчасово, впевнена головна редакторка газети “Наше слово”. Все повернеться після перемоги над ворогом.
Відеоінтерв’ю з Лідією Тараш:
