Мешканець Волновахи розповів про життя в окупованому місті. Розмову записали журналісти видання “Нова Доба”. Для безпеки людини ім’я героя не розголошується. (Далі — пряма мова)
Окупанти живуть у хатах із яких люди евакуювалися
– Я вирішив залишитися у Волновасі після окупації через стан здоров’я і рідних. У мене є члени родини, яких не можна було транспортувати звичайною машиною, а евакуації як такої, тут ніхто не проводив. Просто не встигли. Не було ні зелених коридорів, ні можливості вивезти лежачих.
Ми тут родиною. Я, дружина, батьки, неповнолітні діти. Умови жахливі. Світла немає, газу й води теж. У хаті є піч. Навколо багато розбитих будинків. Хай пробачать їхні господарі, але ми збираємо на руїнах і згарищах те, що ще може горіти, і використовуємо як дрова. Окупанти роблять те ж саме, тільки в більшому масштабі.
До речі, так захопили і квартиру моєї мами. Вирізали двері, поміняли вікна і заселилися. Я їм пояснював, що мама зараз тимчасово проживає зі мною, але квартира її власна. Показував документи. Але на це тут ніхто не зважає. Кажуть, якщо хоче – хай заселяється, а якщо не хоче зараз заселятися, то значить квартира їй не потрібна. А як вона сама може заселитися, якщо їй догляд потрібен? Так вони там і живуть. Та я не один такий. Сваритися з ними ніхто не ризикує. Страшно. Озброєні люди, які можуть вбити за просто так.
Ми боїмося зайвий раз виходити на вулицю, бо ті, хто потраплять на очі “новим господарям”, коли в них поганий настрій, просто зникають. Немає навіть намагання дотриматись якоїсь законності. Була людина – і її просто немає. І ніхто не питає, де ділась. Усі все розуміють. Особливо є висока ймовірність не повернутися з центру міста. Тому ми намагаємося туди не потрапляти. Та може й добре, бо не хочеться бачити, що вони з ним зробили. Там встановили пам’ятник якомусь чи то Жорі, чи то Жозі. Це танкіст їхній, який захоплював Волноваху. Він начебто загинув. І на честь цього вояки поставили пам’ятник. І вулиці на його честь поперейменовували.
Пам'ятник вбивці та окупанту Жозі у центрі Волновахи
Загалом, перейменовувати вони люблять. У нас уже багато вулиць зараз мають інші назву.
Серед органів влади, якщо їх так можна назвати, переважно росіяни. Приїжджі. Та є й наші, місцеві. Ті, хто швидко переорієнтувався, перейшов на бік росії та тепер активно пропагує “руський мір”. Таких небагато серед нас, але на жаль, вони є. І не лише серед влади. Деякі вчителі теж взялися розповідати дітям про братні стосунки з “вєлікім народом”.
У нас в місті до окупації було сім шкіл. Під час захоплення міста росіяни п’ять із них повністю знищили. Вони зараз кажуть, що освітні заклади зруйнувала українська армія, коли відступала, але ми знаємо правду. ЗСУ вже не було в місті, коли вони лупили градами по школах і лікарнях.
Усе, що лишилося від будівель, ми тепер ходимо і розбираємо. Це вони придумали. Спочатку зачищали зруйновані будівлі бульдозерами. Приїжджала техніка і зрівнювала все з землею. Ніхто навіть не розбирався, чи є під тими завалами тіла загиблих, чи може хтось взагалі є вцілілий і його треба рятувати. Потім змінили тактику. Почали наймати нас, місцевих жителів на цю роботу. Ми розбираємо руками. Нині це єдине джерело заробітку для містян. Іншого нема.
За роботу окупанти розраховуються рублями. Гривня ходила до початку липня. Потім оголосили, що до кінця місяця українська валюта виводиться з обігу. Обміняти її не можна, а якщо в кого знайдуть, то покарають. Зрозуміло, що є чорний ринок. Якщо знати потрібних людей, то можна, але великого сенсу обмінювати немає. Те, що на підконтрольній Україні території коштує 10 гривень, тут вартуватиме тисячу.
Мені пощастило зв’язатися із близькою людиною, яка змогла евакуюватися. Каже: “Давай я тобі грошима допоможу!”. Я відмовився. Це просто неможливо зробити. Картка в мене є, але навіть якщо вона на неї щось скине, я зняти не зможу. Тут просто ніде зняти гроші з картки, в магазині теж можна розрахуватися лише готівкою.
А ще росіяни все більше наполягають на тому, щоб всі міняли документи на їхні. Особливо паспорти. Усі, хто хотів, вже отримали, тепер поступово змушують міняти й тих, хто не хоче. Крім паперових документів, придумали міняти й номерні знаки на автомобілях. Мене кілька разів зупиняли, сварили. Потім почалися погрози. Сказали, що внесли в список. Ще раз зупинять і конфіскують машину. Довелося міняти.
Фільтрація та мобілізація
Якщо буде мобілізація я для себе вже твердо вирішив, що буду тікати. Проти своїх воювати не піду нізащо. Краще смерть. Але є інформація, що на блок-постах видають тим, хто в бік росії виїжджає. Мовляв, хочеш стати росіянином, то доведи це на війні. Кількох молодих, щоправда, забрали військові. Але то більше було як покарання. Знаєте, хлопці молоді, гарячі, вирішили, що тепер можуть поводити себе надто вільно. Думаємо, що відправили на фронт, але правди ж ніхто не скаже.
Я пересуваюся вільно окупованою територією. Як і всі, хто пройшов процедуру фільтрації та довів, що не несе загрози для них. То дуже складна процедура. Включно з допитами, дактилоскопією, занесенням у базу даних. Я довго вагався, але щоб вижити треба їздити за межі міста. А без документів про проходження фільтрації, не випускають. А вагався, бо небезпечно. Знаєте, про таке люди не розповідають, але з тих допитів люди повертаються залякані й нерідко побиті. Дехто й не повертається. А в мене є рани, які ще не зарубцювалися. Почнуть бити, можуть шви розійтися. І помру там в їхньому “гестапо”.
А наважився на фільтрацію, бо знайшов спосіб зробити це, так би мовити, заочно. Знаєте, росія, то країна, де за гроші можна обійти будь-який закон. Мені пощастило натрапити на людину, яка знала, кому і скільки дати, щоб отримати потрібні документи і навіть не бути присутнім там. Дякувати Богу, все вдалося, і я отримав довідку, яку можна показувати на блок-постах. Тепер можу пересуватися вільно.
Крім Волновахи я був у Маріуполі й Донецьку. Те, що вони зробили з нашими містами, – це жахливо. Я сподіваюся, що найближчим часом ЗСУ виженуть звідси цю нечисть, і ми знову будемо жити в нашій Україні. Ви навіть не уявляєте, як сильно Волноваха чекає на ЗСУ! Навіть ті “ждуни”, які мріяли про возз’єднання з “мишебратьями” і чекали на них, у більшості сьогодні вже змінили свою думку. Росія нічого хорошого не принесла на цю землю і їй тут ніхто не радий. Ми віримо, що це ненадовго і робимо все, щоб якомога швидше наблизити час нашого звільнення і перемоги.
