Вугледар — одна з найгарячіших точок російсько-української війни. Відомо, що під Вугледаром росія зазнала найбільшого танкового фіаско з початку повномасштабного вторгнення. Невідому історію міста розповів для Української правди місцевий мешканець, журналіст Євген Лелюх. Далі – його пряма мова.
”Кристалізований Донбас”
– Всі, хто нічого не знає про Вугледар і вперше потрапляє туди, кажуть: їдеш, їдеш полем, і раптом, ніби з нізвідки, з'являється місто.
ВугледарФото: T.ME/UGLEDARRODNOJ
Він стоїть не на трасі Донецьк – Маріуполь чи Донецьк – Запоріжжя, а, умовно кажучи, на відшибі. Втім, життя у Вугледарі ніколи не було окремішнім. Завжди був зв'язок і з навколишніми селами, і з Волновахою, і з Маріуполем, і з Донецьком.
Вугледар – це про шахтарів. Це "віджимка", квінтесенція регіону, якийсь кристалізований Донбас. Там майже всі були пов'язані з шахтами. У тих, хто вигадав назву для міста, фантазія була небагата. Але слово "Вугледар" повністю відображає його сутність. Якби раптом у наш час знайшовся хтось із місцевих божевільних із пропозицією про перейменування, його б заклювали.
“Недобудований проєкт”
Я народився у Вугледарі у 1985 році. Мій батько родом із сусіднього села, 40 років працював на шахті "Південнодонбаська №1". Спочатку збудували селище, яке назвали "Південне", а потім з'явилося місто. Сьогодні ще можна зустріти бабусь та дідусів, які досі називають Вугледар або "Південне", або просто "Селище". Так вони звикли.
Вугледар планували як величезний індустріальний центр, але трошки недопланували, мабуть. Є шахти №1 та №3. А де №2? Замість десяти шахт – дві. Замість 100 тисяч населення – 15-17.
Вугледар залишився у певному сенсі недобудованим проєктом: два спальних райони, лікарня, три школи та кілька садків.
Більшість держустанов, включаючи мерію, суд, податкову, тулилися у будівлях дитсадків, гуртожитків чи багатоповерхівок. Спеціалізованих адмінбудівель не встигли збудувати ані в радянський період, ані в роки незалежності України. Точніше, одну таки встигли: сучасний ЦНАП, куди планували заселити більшість міських служб.
Залишалося лише підвести комунікації та перерізати червону стрічку, але прийшла весна 2022 року. Зараз ЦНАП – це коробка з облізлою обшивкою, яка безліч разів потерпала від прильотів.
ЦНАП у Вугледарі після нападу росіянФото: Волноваха.City (Facebook)
І так у Вугледарі тепер скрізь, руйнації стовідсоткові. У деяких будинках у нуль знищено під'їзди. Вони просто склалися до фундаменту. По цеглині.
“Вугледар розвивався”
Вугледарці завжди були заповзятливі. Хтось у 90-х тягав клітчасті сумки з Польщі та Туреччини, займався купи-продай. У місті відкрилося багато магазинчиків – від продуктових до ювелірки.
Місто розвивалось до приходу "русского мира" Фото: T.ME/UGLEDARRODNOJ
Декілька банківських відділень, аптеки – все це було. Вугледар розвивався. Власне кажучи, після 90-х він не був у стані якоїсь глибокої депресії. На пікніки, свята їздили у ліс, який називають "Шайтанським", бо річка Шайтанка була. Святкували там випускні.
Поблизу багато ставочків. В тому числі біля тих дач, за які йдуть тепер бої. Там шахтарі, люди з руками, будували собі котеджі – з альтанками, банькою, фруктовими садами. Щоби відпочивати, проводити час на пенсії.
Коли зараз дивишся по "чатиках" і телеграм-каналах відеозвіти, натикаєшся на коментар: "С*ка, це ж мій котедж! Кіно знімають, тварюки!". Там уже все по цеглині розібрали.
ВугледарФото: Волноваха.City (Facebook)
Що вам ще розповісти про Вугледар? Не цікавезне в історичному та архітектурному плані місто. Але до 2014 року все було в нього чудово: тихе, доглянуте, крихітне. Пройти його по діагоналі можна швидким кроком за 15 хвилин.
Він відрізнявся від, наприклад, Волновахи, тим, що взагалі не має "приватного сектора". Тож вулиці були чистими. Сміття вивозили. Дерева висаджували. У центрі плиточку поклали буквально за кілька місяців до вторгнення.
Вугледар – це до восьми десятків багатоповерхівок. Серед них є, наприклад, будинок, який називають "Ханінським" або "будинком мера". Нічим не примітний, просто там мешкав багаторічний мер, Віктор Ханін.
Був ще інший міський голова, з ним асоціювався нічний клуб "Онікс". Є "блакитний будинок", бо на фасаді плитка блакитна. Є своя "китайська стіна", тому що об'єднано кілька будівель.
Типовий Вугледар часів незалежної України незадовго до повномасштабного вторгнення РФ Фото: T.ME/UGLEDARRODNOJ
До 24 лютого 2022 бойових дій у Вугледарі, по суті, не відчували. Але почали з'являтися блокпости, у місто заселяли солдатів. Почала працювати військово-цивільна адміністрація.
Після початку територіальної реформи Вугледар став центром громади з кількома селами, хуторами та населенням ОТГ приблизно 30 000. Реформа просувалась довго і зі скрипом – "воювали" з Волновахою ледь не за кожне село. Тому що податок на землю, значне розширення можливостей місцевого бюджету. Зрештою довели реформу до кінця. Стали возити сільських дітей до шкіл Вугледара. З'являлися проєкти з розвитку сіл.
