До 24 лютого 2022 Антоніна жила у Новотроїцькому, працювала адміністратором спортивного клубу та займалася флористикою. На 10 день повномасштабного вторгнення росії в Україну під ворожими обстрілами жінка змогла евакуюватися та разом з 6-річною донькою емігрувала до Португалії. Своїми спогадами про війну та досвідом життя у новій країні вона поділилась із Суспільним.
“Молилися Богу, щоб виїхати живими”
"Ми ніби вже звикли до цього, що в нас війна. А коли почалася війна 24 лютого, це було вже зовсім інше. Я взяла телефон і мені дзвонили повідомити, що почалася війна. Сестра сказала збирати речі та йти до неї, у підвал. Перший день я не сильно відчувала страх", — згадує Антоніна перший день вторгнення.
За її словами, у селищі не працювали сирени, не були підготовані укриття для мирних жителів. Перші три дні у населеному пункті ще були електропостачання та зв'язок, потім російські війська розбили комунікації та лишили жителів без тепла, світла, газу, зв'язку, води. За словами жінки люди не знали новин і не мали інформації, що відбувається у країні.
"На третій день почався обстріл. У сусідню хату потрапив снаряд. У нас у дворі також лежали уламки. Я бачила вже руйнування біля нас й тоді дуже злякалася, але не знала, як виїхати, бо нас не евакуювали", - каже жінка.
Антоніна з родиною провели у підвалі будинку близько десяти днів, останні п'ять — дітей на вулицю не випускали: боялися обстрілів. Жінка пригадує, що найстрашніше почалося на початку березня, коли зібралися виїжджати. Бензин взяли з розбитої покинутої машини, яку побачили по дорозі.
"Коли ми зібралися, почався авіаобстріл. Тоді було дуже страшно. Я вперше чула літак й такі страшні звуки. Скрізь — танки. За мною приїхали друзі. Сказали їдемо, бо вибору немає. Молилися Богу, щоб виїхати живими. Щоб не дай Боже — танки. Якби стріляли, то хоча б в нас, а не в дітей. Я бачила поблизу Волновахи дуже багато розбитих, спалених машин. І не бачила людей, бо я настільки була в паніці й просто закривала дітей собою. Ми їхали та молилися, щоби з нами було все добре", — згадує Антоніна.
Жінка говорить, що всю дорогу, поки їхали, її донька казала, що боїться і не хоче вмирати.
Дорога до Португалії
Жінка з дитиною приїхали у Дніпропетровську область і зупинились у шелтері для переселенців у Волоському. У таборі переселенцям пропонували виїхати за кордон. Антоніна погодилася евакуюватися у Португалію.
"Почалися обстріли, біля нас уже поряд, за день до виїзду, літали снаряди. У мене знову почалася паніка, я не знала, як ми виїжджатимемо, бо було страшно. Думала, зараз виїжджатимемо — і на нас снаряд впаде", — пригадала вона.
Волонтери, які допомагали евакуюватись, везли людей спочатку автобусом з Волоського до Дніпра, там допомагали сісти на потяг.
Спершу, розказує жінка, вони приїхали до Польщі, потім у Францію й у Португалію.
"У Португалії нас дуже добре зустріли волонтери, привезли до великої семінарії. Я відчувала себе у безпеці й сказала, що залишаюся тут та більше нікуди не поїду. Нам дали кімнати, умови були дуже хороші. Люди були теж дуже добрі. Вони одразу нам принесли речі, рушники, показали де душ, дали нам можливість відпочити", — говорить жінка.
"Мені безпечно. Португалія дуже схожа на Україну"
За словами Антоніни всіх українців волонтери забезпечували готовою їжею, побутовою хімією, косметикою, допомогли оформити документи, які дозволяють проживати у Португалії, влаштували дітей до шкіл та садочків. З біженцями працював психолог, їх безплатно лікували, надавали транспорт. Місцеві жителі також допомагали речами, іграшками та комусь і грошима.
"Люди настільки добрі. Звичайно, мені було дуже незручно, що всі завжди тобі пропонують. Ідеш містом, а вони пропонують нам щось купити, пропонують дати грошей. Настільки люди переживають. Їм страшно за нас, і вони розуміють, що ми пережили", — із вдячністю каже жінка.
Ніколь та Антоніна у Португалії
Наразі вона з донькою живе у квартирі, яку їм надали безоплатно. Але жінка зізнається, що знайти бажану роботу без знання мови у Португалії практично неможливо.
"Я зараз ходжу на курси португальської мови, інтенсивно вивчаю її. Мені хотілося б залишитись у цій країні. Вона дуже схожа на Україну. Мені подобається, що поруч гори, мені безпечно. Але дитина моя сумує за Україною, вона дуже хоче додому. Я навіть не знаю, як туди потрапити. Просто, якби я захотіла, але я б не змогла туди поїхати".
"До людей ставляться, як до свиней"
Мама, сестра, вітчим та інші родичі Антоніни не змогли виїхати та залишилися в окупації. Матір жінки хворіла, і коли їй була потрібна медична допомога і рідні хотіли викликати швидку, окупанти сказали, що у пріоритеті — російські військові. Мама Антоніни померла у грудні.
"І так багато людей. Жодної допомоги не надавали. Швидка приїжджає в таких випадках, коли вже люди вмирали. Там ставляться до людей, як до свиней", — переконана Антоніна.
За її інформацією, всі документи місцеві жителі намагаються переробити на російські. Сестра сказала жінці надіслати документи на квартиру, щоб її не забрали російські окупанти, адже ті постійно приходять із перевірками.
"Мені хотілося б на мою територію повернутись — додому. Я не хочу жити у руїнах. Те, що вони взагалі зробили... Там нічого не залишилося. Маріуполя немає, Донецька теж зараз немає, Волновахи немає, Вугледара немає — нічого немає. Як тепер можна на цій території жити, як її можна буде відбудувати, я не розумію. Як моя дитина там вчитиметься і житиме", — розмірковує переселенка з Новотроїцького.
Антоніна впевнена, що вона може подолати всі труднощі.
"Нічого я йду далі. Головне, що моя дитина здорова і ціла", — підсумовує Антоніна.