У місті останніми роками все вирувало, крутилося: працювали волонтери, громадські організації, йшли міжнародні гранти.
Початок повномасштабного вторгнення
24 лютого 2022 року близько 11:00 прилетіла "Точка-У" біля лікарні. Я чув, як гримнуло, побіг дивитися. Тоді інстинкту самозбереження ще майже не було. До того, як "орки" взяли Павлівку, яку ЗСУ кілька разів потім ненадовго відбивали, окрім прильоту "точки", нічого у Вугледарі не відбувалося.
Ясно, що все було зав'язане на Волновасі. Я читав зведення, слухав, як Арестович, балабол, розповідав: "У Волновасі все спокійно, ми тримаємось". Але потім "орки" взяли її буквально за одну ніч та пройшли до Павлівки понад 30 кілометрів.
У Павлівці наші підірвали мости, і вже наступного ранку почалися щільні обстріли Вугледара. Тряслися не лише стіни. Тряслась земля. Прилітало все: міни, "гради", снаряди від гаубиць… Ти стоїш біля під'їзду, над тобою летить літак та скидає у поле сім бомб. Або танк із "Z" розгортає башту і просто починає без перестанку бити по першому поверху будинку, де у підвалі сидять матусі. Все починає палахкотіти, а вони в халатах, у капцях і з плачущими немовлятами на руках, біжать до бомбосховища.
Укриття та евакуація
Сховище – це переобладнаний "Богатир", спортивний клуб для важкоатлетів. Якоїсь миті, на піку, там по "перепису" було до 1 600 осіб. Без світла, без води. Один туалет на всіх. Усі хочуть їсти, всі хочуть щось ще. Там я провів понад три тижні.
Прихисток у "Богатирі"
Я бачив загиблих на вулицях, відірвані руки, ноги. Але одразу не поїхав з міста, бо розраховував на контратаку ЗСУ. На те, що Вугледар так надовго не загрузне на лінії фронту. Наскільки я зрозумів, "орки" били по скупченню людей. Найчастіше прилітало біля бомбосховищ, на пункти роздачі гуманітарки. Поруч із бочками з водою, де люди стояли у черзі. І поряд з одним єдиним місцем, де можна було на одну-дві палички спіймати мобільний зв'язок.
Евакуюватись містянам пропонували активно, агітували, але кожен сам ухвалював рішення. Були ті, хто виїхав ще 24 лютого. Або ті, хто одразу займав місця у бомбосховищах. Найкомфортніше сховище було на пошті, але невелике. Найбільше – те, де жив я. Місця всім не вистачало, бо сюди першими днями приїхали біженці з Волновахи. Простір розширювали шляхом "катакомб" із сирою землею, на яку кидали матраци.
Я поїхав із Вугледара у квітні. Сів, по суті, на перший-ліпший потяг і опинився в Кропивницькому. Можна сказати, що я поїхав достатньо рано. У Вугледарі досі живе близько 500 осіб. Найвпертіші. Кажуть, що їм нема куди евакуюватися. Більшість – у підвалах, з буржуйками. Якось пристосувалися.
Після евакуації я продовжую стежити за новинами про Вугледар – це боляче. У мене там квартира фактично згоріла вже. П'ятиметрова вирва буквально під вікнами. Якоїсь миті я сподівався: повернуся, відчиню двері й все буде більш-менш на місці. Але тепер бачу, що, зрештою, там і будинку не залишиться.
ВугледарФото: Волноваха.City (Facebook)
Чи можна сказати, що Вугледара вже немає? Він ще є. Але незабаром його може не бути. Він – як людина з безліччю кульових поранень, що перебуває в комі. Не залишилося жодної цілої будівлі. Нема комунікацій, нічого.
ВугледарФото: Волноваха.City (Facebook)
Російська пропаганда та надії на повернення додому
Мене часто смішить те, як росіяни показують бої за Вугледар. Кілька разів уже бачив, що це "величезна конгломерація із шахтами та заводами". З якимись величезними багатокілометровими підземними тунелями. Вони ось так це все подають – ніби знову штурмують "Азовсталь".
Штурмувати там справді складно – поле, жодних укриттів, максимум лісопосадка. Шахти за кілька кілометрів за містом. Але якщо вони хочуть далі посилати на забій свої танки, то нехай посилають.
У новинах вони захоплювали Вугледар вже кілька разів. Не розуміють, що дачі, за які зараз триває боротьба, зовсім не межа міста. І навіть не поряд з ним. Вони між Вугледаром та наступним селом.
Що буде далі з містом? Про майбутнє намагаюся не думати. Усі, хто поїхав, спершу казали: почекати треба, все обійдеться, повернемось. Але з кожним днем… З Донецька у 2014 році теж усі виїжджали "ненадовго". Без шахт не буде Вугледара. Сьогодні там все знеструмлено, є руйнування. Самі шахтарі кажуть, що запустити їх буде дуже дорого або неможливо. Якщо вода у виробки пішла, відкачати її дуже проблематично. Але запасів вугілля там ще багато.
Надії… Надії якісь все ж таки є. Волонтери, активісти, громадські організації, різні церкви були дуже активними останніми роками у Вугледарі. І якщо всі разом знов візьмуться, то якийсь час навіть без робочих шахт місто щось зможе собою являти. Люди бодай зможуть кудись повернутися.
